Під тиском історичних обставин поведінка Української держави нарешті набуває цілісності: спротив російській агресії сполучається з внутрішнім курсом на дерусифікацію. Очищення топоніміки, введення квот на українську мову та медіа-продукцію, удосконалення мовного й освітнього законодавства — з погляду націєтворення ці та інші заходи не менш важливі, ніж утримання позицій на Донбасі чи боротьба за повернення Криму. Але якщо наше право на оборону міжнародна спільнота визнає практично одностайно, то внутрішні деколонізаційні заходи часто наражаються на нерозуміння та навіть відвертий осуд.
Прецедентів чимало: ЄС критикує новий український закон про освіту, ОБСЄ — закони про декомунізацію, «глибоку стурбованість» щодо різних моментів висловлює ціла низка авторитетних міжнародних організацій. Окрім усього, це свідчить про брак розуміння Заходом природи російсько-українського протистояння. Зрештою, ідеться не тільки про Захід: ті чи інші дії щодо дерусифікації не підтримує значна частина українців, на чому активно паразитують проросійські сили. Для того щоб переломити ситуацію та переконати зовнішніх і внутрішніх критиків у праві на дерусифікацію,
Україні доведеться провести серйозну системну роботу.
Немає жодних сумнівів, що РФ — зокрема, через своїх соратників усередині України — чинитиме цьому шалений спротив. І річ не лише в страху перед компенсаціями за Голодомор чи за інші історичні злочини, яких теоретично може зажадати Україна: якраз таки це Москва може легко проігнорувати. А от легітимізація українізації в очах міжнародної спільноти здатна всерйоз поруйнувати російську тактику в Україні. Колись джерелом спротиву українізації були проросійські сили, що сповідували доктринальну українофобію та імперський реваншизм. Але згодом адепти «русского мира» в Україні стали апелювати до європейських цінностей. Так, сумнозвісний закон Ківалова — Колесніченка, який повертав українській мові статус необов’язкової (як у радянські часи) у найбільш зросійщених регіонах, ухвалювався під гаслами захисту прав національних меншин. На відміну від імперців 1990-х — початку 2000-х його лобісти апелювали не до валуєвської максими, згідно з якою «ніякої особливої малоросійської мови не було, немає та бути не може», а до Європейської хартії регіональних мов або мов меншин.
Відтоді всі заходи, що не задовольняють російське лобі в Україні, — мовні квоти, новий закон про освіту, скасування закону Ківалова — Колеснічєнка, — тавруються як порушення прав нацменшин. Так європейські норми, покликані захистити дискримінованих, стають в Україні інструментом консервації наслідків дискримінації українців. Є всі підстави очікувати, що з часом проросійські сили озброяться концепцією мультикультуралізму, щоби під шильдом впровадження його принципів примусити Україну легітимізувати осередки «русского мира» якщо не на національному рівні, то в регіонах. Причому примушуватиме до цього Україну Захід, якщо до того часу вона не розтлумачить, чия культура насправді потребує тут захисту та підтримуючих преференцій.
Але передусім українозахисна політика має бути легітимною в очах самих українців. Приміром, торік, за даними соціологічної групи «Рейтинг», Голодомор визнавали геноцидом 77% українців. Але насправді цей показник відчутно нижчий, оскільки опитування не охоплювало населення окупованих та анексованих територій. Що ж до розуміння колоніального минулого України,
тут ситуація ще складніша: навіть без урахування населення Криму та ОРДіЛО за СРСР сьогодні сумують 30% українців (причому на Півдні та Сході показник подекуди сягає 40–50%). Допоки в Україні не сформується стійкий суспільний консенсус щодо її минулого, українізація наражатиметься на нерозуміння значної частини суспільства. А крім того, без консенсусу будь-яка довготривала державна стратегія буде під загрозою, оскільки прихід до влади ідеологічних опонентів означатиме зміну курсу. Приміром, так було після реваншу Віктора Януковича, який загальмував чимало ініціатив, розпочатих у часи Віктора Ющенка. І хоча сьогодні проросійський реванш видається малоймовірним, легковажити цим небезпечно. Будівництво ж суспільного консенсусу можливе за умов продуктивної комунікації влади: з одного боку, із національною інтелектуальною елітою, а з другого — із широкими верствами населення. А крім того, у розпорядженні влади має бути ефективний державний апарат, здатний втілювати в життя ті чи інші українозахисні ініціативи. Без усього цього заходи з подолання постколоніальних травм суспільство сприйматиме як необов’язкові й необґрунтовані, а міжнародна спільнота — як безладне шарпання, зважати на яке не слід.
