Роман Еліота Акермана "Зелене на блакитному" увійшов до списку бестселерів, рекомендованих The New York Times. Розмова з Еліотом Акерманом відбулась у межах стратегічної співпраці телеканалу Еспресо.TV та Форуму Видавців у Львові.
Виникає певна історична аналогія, свого часу Римська імперія зазнала притоку так званих варварських племен і не витримала цього. Зараз ми бачимо як Європейський Союз також виявився фактично безпорадним у питанні біженців зокрема і з Сирії. Зрештою, є два світи. Один світ зручної цивілізації – це Німеччина, чи Велика Британія і раптом, буквально за якимось валом Адріана перебувають мільйони людей, котрі готові кинути все, аби переміститися у світ європейської цивілізації. Війна на Сході стала таким собі моментом збурення - бо ж падає оцей «камінь» у воду, розходяться кола, але не знати, чи встоїть цей замок з піску.
Це прекрасна аналогія - "замок з піску". Чи Ви любите Джимі Гендрікса? У нього є така знаменита пісня і, як Ви знаєте, там сказано, що вони всі згодом потопають, розчиняючись у морі. Я думаю, що аналогія цього замку з піску – це Європейський союз.
За останні декілька років ми бачили не один такий виклик, що ставить перед нами питання: чи Європейському Союзу вдасться втриматися на плаву. Перше питання над яким треба задуматися – це європейська криза і падіння євро в ціні. Це, відповідно, ставить під загрозу і економічну спроможність Європейського Союзу, а також питання безпеки, бо Євросоюз не зміг нічого зробити , щоб зреагувати на ситуацію в Україні. Також є ідеологічна проблема, з якою ми зіткнулися, коли сірійські біженці почали з‘являтися в портах та приморських зонах Євросоюзу. Це величезний виклик і так, як Ви сказали, я не певен, що Європейський Союз справді не є цим замком з піску, як у пісні Джимі Гендрікса. Я сподіваюся, що це не так, я дуже надіюся, що Європа зможе втриматися разом, бо вона набагато сильніша коли об‘єднана.
В Уїнстона Черчілля була книжка з назвою "М‘язи світу", тож якими Ви зараз бачите новітні м‘язи світу. Ми розуміємо, якщо вивести з глобальної гри Америку, світ може почати розпадатися як карткова хатка і це, можливо одна з цілей, яку переслідував Путін. Але він, ми бачимо, зазнав поразки в своїх прагненнях.
Я не певен,
що Путін думає, що об‘єднана Європа – це загроза, але в них є велетенський вплив у регіоні. Звісно, йому дуже не подобається об‘єднана Європа і нещодавно ми бачили його реакцію на спробу України туди вступити. Але це лише частина процесу. ООН і НАТО теж весь час піддаються випробуванням, але вони встояли. Є люди різних національностей, різного походження – тож вони можуть втриматися разом, або ні – і це є найбільшим викликом нашого часу. Це тест, який відбувається саме зараз в Європі, а полем дії є Україна.
З іншого боку ми розуміємо, що за незалежність і за входження, скажімо так, до столу сильних світу цього, треба платити. Хтось платить нафтою, хтось платить газом, а хтось платить кров‘ю. Наскільки я розумію Україна мала б заплатити свою ціну, можливо беручи участь у різних міжнародних акціях війни з тероризмом. Чи варто би було зараз Україні долучатися до антитерористичної організації, чи асоціації держав, що будуть втихомирювати ситуацію на Близькому Сході? Чи Америка би потребувала цієї допомоги від України?
Я думаю, особисто, що глобальна війна проти тероризму вже закінчилася давно.
