Ні для кого не таємниця, що Донбас завжди вимагав до себе неабиякої уваги. Мабуть, частково в цьому був винен штучно створений міф про те, що саме Донбас годує всю Україну, хоча насправді цей регіон вже давно був дотаційним, адже шахти давно застаріли, а вугільні пласти збідніли. Тепер же Донбас привертає до себе увагу не тільки всієї країни, але й світової спільноти, бо з весни 2014 року тут тривають воєнні дії, які все ще називаються антитерористичною операцією, або АТО. Тисячі загиблих, мільйони біженців, зруйнована інфраструктура — таким Донбас є сьогодні. Сепаратистські настрої місцевого населення підігріваються пропагандою ворога, який не просто підтримує безлад у регіоні, а сам активно берне участь у військових діях Заперечувати очевидне немає жодного сенсу, бо, за даними прес-центру АТО, тільки увечері 17 липня українські війська зазнали обстрілів із «…мінометів калібру 120 і 82 міліметри, гранатометів, великокаліберних кулеметів, стрілецької зброї… Крім того, ввечері бойовики з мінометів і гранатометів накривали наші позиції біля Пісок, а зі стрілецької зброї били по шахті Бутівка».
У попередніх повідомленнях йдеться і про танки, і про «Гради», і про ПЗРК… Уже не раз доведено, що воєнні дії на українському Донбасі ведуть збройні сили Російсії, постійно загострюючи ситуацію не маючи наміру повертати Україні контроль над кордоном. Одним словом, триває війна, яу почав колись дружній сусід, якому довіряли настільки, що навіть коржони були абсолютно неукріплені.
У результаті величезні території виявилися непідконтрольними Україні й до того ж практично знищеними — затоплені шахти, розібрані й вивезені до Росії підприємства (наприклад, Луганський патронний завод), зруйновані будинки, лікарні й школи…
За збройним конфліктом нібито спостерігає місія ОБСЄ, але їй теж непереливки. Уже є й загиблі, і полонені, уже не раз лунали погрози «доблесних» захисників «руського міра»…
Що ж робити з непідконтрольним Донбасом? Із 9 по 13 червня 2017 року Фонд «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва та соціологічна служба Центру Разумкова провели соціологічні дослідження. Звісно, що респондентів із АР Крим і окупованих територій Донецької та Луганської областей не було,
хоча всі інші регіони України представлені, як і належить. Соціологи опитали 2018 респондентів віком від 18 років, а теоретична похибка вибірки не перевищує 2,3%. Тобто результати цього опитування відображають реальну картину й справжнє ставлення українців до проблеми непідконтрольного Донбасу.
Чи варто йти на компроміси заради досягнення миру на Донбасі? 70% населення України, тобто абсолютна більшість, вважають, що тна компроміси заради миру йти можна. Але ж понад половина опитаниз людей вважають, що такі компроміси не можуть бути якими завгодно, тобто прийнятними можуть бути далеко не всі компроміси, нвіть якщо йдеться про досягнення миру. Про можливість будь-яких поступок сказал тільки 18% опитаних. І стільки ж людей вважають, що мир на Донбасі може бути встановлений не шляхом домовленостей і компромісів, а тільки силовими методами.
Соціологи зауважують і те, що готовність погодитися на компромісні варіанти досягнення миру дуже залежить від регіону. У Східних областях про можливість компромісного рішення говорять практично 25% опитаних, але в Західних із цим згодні не більше 10%.
Мабуть, справді нагальним стало питання про законодавче визнання непідконтрольних територій Донецької та Луганської областей окупованими. Таку пропозицію підтримує більшість населення України — 55%. Найбільше прихильників такої думки (закріплення факту окупації) – на Заході (64%) і в Центрі (59%). Цікаво, що найменше прихильників законодавчого визнання окупації є на Півдні країни — 35%. Хоча у Східних областях закріплення факту окупації на законодавчому рівні підтримали 49% респондентів (практично половина).
