Суспільство

«Задушити всі вільні паростки»: радянський дисидент Павло Литвинов про СРСР і сучасну Росію

Павло Литвинов, Віктор Файнберг і Тетяна Баєва – учасники демонстрації на Красній площі 25 серпня 1968 року проти введення військ країн Варшавського договору до Чехословаччини – стали лауреатами премії міністра закордонних справ Чехії Gratias Agit за поширення доброго імені Чеської Республіки за кордоном. Премія вручається щорічно з 1997 року і за майже 20-річну історію в списку нагороджених майже 300 осіб і організацій.

Цього року в Чехії згадують про події, які відбулися 50 років тому – Празьку весну – і реакцію СРСР і його союзників на неї. Тому премією Gratias Agit сьогодні нагороджені троє учасників так званої демонстрації сімох. Павло Литвинов 50 років тому в Москві протестував проти дій Радянського Союзу і згодом опинився на засланні.​

– Коли ви вирішили вийти на Червону площа 25 серпня 1968 року, ви однозначно не думали, що коли-небудь отримаєте премію міністра закордонних справ Чехії за цей вчинок. Яке значення ця нагорода має для вас?

– Це дуже зворушливо, що нам дали цю нагороду і вважають, що ми зробили щось важливе для чеського народу. Я це думав,

але приємно, що це пам'ятають, і що міністр закордонних справ хотів відзначити наш внесок в розвиток чеської культури. Хоча це більше, ніж культура, – це політика і права людини. Це чудово, тому що насправді наша маленька демонстрація саме в силу своєї непомітності залишила якийсь слід, і цей слід можна не помітити, і багато років його не помічали, а можна зрозуміти, що це мало якесь моральне значення, тому це дуже цінується.

​– Чи не розчаровує вас – всупереч тривалій боротьбі руху в СРСР за права і свободи – байдужість більшої частини нинішнього російського суспільства до громадянських свобод і практично покірливого поверненню до того стану, в якому перебувало суспільство в той час, коли ви вийшли на демонстрацію в 1968 році?

Молоді хлопці в Москві зараз більше схожі на моїх студентів-американців, яких я вчив в Америці, ніж на тих росіян, одним з яких я колись був. Так що це вже якийсь прогрес.

– Тут є кілька речей, які я вважаю очевидними, але вони неочевидні. По-перше, почнемо з того, що саме за радянських часів населення було абсолютно байдуже, а якщо не байдуже,

то воно підтримувало радянську ідеологію і вважало, що всі, хто не підтримують цілком і повністю радянську владу, – це вороги. Але в цілому навіть цього не було. Була байдужість. Так що зараз те ж саме – байдужість, але вже інший період і набагато більше людей говорять те, що вони думають, незважаючи на переслідування. З'являється нове покоління, молоді люди, яким зараз по 16-18, вони виходять на демонстрації. Я зустрічав таких людей. Я багато років викладав в Америці. Так ось, ці молоді хлопці в Москві зараз більше схожі на моїх студентів-американців, яких я вчив в Америці, ніж на тих росіян, одним з яких я колись був. Так що це вже якийсь прогрес. Я не думаю, що я доживу до хороших результатів, але сказати, що це все нанівець і марно, я не можу, хоча дуже все погано.

– Ви кажете, що ситуація інша, багато що змінилося...

Росія сьогодні все-таки відкрита країна в тому сенсі, що люди можуть приїжджати і виїжджати. Це вже величезна різниця. У той час, коли ми писали наше звернення, ми всі жили в радянській в'язниці

– Росія сьогодні все-таки відкрита країна в тому сенсі,

що люди можуть приїжджати і виїжджати. Це вже величезна різниця. У той час, коли ми писали наше звернення, ми всі жили в радянській в'язниці, з якої не можна було виїхати, в якій ми всі були, як в капкані. Зараз все-таки цього немає. Більшість людей вільно подорожують, я щороку приїжджаю в Росію, зустрічаюся, з ким хочу. Звичайно, мене не покажуть по Першому каналу телебачення, але, тим не менше, в інтернеті можна знайти Радіо Свобода, за радянських часів його глушили, треба було їхати далеко від Москви, щоб почути Радіо Свобода. Це колосальна різниця.

Сам факт наявності протесту – він щось означає

Інша справа, що в усьому світі, включно з Росією, спостерігається велика байдужість до прав людини. Це проблема. Але це не проблема, пов'язана безпосередньо з Росією. У Росії все розвивається, просто сьогодні це путінський режим, який намагається задушити всі вільні паростки, але я не думаю, що вони в змозі піти так далеко. Вони сьогодні окупували Крим, вони контролюють Донбас, загрожують іншим країнам, все це робив і Радянський Союз, але тим не менш, за кожним з цих питань існує якась думка,

Захід вводить санкції, тобто це не порівняти. За радянських часів поправка Джексона-Веніка, яка дозволила єврейську еміграцію, – це була найголовніша подія. А сьогодні вводяться санкції проти всіх друзів Путіна... Це питання таке: стакан напівпорожній, або напівповний? Я вважаю, що він напівповний, але багато хто вважає, що він напівпорожній. Може бути, що я – оптиміст... Але в загальному ситуація дуже погана. Сенцов може померти не сьогодні-завтра.

