Суспільство

Переможець «Книги року BBC» збирається написати перший роман

14 грд•Cultprostir.ua

По суті, «Книга року ВВС» – єдиний статусний літературний конкурс, що відслідковує актуальні тенденції в українській прозі. Однак особливого суспільного резонансу подія не викликала. 11 грудня журналісти не штурмували конференц-зал Radisson Blue Hotel. Захід вшанувала своєю присутністю лише половина фіналістів.

З п'яти шорт-лістерів основної номінації в залі можна було побачити Валерія Шевчука та Артема Чапая. Василь Махно, чий дебютний збірник малої прози «Будинок в Бейтінг Голлов» і став у підсумку книгою року, підтримував відеозв'язок з Нью-Йорка по скайпу. Журі у досить стриманих тонах представило вісім книг, які увійшли до короткого списку «дорослої» і «дитячої» номінацій. Що ховалося за зовнішньою стриманістю, залишилося таємницею, але головред української служби ВВС Ніна Кур'ята зазначила, що настільки гарячих суперечок, як цього року, в журі не було за всю історію існування премії.

У довгому списку «Книги року ВВС» сусідили новачки і професійні літератори, автори, чиї твори не відзначалися раніше літературними нагородами, і постійні фігуранти преміального процесу.

Не менш різноманітним був і жанровий діапазон книг – від любовного та пригодницького роману, соціальної та психологічної прози, фантастики й антиутопії до постів у фейсбуці.

Махно досягає тієї глибини, коли в центрі уваги опиняються не події і долі, а вічний пошук себе, з'ясування відносин з власною пам'яттю і набуття почуття дому.

Короткий список претендентів виглядав як класичне протистояння реалізму («Дім в Бейтінг Голлов» Василя Махна, «Порослий кульбабами дворик» Валерія Шевчука, «Понаїхали» Артема Чапая) і постмодернізму («Аптекар» Юрія Винничука, «Карбід» Андрія Любки). Причому перевага, не тільки кількісна, але і якісна, була на боці першого.

Обнадіює не так поворот до реалістичної прозі, скільки відхід від не найбільш вдалих і багато в чому вторинних схем, нескінченною експлуатацією яких із завидною постійністю грішать українські літератори. У тому й полягають основні претензії що до «Аптекаря», що до «Карбіда». Виникає враження, що авторів цікавить не стільки дійсність, скільки можливість продемонструвати власні рефлексії на ту чи іншу тему.

Винничук звернувся до реконструкції життя Львова XVII століття і створив своєрідний ремейк «Парфумера» Зюскінда на національному субстраті.

Представляючи собою гримучу суміш історичного, детективного, пригодницького роману і романтичної прози, «Аптекар» закінчується нелогічним і малоправдоподібним геппі-ендом. Зло покарано, любов торжествує. Соплі, сльози, Голлівуд. Але про що ж були попередні 400 сторінок? Що це: роман про аптекаря? ката? дівчину, що мстить за жорстоке вбивство сестри-повії? У своєму виступі член журі Віра Агеєва не без іронії зазначила, що Винничук написав роман про феміністку. Виявляється, в Україні вони були вже в XVII столітті.

Незважаючи на захоплений відгук іншого члена журі Марти Шокало, той же жанровий вінегрет виявляється в «Карбіді» Андрія Любки. Історія сучасного закарпатського Дон Кіхота спочатку здається вдалим шаржем на українську дійсність, який місцями переходить у жорсткий і нещадний стьоб. Однак враження оманливе. Мало того що головний герой, всупереч законам жанру авантюрно-пригодницького роману, за межі рідного Медведєва нікуди не виїжджає, так ще його простодушність і наївність виглядають гіперболізованими до абсурду. Найбільше «Карбід» нагадує комедію звичаїв,

жанр, треба сказати, майже архаїчний. Все б нічого, якби у фіналі замість того, щоб посміятися над героєм і утерти невидимі світові сльози, автор не перетворив комедію в трагедію. Загалом, як говорилося в одному радянському фільмі, всі померли.