Як же встановити мир на Донбасі й повернути ці території? Населення України найбільш дієвими із запропонованих рішень вважає міжнародний тиск на Росію, щоб вона відмовилася від втручання у конфлікт на Донбасі — таку позицію має 38% респондентів. 28 % українців вважають, що допоможе успішна відбудова нормального життя на підконтрольній території Донбасу.
Щодо рішення РНБО України про блокаду торгівлі з «ДНР» та «ЛНР», то населення України здебільшого його підтримує — це 47% респондентів, причому найбільше підтримують блокаду в Західних областях (66%) і в Центральних регіонах (47%).
Знову ж таки, цікаво, що підтримка блокади на Сході становить 38%, а ось на Півдні — тільки 30%.
Долю самопроголошених «ДНР» та «ЛНР» українці теж бачать зовсім по-різному. 55% українців вважають, що Донецька й Лганська області мають увійти до складу незалежної України тільки на довоєнних умовах. Щодо більшого рівня автономії у складі України, то таку можливість розглядає близько 20% респондентів. І тільки близько 9% підтримали можливість самостійного існування цих квазіутворень або приєднання їх до складу Росії. Тобто переважна більшість українців бачить державу єдиною й неділимою, як це й зафіксовано в Конституції.
Варто зауважити, а може, навіть і наголосити, що майже чверть населення України (23%) підтримують повну ізоляцію так званих «ДНР» та «ЛНР». Майже стільки ж (22%) вважають доцільною економічну блокаду, але при збереженні гуманітарних сосунків. Торгівлю критично важливими товарами (продовольством і товарами повсякденного вжитку з боку України та антрацитом від непідконтрольних територій) та максимальну підтримку гуманітарних зв’язків бачать доцільними теж 22% українців.
Але максимальний розвиток зв’язків з непідконтрольними територіями – як гуманітарних, так і торговельних — вважають припустимим і доцільним не більше 15% опитаних, які репрезентують думку всієї країни.
Ставлення до можливості введення миротворчого контингенту теж за останній час змінилося. Сьогодні цю ідею підтирмують 60% українців, а проти виступає не більше п’ятої частини, тобто близько 20%. Цікаво, що досить велика кількість респондентів не мають якоїсь визначеної думки з цього питання — таких майже п’ята частина населення (19%), причому на Півдні — аж 25%.
Українці здебільшого вважають, що мешканців окупованого й непідконтрольного Україні Донбасу все ж треба підтримувати. Тут і спрощення доступу до навчання в українських освітніх закладах різного рівня (60%), і надання фінансової та матеріальної підтримки (59%), якщо йдеться про бажання виїхати на контрольовані Україною території (59%). 69% вважає, що треба посилити контроль за здійсненням виплат внутрішньо переміщеним особам з метою уникнення зловживань. По 47% респонденів виступають за спрощення отримання будь-яких адміністративних послуг у прифронтових населених пунктах і за надання дозволу на торгівлю з непідконтрольними територіями продуктами харчування й товарами першої необхідності.
Але українці здебільшого заперечують проти зняття обмеження на соціальні й пенсійні виплати громадянам України, що проживають на непідконтрольній території (42%), бо ж розуміють, що більшість цих коштів, яущо й не всі, потраплять до рук сепаратистів і росіян і будуть використані на війну.
Тож виходить, що доля непідконтрольного донбасу залишається невизначеною й непевною, хоча воєнні дії тривають уже понад три роки.
Голова Донецької обласної військово-цивільної адміністрації Павло Жебрівський вважає, що за умови гарантій від Росії не вводити війська неконтрольовані Україною території Донецької та Луганської областей можна було б швидко звільнити: «Згадую часто хорватський варіант, коли за кілька днів звільнили частину Хорватії. Але забувають про те, що тоді були гарантії НАТО, що Сербія не введе свої війська. Якби в Україні були гарантії, що Росія не введе свої війська на тимчасово окупований Донбас і Луганщину, ми не довше, ніж хорвати, звільнили б території. Ті, хто каже, що треба наступати, повинен чітко усвідомити, що є величезна загроза з боку Росії».