Ситуація з моїми друзями, кримськими татарами, в Криму – жахлива. Сидять політв'язні. Все це дуже погано. Але сказати, що нічого не відбувається, не можна. Сам факт наявності протесту – він щось означає.

Коли ми бачимо, що з'являється такий енергійний чоловік, як Навальний... я не завжди його підтримую, але вражає, скільки людей допомагає йому працювати. Його переслідують, посадили його брата, йому дають регулярно 15 діб, але все-таки вони нічого з ним зробити не можуть, його підтримують мільйони людей. Так що це все відносні явища. Те, що вони хвилювалися через наявність такої інтелігентної і сильної людини, як Нємцов,

і його вбили, – теж показує, що в якийсь момент їм залишається тільки вбивати. Це все страшно, але сам факт, що це відбувається, показує наявність внутрішньої опозиції в країні.

– Ваш близький друг, Анатолій Марченко, виступив з відкритим листом про загрозу радянського вторгнення в Чехословаччину. І він свого часу голодував і загинув від цього. У зв'язку з голодуванням Олега Сенцова сьогодні часто згадують Анатолія Марченка.

– Я теж згадую кожен день. Це певні паралелі. Наша справа – змусити Путіна випустити його й інших.

– Жертва, смерть Олега Сенцова, може вплинути якимось чином так само сильно, як самопожертва Марченка?

– Ніхто не знає, що станеться. Я сподіваюся, що він не помре. Я просто не люблю прогнозувати смерті, але загроза її абсолютно реальна.

Акція на підтримку українських «в’язнів Кремля» і зокрема Олега Сенцова на площі Вацлава Гавела в Празі, в якій 7 червня 2018 року брав участь і Павло Литвинов:

​

– А як вам здається, людське життя може коштувати звільнення інших людей?

– Тільки своє особисте. Про інших говорити не беруся.

Горбачов шукав шляхи поліпшити відносини із Заходом.

І це було приводом для нього – почати звільнення ув'язнених

​– Багато хто вважає, що це голодування вплинуло на рішення Горбачова згодом звільнити політичних в'язнів.

– Це факт. Він звільнив Сахарова, і Сахаров дав йому список політичних ув'язнених. Це все сталося не в результаті самого голодування, але в результаті його загибелі, в результаті того, що ця загибель обернулася скандалом. Горбачов шукав шляхи поліпшити відносини із Заходом. І це було приводом для нього – почати звільнення ув'язнених. Він, може бути, і сам збирався це зробити, але жертва, яку приніс Толя Марченко, безумовно, допомогла.

​– Під час демонстрації на Красній площі у вас був маленький син. І в минулому, і зараз говорять, що боротися з несправедливістю можуть тільки ті, у кого немає сім'ї і кому нема про кого турбуватися. Ви думали про дітей? І чому сімейні обставини вас все ж не зупинили?

Реформи, які відбувалися в Чехословаччині, були надією для нас і прикладом, що, хоча і комуністи стоять на чолі країни, можуть відбуватися якісь реформи.

– Ну, вони могли б зупинити – це властивість мого характеру.

Я не кажу, що всі повинні чинити так, як це робив я, зрозуміло. Хтось із російських поетів-сатириків XIX століття говорив: «Дружина і діти, мій друг, велике зло». Я маю на увазі саме те, що через дружину і дітей люди мовчать і не протестують. Але це питання пріоритетів. Я просто відчував, що повинен вийти, що я не буду себе поважати, якщо не вийду, бо я відчував, що це моя честь, моя вина, що моя країна напала на свого маленького сусіда, що я (теж за це) відповідаю. Це була перша мотивація. І друга мотивація була, що ті реформи, які відбувалися в Чехословаччині, дуже скромні реформи чехословацької весни, були надією для нас і прикладом, що, хоча і комуністи стоять на чолі країни, можуть відбуватися якісь реформи. Звичайно, в разі, якби з'явилися в Радянському Союзі такі комуністи як Дубчек, які були готові на перші кроки – реформи... Вони з'явилися. Тільки на 20 років пізніше, разом з Горбачовим. І з цих спроб виріс кінець комунізму і розпад Радянського Союзу.

Оригінал публікації на сайті Російської редакції Радіо Свобода.

Читайте ще