На цьому тлі роман «Понаїхали» Артема Чапая виглядає як приклад гарної реалістичної прози. Вже третя поспіль його книга потрапляє до фіналу премії; як зізнався на церемонії автор, молодший брат дав йому прізвисько «Артем – короткий список». Серед достоїнств роману можна відзначити і актуальність теми гастарбайтерства, і звернення до життя середньостатистичної української сім'ї, і нетривіальний фінал. Однак шансів на перемогу у Чапая було небагато, оскільки його герої геть позбавлені психологічного опрацювання. До речі, це одна з основних проблем «сучукрліту» взагалі.

Гарних романів в українській літературі, як і раніше, катастрофічно не вистачає. Використання заяложених схем, шаблонів і прийомів веде до повторів і автоповторів.

Строго кажучи, з п'яти книг-фіналістів літературою в справжньому сенсі цього слова можна назвати лише двотомник Валерія Шевчука «Порослий кульбабами дворик» та книгу Василя Махна «Будинок в Бейтінг Голлов».

Враховуючи те, що «Книга року ВВС» неофіційно займається пошуком головного роману року, перемога малої прози в 2015-му стала несподіванкою. Причому відразу потрійною. По-перше, для визнаного поета й есеїста Василя Махна це дебют у жанрі фікшн. По-друге, вперше за 11 сезонів премії перемога дісталася збірці оповідань. Нарешті, вдруге в історії переможцем став автор з діаспори – в 2007 році лауреатом був Володимир Діброва з романом «Андріївський узвіз». До речі, Махно у своєму виступі зазначив: перемога його книги служить нагадуванням про те, що українська література створюється не тільки всередині країни, а й за її межами.

До збірки «Порослий кульбабами дворик» увійшли оповідання живого класика української літератури Валерія Шевчука, які здебільшого не видавалися раніше. Це рідкісна за теперішніх часів психологічна проза про внутрішній світ людини – неспішна, глибока, лірична. Втім, чітко видно, що стиль автора склався не вчора, а тексти далеко не нові. Сам Шевчук зазначив, що отримання премій, як і їх неотримання, не дуже його турбує, оскільки все життя він керується власними естетичними завданнями.

Концептуальна збірка оповідань «Будинок в Бейтінг Голлов» Василя Махна виявилася на голову вище за інших претендентів. Про життя своїх героїв автор розповідає з холодною об'єктивністю кінокамери, при цьому в кадр потрапляють Чортків і Нью-Йорк, Бейтінг Голлов і Мумбаї, двотисячні й переддень Першої світової, українці й американці, євреї та поляки. Оповідання досягає тієї екзистенціальної глибини, коли в центрі уваги опиняються не події і долі, а вічний пошук себе, з'ясування відносин з власною пам'яттю, набуття почуття дому та втрата цього почуття, любов і незмінна самотність людини, чиє життя – дорога, вічний рух, постійна зміна обставин і пейзажів. Як сказав у своєму виступі Махно, своєю дебютною збіркою малої прози він хотів реанімувати жанр оповідання, до якого все рідше звертаються українські автори. І це йому, без сумніву, вдалося.

Декілька слів про дитячу літературу. Не найбільш типовою для номінації, в якій традиційно переважає жанр казки, стала перемога реалістичної книги. Лауреатом став Андрій Бачинський з повістю «140 децибел тиші», присвяченої життю глухонімих дітей.

Привернення уваги до проблеми в поєднанні з помірним дидактизмом – непоганий результат. З причини явних проколів у мовній та психологічних характеристиках персонажів перемога учасника небезперечна. Збірка оповідань «Мені не потрапити в «Книгу рекордів Гіннеса» іншого фіналіста, Оксани Лущевської, демонструє той рівень майстерності та вміння знайти потрібну інтонацію в передачі психології дитини, що переживає всі тяготи і муки дорослішання, до якого іншим авторам поки далеко. Але маємо те, що маємо.

Підводячи підсумки. Гарних романів в українській літературі, як і раніше, катастрофічно не вистачає. Використання заяложених схем, шаблонів і прийомів веде до повторів і автоповторів. І, як наслідок, до вторинності і сумнівного рівня написаного. Однак актуалізацію реалістичної тенденції та інтересу до долі маленької людини, що намітилася в «сучукрліті» в 2015 році, можна розглядати як добрий симптом. Хочеться сподіватися, що якісна реалістична проза в поєднанні з психологічною майстерністю стане трендом. До речі, переможець цього року Василь Махно вже оголосив про свій намір написати роман. Нехай у нього вийде.

Читайте ще