Я певен, якщо ми подивимося на історію Америки за останні п‘ятнадцять років, є чимало рішень уряду США, які насправді продовжили цю війну. Отже, якби я був українцем, то я би не дуже поспішав відсилати своїх вояків до Афганістану чи Іраку , чи хто його знає – до Сирії . Але я не думаю, що це є ціною вступу до ЄС чи до НАТО. Суть не в тому. Я дуже сподіваюся, що членство у цих організаціях – це насправді суть спільної ідеї і бажання жити у вільному суспільстві. Ми до цього прагнемо всі. Ніхто не має монополії на це з так званих можновладних країн, ані Німеччина, ані інші. Власне прагнення жити у вільному суспільстві і є суттю цього. Європейський Союз не має жодного права вимагати від України відсилати своїх синів гинути у цій міфічній війні проти тероризму. Якби ви мене спитали прямо, я би сказав: "О ні, дякую!"
Власне, я хотів перейти до цього індивідуального моменту – "містер Еліот і війна". Ви були на війні, Ви служили "морським котиком". Але як Вам вдалося вийти з цього? Входження у війну – це один досвід, але цілком інший досвід – це вихід з армії. Ми знаємо, що таке "в‘єтнамський синдром", "афганський синдром" і знаємо з російського досвіду, що таке є вихід з Чеченської війни. Це все калічить психіку.
Серед солдат побутує така ідея,
коли вони повертаються додому, то кажуть людям довкола: "Ви ніколи не зрозумієте через, що я пройшов". Я був солдатом, я воював в Іраку і в Афганістані, я бачив величезну порцію жахливих речей, але я не певен, що люди довкола не зрозуміють, що я там пережив. Це не означає, що я від них назавжди відділений. Це означає, що люди мусять розуміти мене по-новому і це не означає, що я, пішовши на війну, ніколи не зможу повернутися назад. Люди, що повертаються з війни стикаються з випробуванням, щоб знову пристосуватися до суспільства. Однак люди, які повертаються, мають такі самі труднощі не менше від тих, які їх приймають вдома і суспільство має працювати над цим питанням разом. Ті хто повертаються, і ті хто приймає їх назад. Це є величезний виклик – це зараз відбувається в Штатах і триває в Україні. Але я не вірю, що солдати назавжди змінилися і що вони не зможуть стати тими, ким були до війни.
Примари війни приходять завжди, зокрема лики вбитих друзів, які загинули буквально поруч. Це все лишається. Але звідки брати внутрішню силу, щоб жити далі, щоби не почати спиватися, щоби не сісти на "стакан" чи психотропні речовини. Де ваше джерело сили, щоби втримати себе?
Я не дуже люблю алкоголь і це допомогло.
Я думаю, що сім‘я є джерелом сили, джерелом сили є друзі. Всі люди стикаються з такими проблемами - і ви, і люди, що дивляться цю програму. Ви можете подивитися на своє минуле і побачити щось неймовірно тяжке – наприклад смерть когось з близьких, того кого Ви любили, чи можете згадати нещасний випадок, який з Вами трапився. Тобто на війні відбуваються жахливі речі, але ж не лише на війні – і це не є щось унікальне. Дуже часто джерелом сили для мене була зустріч когось, хто не мав воєнного досвіду, але міг емоційно відчути, що у мене були тяжкі часи. Насправді це не так тяжко. Але треба знайти оцю точку з якої починається розмова, щоб почати говорити , це вважливо для суспільства, аби точка розмови на тему переживання була, інакше буде проблематично. І звичайно, вважливо, про це говорити не в барі.
Зазвичай наше суспільство реагує: "Окей, дорогий друже. Ти повоював за Америку чи за Україну, а зараз ми кажемо "дякую". І виплачуємо якусь компенсацію. Але завжди зберігається межа між твоїм болем й імітацією сусіда, який протокольне каже "тримайся, чувак".
