Вагу цієї книжки для нашого сьогодення годі переоцінити. Її автор, не задовольняючись наслідками русифікації, через яку із набуттям незалежності в 90-х у нас з'явилися такі різновекторні, але не менш шкідливі у "називному" та іміджевому сенсі явища, як поетичний гурт "Червона Фіра" і прозаїчний українофоб Олесь Бузина, розглядає причини нинішньої "зіпсованості" української мови. Яку, у свою чергу, звинувачують у засиллі полонізмів, русизмів, галицизмів та інших неологізмів нашого часу.
З одного боку, зрозуміло, що сьогодні часто тиражують твердження, нібито українська мова - це та сама російська, але зіпсована польськими та "галицькими" словами, і тому автор "Мовних війн" Володимир Селезньов ретельно підраховує, скільки ж запозичень насправді містить українська мова, чи шкідливі вони, і як саме взаємодіють між собою. Тобто у книжці вперше комплексно розглянуто ці та інші мовні питання і спростовано міф про "зіпсованість" української мови.
З іншого боку, корисно буде згадати, через що, скажімо, на питомо східних теренах у 90-х могли з'явитися такі "запозичені" із західноукраїнської субкультури явища,
як, наприклад, назва "Червона Фіра" - згаданого гурту на чолі зі студентом-філологом Сергієм Жаданом. Здавалося, у слобідській столиці, де у 1920-х був запроваджений славетний правопис "скрипниківка", не повинно бракувати своїх власних "возів" і "хур", а тут чомусь "фіра". Виявляється, на вихолощених русифікацією теренах через елементарний соціокультурний голод усе це назвалося виключно через популярну на той "патріотичний" час пісню гурту "Брати Гадюкіни". В якій дійсно "їхала червона фіра", але до чого тут, спитаймося, пролетарський Харків?
Те саме засилля "подвійної перегонки" спостерігалося також у літературі 90-х, коли мало того що "полонізовані" самі по собі "галицизми" заповнювали твори так само популярних у той час Андруховича, Прохаська чи Іздрика, але ж на них ще й рівнялася східна молода автура. Маючи ці твори за щиро "українські", бо лексичних вершин "національного" зразка – а насправді згаданих мовних покручів - в них не бракувало.
Автор цих рядків завжди казав, що своєрідний месіанізм "західноукраїнського" люду, екстрапольований на східні терени нашої літератури,
достоту змушує переосмислити значення культурного федерації. Бо всі ті "цісарсько-королівські" девіації з поля суто галицької школи письменств, що підносяться на рівень доброго "національного" смаку, насправді засмічують абсолютно відмінні за своєю культурною ментальністю осередки слобідської духовності. І що літературі згаданого регіону природніше було б розвиватися у зворотному, західному напрямі, аніж іти легким шляхом на Схід, ще не спаплюжений Мазохом та Іздриком.
Хай там як із "мовними війнами", розглянутими у цій книжці, але очевидно одне: поки суспільство визначалося із тим, якого воно роду-племені, і чи потрібна йому реформа правопису, доводилося, як видно, культивувати недовершеність вже існуючого мовотворення. Тобто робити з компосту концепт.
Адже згадаймо, як донедавна "спеціальною" радянською гордістю було вміння користуватися зіпсутими або неповноцінними речами. У мові, наприклад – суржиком. У письменстві – літературою "братніх" народів, оскільки зі свого мали "саме тобі обскубане птаство, підбите, нелітаюче, бідне", як писав Юрій Андрухович.
Мовляв, "Максим Тадейович – мало що балабол, то й ще й поляк. / Бажан – жид, Фітільов – кацап. / Мовчу про Бурґгардта і Йогансена. / Микола Зеров: був би нічого, / тільки от зуби зіпсовані".
Як бачимо, минуле - в силу геноциду пам'яті - зникнувши з патріотичної скарбниці українця, стає нейтральним щодо нього і вже не визначує характеру його реакцій. Згадаймо ганебне "мені все одно: що ковбаса, що калбаса", додамо спецій "Бу-Ба-Бу" та "Червовної Фіри" і отримаємо "постмодерну" мовну ситуацію, що склалася у дев'яностих. Точніше, "постмодерною" її називають у двотисячних для зручності, про око, чи пак для замилювання очей. Оскільки такою вона стала ще у далеких 1930-х, коли було скасовано модерний скрипниківський правопис. Решта з того – справді, суцільний постмодернізм, який свідчить, як у Бодріяра, що "війни в затоці не було". Тим паче, мовної.
Таким чином, в процесі осмислення сьогоднішнього "питання про мову в Україні" хоч би й на прикладі "Мовних війн" Володимира Селезньова, думка підноситься понад традиційні опозиції "Схід – Захід", "природа – культура", "внутрішнє – зовнішнє". І результатом стає розклад суб'єкту як центру системи мовленнєвих уявлень.
Даний ефект можна пояснити однією призабутою гуманітарною концепцією, яка твердить, що слово є мертвий знак живих явищ. Які, додамо, розташовані довкола нього широкими колами і які включають в себе і "радянську" біографію оповідача, і його "незалежний" побут, і систему ідей всієї "української" епохи. Це як доля, що її ніякою "фірою" не об'їдеш.
Володимир Селезньов. Мовні війни: Міф про "зіпсованість" української мови. - Х. : Віват, 2016. - 256 с.
Приєднуйтесь також до групи ТСН.Блоги на facebook і стежте за оновленнями розділу!
