Перші школи в історії з’явилися в Шумері щонайменше 5 тис. років тому. Навчання в них полягало в заучуванні й переписуванні релігійних і дидактичних текстів. Відтоді такий підхід загалом зберігався протягом багатьох століть, а в радянській школі, націленій на виховання слухняних «строітєлєй комунізму», був доведений до абсолюту: дитина повинна прийти до школи, вислухати урок, повернутися додому й зазубрити отриману інформацію (правила, теореми тощо). Найбільша проблема такого «муштрового» навчання полягає в тому, що інформації дуже багато, вона викладена дорослою казенною мовою, а отже, заскладна для учня і нецікава ні за змістом, ні за формою. Нічого дивного, що процес навчання для дитини перетворюється на тяжкий обов’язок, який треба якось відбути й швидко забути. Українська школа не відійшла від радянських педагогічних традицій, а тому не готова не лише до сучасного навчання дітей, а й до тих викликів, які стоять перед школою в розвинених і багатших країнах.
Усвідомити виклики української школи
Життя дітей в Україні ХХІ століття кардинально відрізняється від дитинства їхніх учителів і батьків.
Воно насичене масою найрізноманітнішої ігрової та пізнавальної інформації (лише епопея з покемонами чого варта!). Проте деякі українські шкільні підручники неможливо і не варто читати. Може, тому, що вони, як сказав хтось із фахівців, написані й оформлені ніби для сільських дітей ХІХ століття. Важко повірити в критичний підхід при виборі авторів і в те, що традиційні українські корупція та кумівство оминули царину освіти.
При цьому знання, здобуті дітьми в українській школі, далебі, не відкривають перед ними шляхи для подальшої успішної кар’єри в дорослому житті. Адже нинішня українська еліта сформована за якою завгодно ознакою, але тільки не за критеріями освіти й інтелекту. А жоден із наших гордих (і часом досить дорогих) українських вишів не значиться в топ-100 вищих навчальних закладів світу. Станом на 2015 рік там є 51 американський виш, 9 британських, по 4 французьких, німецьких, канадських, нідерландських, японських, швейцарських, австралійських, 3 шведських, по 2 данських та ізраїльських, 1 фінський і навіть 1 російський університет (№ 86 — МДУ ім.
Ломоносова).
Окреме питання — наші шкільні вчителі. Складно знайти менш престижну роботу в Україні. Хто може засуджувати шкільних вчителів, які отримують зарплату 3–5 тис. грн за місяць і зацікавлені приватним репетиторством, перекладами або будь-яким іншим заробітком? Якого навчання можна очікувати від погано підготовлених і немотивованих людей? І як діти повинні ставитися до таких вчителів та здобутих від них знань?
На щастя, новий міністр освіти України Лілія Гриневич прекрасно усвідомлює всі ці проблеми. Вона говорить про знаннєву кризу в українській школі, про те, що в дітей треба формувати навички критичного мислення та ключові компетентності, необхідні сучасній людині в ХХІ столітті. Нарешті у галузі освіти на найвищому рівні заговорили про раціоналізацію навчального процесу, функціональність шкільних знань, оптимізацію мережі шкіл та залучення до вчительського корпусу найкращих фахівців.
І це чудово. Але недостатньо. Тому що в нас дуже мало часу.
Мабуть, Україна також мусить розробити власну програму стимулювання підвищення загального рівня IQ населення:
через спеціальні навчальні програми для здібних дітей, державні стипендії і гранти на навчання в найкращих вітчизняних та зарубіжних навчальних закладах тощо. А чому б не ввести певний рівень IQ до числа обов’язкових вимог для претендентів на керівні посади в державі й кандидатів у депутати? Неможливо? Іспити на відповідність обійманій посаді існували ще для чиновників у Стародавньому Китаї. Сьогодні така програма є в Сінгапурі.
Оскільки від генів залежить лише 80% здібностей, а 20% — від середовища, мають бути створені умови для розвитку інтелекту дітей. Високий IQ має стати головним способом зробити кар’єру, найефективнішим і прямим соціальним ліфтом.
Це зовсім не міф. Це цілком можливо і досяжно. Наприклад, вельми схожа система існує в низці країн Південно-Східної Азії. Не вірите? Південна Корея посідає перше місце на планеті за якістю системи освіти (за рейтингом Pearson за 2014 рік), слідом за нею в першій п’ятірці йдуть Японія, Сінгапур, Гонконг. На п’ятій сходинці представник скандинавської концепції освіти — Фінляндія.
Чудовим прикладом може слугувати й система освіти нашої сусідки Польщі,
яка посідає десяте місце у світі й четверте в Європі за рейтингом Pearson завдяки вдалій організації початкової та середньої шкільної освіти.
Нам слід зрозуміти, що ми не зможемо за помахом чарівної палички вмить скасувати сервітивне суспільство. Але ми можемо максимально підвищувати конкурентоспроможність нашої країни: що розумнішим та освіченішим буде наш народ, то успішнішою, сильнішою й багатшою буде наша держава. Виробництво пшениці та соняшнику, заліза і марганцю — справа хороша, але так ми ніколи не станемо багатими. Сьогодні існує межа між багатими й бідними країнами: одні евфемістично називаються «розвиненими», а другі — «такими, що розвиваються; одні виробляють продукцію високої переробки (а то й зовсім щось нематеріальне, як-от ідеї, концепції, технології, послуги, смаки, тренди), а другі — щось просте й примітивне (викопна сировина, масова агропродукція, промислове виробництво). І ці другі в такому форматі ніколи не стануть багатими.
Тому як не крути, а без ефективної сучасної освіти нам кінець.
Не кажучи вже про ті переваги культу інтелекту в країні, про які нагадує тест Ейхмана: що вищий середній рівень IQ народу, то менші шанси встановлення тоталітарного режиму. Мабуть, саме тому будь-який диктатор починає свої репресії саме з мислячої частини народу. Бо тупі не бунтують, принаймні не бунтують без розумних. Нам усім слід засвоїти, що високий IQ народу не лише гарантує країні процвітання, а й майже завжди захищає її від загрози диктатури, тоталітаризму, репресій проти інакомислячих і меншин.
Настають нові часи. Мінливий світ стоїть на порозі змін. Хай там яким буде завтра, зрозуміло, що в ціні будуть мізки. І що далі, то більше.