Штаб самохідного гаубичного дивізіону здивував мене абсолютною, мало не лікарняною чистотою. Дощ та хляпа, які панували назовні, дивним чином не давалися взнаки у старому, побудованому ще за царської Росії приміщенні. Такими ж чистими та усміхненими були «боги війни».
На Олімпі
Замполіт Володимир з позивним «Шпана», швидко перезнайомив мене з артилеристами. Я привітався зі своїм земляком Володимиром, який до війни був селищним головою одного з сіл Львівської області, львів’янином Андрієм, який з неймовірним терпінням клеїв військові карти, і чарівним старшим солдатом взводу управління – Іриною.
Комдива ще не було на місці. Він саме повертався з відпустки і цього вечора мав прибути у розташування дивізіону.
На місці був начальник штаба, пан Микола. Усміхнений та великий, він відразу посадив мене за стіл та почав розпитувати, як справи в піхоти.
Він знав, що піхотинцям під Мар’їнкою та Красногорівкою дістається, та хотів почути подробиці. Я почав розповідати, і усмішка з лиця Миколая зникла.
– Нам би тільки наказ отримати. Ми б по ним дорожнім катком пройшлися. Нам би тільки наказ…Ти піхоті скажи,
хай не переживають. Якщо почнеться великий наступ, ми їх прикриємо. Позиції та цілі в нас визначені. Ми швидко будемо на місці. Скажи, їм не довго без нас треба буде протриматись.
– «Шпана» познайомив мене з трьома старшими прапорщиками, які воювали у перший рік війни. Ярослав, В’ячеслав та Андрій розповіли мені, як дивізіон воював у секторі «А» та під Луганськом, як у складі батальйону «Колос» брав Савур-Могилу, як старшина 5-ї батареї лісами виводив людей з Іловайського котла. Самохідна артилерія тоді ще 51-ї бригади допомагала 93-й бригаді брати Піски.
Вже в цьому – 2015-му році, дивізіон три місяці успішно воював у секторі «М» під Маріуполем.
Окремої згадки заслуговує мій гід, замполіт «Шпана». Його сутність та зовнішність абсолютно не відповідають позивному. Пан Володимир – надзвичайно інтелігентна людина. У минулому кадровий військовий, він вчився у Симферопольському військовому училищі, потім служив на Байконурі. Тоді там будувалась стартова площадка для «Бурана». В його арсеналі було багато надзвичайно цікавих оповідей про звичаї місцевого населення регіону,
захоплюючих військових історій.
Володимир – старша людина, його життя не було легким. Коли йому прийшла повістка, не роздумуючи пішов захищати країну. Вважаю, це заслуговує на повагу.
Кадровий і командир дивізіону – Олександр. Його приїзду чекали не зі страхом, як зазвичай чекають начальство. Коли Олександр увійшов, йому щиро зраділи.
Громи та блискавки
Попри те, що штаб самохідного артдивізіону розташований в тилу, артилеристи не нехтують власною безпекою. Територія патрулюється, навколо штабу облаштовано укриття та вогневі точки, а неподалік – висока будівля, де розташований загін протиповітряної оборони. Я не мав можливості побути у дивізіоні довше двох днів, а тому, вирішив відвідати протиповітряну оборону цього ж вечора.
Незважаючи на пізній час, прийняли мене дуже сердечно. Продемонстрували приготовлені до бою ПЗРК, нагодували тортом, який приготували самі.
– А що за привід для торта? Чийсь день народження? – запитав я.
– Ні, – відповів «Анкета», – просто захотілось свята.
– Свято було б, якби ми у наступ пішли! – промовив «Шабля». – Там піхота за нас всіх віддувається.
Арта б вдарила, а ми б її прикрили.
Я сильно скучив за кондитерськими виробами, тому зжер два куски торту, та відправився спати. Зранку ми з замполітом збирались виїхати на батареї.
Посмішка смерті
Перша батарея заховалась у невеликому лісочку. Нас радісно зустріла вівчарка Єва, яка відразу принесла патичок, говорячи очима: «Кидай, будемо гратись!».
