Художники, народжені в СРСР, виносять жорсткий вирок життю в Союзі і застерігають від ідеалізації історії. Москвич Ігор Обросов добре пам'ятає одну з темних ночей 1937 року. Тоді чорний воронок НКВС забрав його батька Павла Обросова, професора медицини й директора інституту імені Миколи Скліфосовського. Через рік батька розстріляли. Півстоліття Обросов-молодший, який до того часу став успішним художником, отримав Державну премію СРСР за пронизливий триптих Присвята батькові.
У свої картини художник вклав страх і відчай, що пронизував життя періоду сталінських репресій, на який припало його дитинство. Крім триптиха, Обросов написав чимало картин, пов'язаних з тим часом.
Тема життя в тоталітарній державі, де принижували, розстрілювали і примушували мовчати, хвилює багатьох митців, народжених в СРСР. Наприклад, українська художниця Ніна Марченко 1990‑х написала потужну серію полотен про жахи голодомору 1932-1933-х.
Машину сталінських репресій повною мірою відобразив на своїх картинах Микола Гетьман, уродженець Харкова. У роки Другої світової війни він був на фронті,
а потім сім років провів у таборах на північному сході СРСР за статтею "антирадянська агітація і пропаганда".
Інші майстри на кшталт нонконформіста Василя Колотева надихаються похмурою повсякденністю "совка", яка ховалася за фасадом офіційної ідеології і прояви якої помітні в сучасності.
Художники, картини яких присвячені життя в СРСР без будь‑яких прикрас, стають безкомпромісними опонентами тих, хто схильний до ідеалізації недавнього минулого. Причому в своїй критиці історії вони звинувачують у тому, що сталося, не тільки владу.
“Я швидше звинувачую не стільки особистість [глави СРСР] Сталіна, скільки нас, так званий народ,— каже Обросов.— Адже це ми творили, з нашої мовчазної згоди знищувалися кращі люди".
Матеріал опублікований в НВ №32 від 4 вересня 2015 року