В Штатах є дуже багато програм для ветеранів,
де ви можете навчитися нової професії , або якщо у вас якісь психологічні проблеми, то можете ходити до спеціаліста. Різним людям насправді допомагають різні речі. І вони потребують різного. Один момент з досвіду війни – там все так напружено і інтенсивно, що на війні ти почуваєшся на диво живим. І коли повертаєшся назад, то життя здається дуже нудним, без мети. Якби Ви запитали мене: "Еліоте, подумай про найкращих десять днів свого життя», то я би сказав, що найкращі дні були на війні. Якби Ви запитали мене: "Еліоте, а які найгірші дні були у Вашому житті?" Я б знову подумав про ці дні і сказав би, що та сама кількість днів і була найгіршими і це абсолютно ті самі дні. Ви можете почуватися неймовірно живим, коли задіяні у чомусь такому неймовірно жахливому. І це провокує величезний конфлікт у Вашій душі. Але якщо у Вас є люди з якими Ви можете про це поговорити, то це саме той спосіб. Ветерани повертаються додому по-справжньому лише крізь порозуміння і розуміння.
Якщо це не є чимось інтимним, я просив би розповісти про ці десять днів щастя і десять днів журби.
Це складно.
Я можу сказати, звідки взявся вицвілий браслет на моїй руці, - я його ношу вже десять років. Оця намистинка – з ім‘ям мого друга, що був вбитий в Іраку. Він був вбитий, рятуючи моє життя, загинув, рятуючи моє життя, розумієте!? Чимало людей можуть сказати, що в Іраку була погана війна, що Штати намарно воювали з Іраком. Але. Мого друга звали Деніелом і я б не можу сказати, що він загинув просто так, без причини. Так як я Вам сказав, він помер рятуючи моє життя. Ще я ношу кольоровий браслет, він має такі маленькі пластикові сердечка, які зробила моя дочка для мене, аби чорний браслет не тиснув так сильно. Дуже складно говорити про гірші дні, тому що посвята і жертовність змішуються із вашими подальшими життєвими переживаннями. І це знову постійний конфлікт щастя та смутку. Одна дуже складна річ, яка стосується тероризму: кожна стратегія боротьби з тероризмом змушує тих, що перебувають під тиском війни з терором, змінюватися у цьому процесі полювання на тероризм. США знищили Усаму Бен Ладена, але вони заплатили неймовірну високу ціну за це – дві війни. Ми живемо у суспільстві,
яке стало більш замкнутим. Тож ми мусимо іноді запитувати самих себе: "Чи ця ціна була виправданою?". Чи бува терористи не виграли, змусивши вас змінитися. Нема легкої відповіді на це питання, це просто природа такої війни, але я сподіваюся, що ця війна таки закінчиться і ми зможемо повернутися назад, до мирного життя. Хоча я вже й не знаю, як це виглядає.
Америка пережила чорні роковини 11 вересня. З іншого боку ми переживаємо своє 11 вересня, яке почалося два роки тому. Коли небезпека, коли війна прийшла з-за спини, коли підло встромили ножа в спину. Як це зробила Аль-Каїда в США і як це зробила Росія проти України у самій Україні. Звісно інструменти, способи і техніка ведення тих воєн є різними, але хотів би почути, що є найважливішим у тому, аби Україна змогла винести оцей потужний не лише мілітарний, але й психологічний удар?
Те, що відбувається в Україні – це дуже складний тип війни, це несхоже на терористичні акти, які були в Штатах - це спроба нападу на український суверенітет. Я можу наголосити, бо я можу уявити, що це для мене, як для американця означає, якби інша країна спробувала захопити мою. Я би взяв зброю і знову би пішов воювати. Навіть незважаючи на те, що я за останній час став трохи пацифістом, але це вже інша війна. І тут вже не мова про пацифізм. Якщо українці хочуть мати одну неподільну країну і якщо є країна-агресор, що спробувала захопити вашу, то потрібно воювати. Але важливо дивитися на ситуацію тверезо, слід водночас зрозуміти якомога швидше, чи не чути вже дзвіночка на те, що вже час закінчувати війну. Нема простої відповіді.