Але ж кожен українець розуміє,
що Росія, яка і є країною-агресором, ніяких гарантій не дасть. А якби й давала, то якою б була їх ціна й чи можна було б цьому вірти?
Заступник міністра з питань тимчасово окупованих територій Юрій Гримчак взвгвлі має думку, що проблема полягає у відсутності у влади політичної волі, щоб військовим шляхом почати звільняти Донецьку область: «Я готовий погодитися, що у нас, як у влади, немає політичної волі для того, щоб військовим шляхом почати звільняти Донецьку область. Коли людина розповідає, що таке військовий шлях, вона, мабуть, не розуміє, що килимове бомбардування - це і є військовий шлях. Я не знаю, скільки поляже наших хлопців, якщо ми підемо звільняти Донбас. Тепер у цій ситуації я не знаю. Скільки ви хочете пожертвувати? 10 тисяч? 50 тисяч?.. …Ми не розуміємо, що якщо оголошуємо війну Росії, війна має закінчитися парадом на Червоній площі. Або нашими людьми, які будуть сидіть в горах і знову програвати війну. Такі у нас вже були у 18-ому році. "Ура! Ми найкращі! Усіх поборемо!". Де поділася наша держава? Нема! А потім прийшов Голодомор, знищення інтелігенції, і скільки разів після того ми пробували державу зробити? Тому на сьогодні у нас нема політичної волі, нема. Я вам чесно кажу, не хочу, щоб наші військові гинули десятками тисяч. Ви думаєте, це буде весела прогулянка? Не буде. Це серйозні бойові дії».
І тут доречно згадати, що тільки 18% українців готові заплатити за мир будь-яку ціну. А ціна людських житів —дуже висока ціна.
Заступник міністра з питань тимчасово окупованих територій і внутрішньо переміщених осіб України Георгій Тука теж висловив свою думку: «Більш детальне вивчення цих даних, з моєї точки зору, свідчить про певну дезорієнтацію суспільства. Дійсно, понад 70% громадян налаштовані на мирний спосіб вирішення питання. Разом з тим, існують певні маркери, які означають, що таке компроміс, і найбільш яскраві з цих маркерів не мають ніякої підтримки у суспільстві… Дуже велика частка тих людей, які вважають, що ці території повинні повернутися до складу України у такому стані, в якому вони перебували до початку війни. І приблизно така ж кількість людей вважає, що пріоритетним шляхом вирішення цієї проблеми є подальший тиск на РФ для того, щоб Росія вивела свої війська з території України і припинила фінансово, зброєю і політично підтримувати ці квазірежими».
На думку Георгія Туки, миротворча місія ООН чи місія ОБСЄ поки теж серйозно розглядатися не можуть:
«Не треба занадто оптимістично ставитися до такого шляху, тому що складність полягає не тільки у тому, що це дуже витратний шлях. Я абсолютно знаю, що на сьогоднішній день ОБСЄ не готова ні матеріально, ні людським ресурсом вчиняти такі дії. На сьогоднішній день єдиний орган, який може це здійснити — це миротворча місія ООН».
Крім того, заступник міністра з питань тимчасово окупованих територій і внутрішньо переміщених осіб України закликає не забувати, що можливість амністії сьогодні готові розглядати лише 8,5% українців, а про якийсь особливий статус цих територій, які поки що окуповоні РФ, готові говорити тільки 7,8%. Якщо ж дивитися ще й на можливість федеративного устрою України, то її згодні обговорювати лише 4% українців…
Що це все може озачати? Як на хлопський розум звичайної людини, то тільки одне — непідконтрольний Донбас іще тривалий час залишатиметься непідконтрольним.
«Почуйте Донбас» — репетували колись його мешканці, одержуючи мільярдні дотації з державного бюджету. Тепер і Донбас, і про Донбас чує увесь світ. Але чи про таку ціну йшлося й чи про таку «популярність», политу кров’ю й скроплену дитячими й материнськими сльозами?
Наталія Коваль (Глоба)