Відмовити Єві було неможливо. Патик полетів у кущі, і в мене з’явилося кілька хвилин, щоб поспілкуватись з самохідниками.
Командує підрозділом молодий офіцер, якому нещодавно виповнилося 22 роки. За освітою командир – програміст, отож навіть думки не мав, що скоро командуватиме грізнима сомоходками.
Переважна більшість бійців підрозділу теж мобілізовані. Можливо, тому вони прикрасили свої машини у тематиці, далекій від військової.
На самоходках не намальовано хижих звірів, вони не мають грізних назв. На першій машині, яку я побачив, – емблема «Динамо», тому що її екіпаж вболіває за цей футбольний клуб. На ствол другої машини надягнений чохол зі смайликом. Дивлячись на нього, я тоді подумав, що своїм САУшка посміхається лагідно,
а для ворогів – це посмішка смерті.
Гуска на броні
Командир другої батареї та старший офіцер батареї теж молоді інтелігентні люди, з вищою освітою. Не знаю, як самохідникам це вдається… Ліс, дощ і… ідеальний порядок в таборі. Друга батарея взагалі складається з дуже оригінальних людей. Наприклад, на стойці намету я помітив кілька палок ковбаси і сніжинки з фольги.
– Готуєтесь до Нового року? – пожартував я.
– Та тут така історія… – розповів комбат, – один з наших приїхав з відпустки, привіз дев’ять палок ковбаси та шоколадки «Світоч». Ми, щоб ковбасу миші не з’їли, повісили її на стойку. І так: з’їмо палку ковбаси та шоколадку, з фольги від шоколадки вирізаємо сніжинку і замість ковбаси вішаємо. Люди з того жартують, в них настрій хороший, і у наметі гарніше.
А ще на батареї живе гуска – Василина Степанівна. Купили її маленьким каченям, ще під Маріуполем. Але гуска виявилася такою компанійською, що різати її ні в кого рука не піднялась. Василині Степанівні зробили спеціальну клітку, яку закріпили на броні, і вона, як повноправний член підрозділу, маршем прибула під Донецьк.
Артилеристи жартують: «Може, наша гуска якось врятує нас, як колись Рим».
Живуть на батареї і два пса – Сепар та Борзий, але Василина Степанівна беззаперечна фаворитка.
А ще батарея знаменита через прекрасного повара Василя. Василь справжній віртуоз баняка та пательні. На інших батареях вже порушували питання, щоб він працював по тижню у кожному підрозділі, але друга батарея з обуренням відкидає всі ці підозрілі пропозиції. Відпустиш, потім назад не допросишся.
Три Ольги
Коли ми прибули на третю батарею, артилеристи якраз збирались прогрівати машини, і погодились трошки покатати мене на броні. Коли самохідка стартонула, я мало не вилетів з люка. Нічого не скажеш, достойна колісниця в бога війни.
Машину, на якій мене катали, звали Ольга. Командира екіпажу вдома чекають дружина Ольга і донечка Ольга, і свою гармату він назвав на їх честь.
А ще у третій батареї служить батько героя АТО. Його син Олександр воює вже другий рік, нагороджений трьома медалями. У 2014 році вертоліт, у якому летів Олександр, збили сепаратисти, але він дивом залишився живим.
– Ви про мене не пишіть, – скромно казав не менш героїчний батько. – Про сина напишіть. Він заслужив.
Насправді згадки у статі заслужили всі військовослужбовці батареї.
І веселий молдаванин, якого друзі жартівливо називають «Мей», «Снайпер», «Зьома», «Кривбас», а, зрештою, і всі бійці дивізіону. Якби не строга, прямо таки безпрецедентна військова секретність, я б міг викласти у статті величезну кількість ратних подвигів, та цікавих життєвих історій. Країна повинна знати своїх героїв. І коли закінчиться війна, я обов’язково повернусь до цієї теми. Це потрібно не мені і не їм, це потрібно нашим дітям, які згодом прочитають про цю війну у підручниках з історії.
Лейтенант Влад Якушев,
начальник прес-служби 14-ї окремої
механізованої бригади ОК «Захід»,
для IA ZIK