Pозуміння сучасної ситуації, а серед іншого й релігійно-політичної ситуації, неможливе без розуміння минулого й усвідомлення паралелей із ним. І так, попри всі декларації про відокремлення церкви від держави, релігійна (в українському випадку православна) політика є і буде важливим фактором суспільного життя.
1917 рік для Православної російської церкви (такою була її загальновживана назва до 1943-го) був не менш революційним, ніж для держави. "Бігли на дзвіницю, били в дзвони, гукали: – Хай живе революція!.. Попи виголошували свободолюбиві проповіді, виклинали кровопійців-царів. Ченці стали революціонерами", – писав Улас Самчук у романі "Марія". Очікування невідворотних змін охопило православних вірян і священнослужителів не лише на українських землях, але й у Росії. Відповіддю на ці очікування мав стати скликаний наприкінці 1917-го Всеросійський помісний собор. Але його головним результатом було відновлення скасованого Петром І патріаршества та обрання патріархом Тихона Бєллавіна. Не всім це рішення видавалося достатнім.
Занепад православної церкви перед революцією видавався багатьом очевидним,
а просвітницька діяльність відданих своїй справі священнослужителів не змогла врятувати ситуації. Церква потребувала нагальних реформ, що мали би перетворити її із державного офіціозу у справді народну церкву, сповнену євангельського духу.
Не отримавши підтримки Собору й нового патріарха, прихильники церковного оновлення, яких опоненти зневажливо прозвали "обновленцями", вирішили самоорганізуватися. Так виник рух "Жива Церква", у середині 1922-го його представництва з’являються і в Україні.
В українській провінції рядові священики й прості віряни вагалися: до кого їм себе віднести, кого підтримати? У Херсоні прихильність до реформаторів задекларувала громада церкви на честь святого Миколая Мирлікійського. Цікаво, що певний час церковна громада вагалася – підтримати загальноросійську "Живу Церкву" чи приєднатися до українських православних реформаторів, які від 1921 року мали вже власну церковну організацію (Українську автокефальну православну церкву). Врешті вибір було зроблено на користь російських "обновленців", і громада лишилася вірною їм і надалі. Причиною цього була передовсім міцно вкорінена думка,
що дії московської церковної влади є безумовно законними, а не схвалені нею місцеві національні ініціативи – ні.
Певний час "Жива Церква" отримувала підтримку органів радянської влади, оскільки виступила не лише із суто реформаторською програмою, а й із декларацією про підтримку більшовиків. За таких умов їй легко вдалося перехопити контроль над православною церквою і зосередити владу в руках власного Вищого церковного управління.
Не вціліли й центральні структури "обновленців" у Росії. В 1943-му Сталін згадав про залишки "патріаршої" ПРЦ і вирішив спертися на них у своїй релігійній політиці. Так постав "червоний" Московський патріархат із новою назвою ("Православная российская церковь" стала "Русской православной церковью"). У плазуванні перед владою очільники нової структури невдовзі перевершили найодіозніших "обновленців", тож потреба в останніх відпала. 1946-го всі їхні громади ввійшли до складу РПЦ.
Ігри в церковні реформи й визнану Москвою "канонічну" автокефалію завершилися. І почалися знову в наш час.