Суспільство

Шлях до цивілізованої журналістики

Практично всі сучасні проблеми України походять із катастрофічного стану справ в інформаційному просторі країни та повсюдної трансляції спотвореної картини реальності. Як наслідок, відсутність взаєморозуміння, зруйновані комунікації, зникнення довірчих стосунків між людьми та багато іншого - це біди і страждання всіх без винятку сфер у нашій країні. Зрештою, це першопричина розвалу нашого суспільства. Поки що часткового. Проте загроза повного розвалу цілком виразно видніється на горизонті.

Україна вже декілька років живе в дуже небезпечному й дедалі збільшуваному шпагаті, коли життя і реальність - це щось одне, а інформаційні потоки переконують нас у чомусь абсолютно протилежному. Це приблизно те саме, як їхати на божевільній швидкості в автомобілі, будучи при цьому абсолютно впевненим, що ти лежиш удома на дивані й просто дивишся телевізор. Закінчиться все це тим, що ми колективно потрапимо в страшну аварію - несподівано й за цілковитого нерозуміння того, що відбувається.

В усю цю ситуацію чималий внесок зробили журналісти - поки ще головні господарі інформаційного простору країни.

Саме журналісти (з різних причин) припинили виконувати свою споконвічну функцію, на якій тримається вся їхня професія - бути універсальними комунікаторами. Вони припинили - свідомо чи мимоволі - роз'яснювати ситуації, події та тенденції так, щоб усе було зрозуміло як їхнім безпосереднім учасникам, так і тим, хто абсолютно до них не долучився. Це все призвело до того, що журналісти втратили головну опору та основний інструмент у своїй діяльності - довіру. Ну а деградація й стрімке вмирання професії - лише банальний наслідок усього цього.

Немає сенсу сьогодні вкотре розбиратися з причинами подій, перетрушувати подробиці подій останніх років і вишукувати винних. Єдине, що сьогодні заслуговує на увагу, це питання - що робити з усім цим далі і де вихід із ситуації, що склалася? Днями завершився IV Львівський медіа-форум, на який приїхало понад 600 учасників з різних країн, що дав чимало матеріалу для роздумів про майбутнє української журналістики.

По-перше, новітні технології - інтернет і смартфони - докорінно змінюють шляхи наповнення інформаційного простору в усьому світі.

Сьогодні журналістом стає фактично будь-яка людина, що має внутрішнє бажання поширювати інформацію, а також аналізувати її та висловлювати про неї свою суб'єктивну думку. Для цього досить мати лише смартфон та акаунт на Фейсбуці - і повний вперед. До чого це в результаті приведе - велика загадка й інтрига.

По-друге, професійні журналісти вже не встигать за динамікою й обсягом інформації - потрібні принципово нові ЗМІ та принципово інша робота журналістів, щоб доносити потрібну інформацію саме до потрібної людини або цільової групи. Журналістика в її традиційному вигляді помітно сковує простір для маневру - так само, як і ЗМІ з колишніми професійними стереотипами та шаблонами. А в Україні таких - переважна кількість.

По-третє, інформаційна журналістика поступається журналістиці змісту та журналістиці думки. Слугам пера вже мало просто доносити до суспільства певну інформацію - просто тому, що потреби людей сильно змінюються у світових масштабах. Велику кількість інформації та даних сьогодні розкрито, і доступ до них може отримати будь-хто. Тому на перший план виходить зовсім інше питання - що ця інформація означає і який вона має реальний і неспотворений зміст?

І якою є думка журналіста про все це - як незалученого та незаангажованого спостерігача? Як наслідок, на перший план виходить особиста думка журналіста про те, що відбувається. Однак не довільна та безвідповідальна думка, а лише та, яку висловлює людина з твердою ціннісною платформою й щирими внутрішніми намірами.

По-четверте, цінності роботи журналіста в Україні стають наріжною проблемою для всієї журналістської сфери. Розмови про гармонізацію інформаційного простору не мають взагалі жодного сенсу, якщо не буде поставлений надійний бар'єр на шляху хоча б відверто шкідливих інформаційних вкидань. В Україні зараз взагалі немає жодних запобіжних заходів від зловмисної та недобросовісної роботи журналістів. Лише в таких умовах наша журналістика могла піти на своє найглибше дно - створення фейкових акаунтів на Фейсбуці та написання статей тільки на базі публікацій у цих фейкових акаунтах.

