За даними опитування соціологічної групи «Рейтинг», майже 60% громадян тією чи іншою мірою впевнені, що відповідати за їхнє життєзабезпечення має держава, 40% підтримують зрівняння доходів населення й близько 50% виступають за збільшення держвласності в бізнесі та промисловості. Крім того, 70% українців готові поступитися частиною власних свобод заради підвищення порядку в країні. Як правило, схильність до патерналізму явно корелює з віковими, освітніми та майновими ознаками респондентів. Найбільше противників лібералізму серед тих, кому за 60 років, у кого за плечима лише початкова освіта і хто зараховує себе до бідних, а найменше — серед забезпечених людей з вищою освітою віком 18–29 років. У публічному дискурсі це нерідко пояснюється як «совкова ментальність», «люмпенський рагулізм» тощо. Проте в основі антиліберальних установок зовсім не обов’язково перебуває ірраціональне неприйняття свободи чи ідеологічна ригідність. Якщо придивитись уважніше, то за неприйняттям ліберальних реформ стоїть колективний досвід й особистий прагматичний розрахунок.
У загальних рисах лібералізм передбачає,
що матеріальне забезпечення особа здобуватиме в результаті конкуренції на ринку праці, а державна політика великою мірою визначатиметься боротьбою різних суспільних сил у парламенті та на рівні громадянського суспільства. Повноваження держави в ідеалі мають зменшитися до компетенцій «нічного сторожа». Організація життя на таких засадах дає багато переваг, проте не для всіх. Лібералізм є потужним стимулом для розвитку економіки, проте ставить різні суспільні верстви в нерівне становище. До потенційних лузерів належать незаможні, котрі не мають капіталів та не можуть скористатися можливостями підприємництва, а також ті, чий рівень освіти та вік не дають переваг на ринку праці. Словом, усі, хто має найменші шанси виграти в конкурентній боротьбі в умовах ринку. Впевненіше вони почувалися тоді, коли блага перерозподіляє не ринок, а держава, котра гарантує всім хоча б невисокий рівень добробуту.
Відтоді тенденція зберігається: за даними USAID АгроІнвест, 80% українців пов’язують скасування мораторію на землю з тими чи іншими небезпеками, і лише 55% вбачають також вигоди.
Щодо приватизації підприємств, за даними торішнього опитування GfK Ukraine, головне побоювання в тому, що умови будуть прописані в інтересах конкретних олігархів. Слід зазначити, що за недостатньо ефективного антимонопольного законодавства та системної корупції, підвладній олігархам, такі остороги небезпідставні. Сумніви щодо медреформи також пов’язані переважно з невір’ям у її адекватне втілення. За даними GfK Ukraine, серед обізнаних стосовно реструктуризації медицини 44% підтримують її, 52% проти. Негативні очікування характерні для менш заможних людей і пов’язані з тим, що корупція все одно не зникне, послуги не покращаться, натомість села можуть залишитися без лікарень.
Таким чином, несприйняття багатьма українцями ліберальної соціально-економічної парадигми лише невеликою мірою вмотивоване ідеологічно. Цілком імовірно, що причини негативного ставлення в тому, що частина суспільства не пов’язує ці реформи з поліпшенням свого становища: одні — через низьку здатність до конкуренції на ринку праці, інші — через зневіру в тому, що зміни матимуть заявлений результат і що ринковими механізмами не зловживатимуть.
Перше пов’язане з уразливим становищем певних соціальних прошарків, і з цим нічого не вдієш. Простіше кажучи, бідні повірять у лібералізм лише тоді, коли побачать (і відчують) його плоди, а доти реформаторам доведеться долати їхній скепсис та невдоволення. Набагато складніше буде вирішити другий комплекс проблем, пов’язаний із розчаруванням в урядах та інститутах. Якщо політична команда й може (бодай теоретично) отримати кредит довіри й зберігати його в межах однієї каденції, то відновлення довіри до інститутів вимагає значно більшого часу, адже пов’язане з напрацюванням позитивного колективного досвіду. Все це, звісно, не означає, що від ліберальних реформ треба відмовлятися. Однак слід змиритися з тим, що в найближчі роки вони приречені на непопулярність.