Так, зараз ситуація почала виправлятися. Однак за потреби українське суспільство абсолютно не гарантовано від чергового тотального вибуху інформаційного простору. І тоді суспільство вкотре втратить відчуття реальності - незрозуміло буде,

де верх і де низ, де ворог і де друг, хто правий і хто винний. Будь-якій розсудливій людині має бути ясно, які, зрештою, ризики це несе для країни.

На IV Львівському форумі не раз згадували про цінності в роботі журналіста, однак, крім розмов про це, далі справа не пішла. У всякому разі, ніхто не запропонував, де ці цінності брати і як домогтися того, щоб саме наші журналісти взяли їх за основу своєї роботи й реально ними дорожили.

Отож ціннісне питання залишилося відкритим. Однак добре вже хоча б те, що про це заговорили цілком серйозно. Адже журналісти багато в чому не втомлюються виправдовуватися. Мовляв, не тільки силами журналістів чиниться свавілля в інформаційному просторі країни. Та й чи могли взагалі журналісти лише своїми силами домогтися такого приголомшливого ефекту з дестабілізації інформаційних потоків? Незмінно згадується й зовнішній чинник - куди вже без пропаганди й інформаційної війни з боку Росії, що нібито підкосили нормальну роботу наших журналістів.

Розібратися в тому, що від українських журналістів залежить і що від них не залежить, можна тільки,

якщо самі журналісти зроблять усе, що від них залежить, для виправлення ситуації у своїй професії і, як наслідок, в інформаційному просторі країни. А поки що здебільшого працюють старі шаблони й стереотипи в роботі - багатьох журналістів влаштовують поточні умови, вони себе в них цілком комфортно почувають і не прагнуть до змін.

Якщо українське суспільство оздоровиться і збереже свою єдність, то журналістика в її нинішньому, традиційному вигляді взагалі припинить своє існування. Без ціннісної платформи, яка реально здатна сформуватися в Україні, журналісти не зможуть відповідати новітнім викликам сучасності - у тому числі виконувати виховні та просвітницькі функції в масштабах всього суспільства.

Єдине, що сьогодні особливо надихає, - це чіткий напрямок для пошуку цієї ціннісної платформи. Наше суспільство неминуче переходитиме на рейки моральних обмежень - тобто добровільного обмеження людиною самої себе від заподіяння шкоди суспільству. Просто тому, що нічого іншого не лишилося - всі решта регулятори суспільних відносин у нашій країні не працюють.

Те саме відбудеться в журналістиці,

де довіра аудиторії та всього суспільства має стати самоціллю й основною цінністю. Коли наші журналісти почнуть щомиті надавати максимальні гарантії того, що їм можна і треба довіряти, от тоді почнуться оздоровчі перетворення в нашій журналістиці. А станеться це тоді, коли ми почнемо вчитися отримувати задоволення від довіри інших людей, від їхнього співпереживання нашій роботі, від їхньої подяки та щирої підтримки.

А поки що українська журналістика перебуває в перехідному періоді. Традиційні способи роботи журналістів та редакцій неминуче руйнуються і йдуть у небуття. А нове ще не поспішає рости настільки відчутно, щоб стати помітним для більшості з нас.

Крім того, ніхто у світі не знає, у що трансформується професія журналіста в найближчому майбутньому, - це виразно випливало з виступів іноземних гостей Львівського медіа-форуму. Найімовірніше, з журналістики, врешті-решт, виросте цілий букет різноманітних професій, що сьогодні навіть назви не мають. Це бентежить та надихає одночасно. Адже нове найпростіше будувати там, звідки зовсім іде старе, - а це якраз уся наша країна.

Крім того, ми маємо колективне нестандартне мислення та величезний колективнй потенціал, який, щоправда, сьогодні абсолютно дезорієнтований, пригнічений і перекручений. Саме тому в Україні є нині найкращі умови для того, щоб тут вистрілювали ультрапрогресивні проекти - до того ж у найкоротший час.

Однак вирішальним чинником тут за будь-яких розкладів буде щирість внутрішніх намірів кожної людини - коли вона робить те, що сама відчуває правильним і справедливим. Це великий подвиг, оскільки здебільшого ми привчені робити те, що інші вважають правильним і справедливим для нас. Але іншого варіанта немає. Коли взагалі незрозуміло, куди рухатися й що робити, залишається тільки один орієнтир - внутрішній діалог із самим собою та власні чесні відповіді на свої власні найскладніші запитання.

Читайте ще