Війна надала цій темі нового забарвлення, а перманентні скандали, пов’язані з виявленням у чиновників і депутатів паспортів інших країн, лише докидають у полум’я хмизу. Багато хто переконаний, що рано чи пізно країні доведеться погодитися на це нововведення, бо той стан справ, який є нині, а також законодавча неврегульованість вічно тривати не можуть. Світ, мовляв, стає відкритішим, кордони умовнішими, українці розбрідаються світом, то й інститут громадянства теж повинен лібералізуватися. Свіжий поштовх до обговорення дав міністр закордонних справ Павло Клімкін, який запропонував подумати над запровадженням ПГ для представників української діаспори. Торік він уже порушував цю тему, заявивши, що в Україні назріла потреба в дискусії з цього питання, але необхідно визначити чіткі критерії, бо не може бути навіть мови про подвійне громадянство з Росією під час війни.
Власне, тема ПГ для нашої країни не лише доволі дискусійна та слизька. Вона ще й безпосередньо пов’язана з питанням національної безпеки. У разі запровадження ПГ в Україні може з’явитися кілька мільйонів громадян РФ.
І тоді остання матиме додатковий привід втручатися в наші справи вже на підставі вигадок про потребу захисту не просто російськомовного населення, а своїх громадян. Це дуже небезпечний момент. Те саме можна говорити й про Польщу, Угорщину, Румунію та інші держави. Що цікаво, ще в 1992 році Росія запропонувала проект політичного договору з Україною, який містив цілу низку неприйнятних пропозицій, що обмежували суверенітет нашої держави. Серед них була ідея запровадження ПГ. Завдяки витоку інформації цей проект став надбанням громадськості, зазнав нищівної критики й був похований. Але згодом, коли почалися переговори про укладення великого договору (нещодавно був скасований), російська делегація знову наполягала на включенні до нього положення про запровадження подвійного громадянства. Українська сторона тоді категорично виступила проти й питання було знято з порядку денного двосторонніх відносин.
Власне, чітка державницька позиція має стати наріжним каменем формування політики в питанні громадянства. Жодні півкроки тут не допоможуть. І державі, і її громадянам треба нарешті визначитись,
яка модель співіснування для них не лише комфортна, а й безпечна. Якщо хтось хоче носити в кишені паспорт етнічної батьківщини й мешкати при цьому в Україні, будь ласка, посвідка на постійне проживання й не більше. Ніхто нікому не має вказувати, де жити, але й створювати умови для нехай навіть теоретичних ворожих територіальних зазіхань не можна. Якщо українець мешкає за кордоном, осів там чи планує осісти, набув чи прагне набути громадянство країни поселення, його обов’язком є бути добрим громадянином цієї країни і з повагою ставитися до тамтешніх правил і звичаїв. Те саме Україна повинна вимагати від неукраїнців, які проживають на її території. Якщо ж людина не хоче втрачати громадянство України і її влаштовує статус доміцилій або вона планує жити за кордоном лише тимчасово і хоче колись повернутися до України, отримувати другий паспорт немає сенсу.
Загалом, щоб згуртувати українців за кордоном, очевидно, потрібно дати їм можливість набути окремий статус, що підтверджуватиметься якимось документом: паспортом українця, посвідченням чи карткою. Цей документ повинен додатково регулювати відносини земляків із батьківщиною, надавати їм певні права та привілеї, але унеможливлювати їх використання для втручання держав поселення у внутрішні справи України. Очевидно, потребує вдосконалення й процедура набуття українського громадянства та його позбавлення. Можливо, варто подумати про запровадження обов’язкової присяги громадянина. Це як мінімум сакралізує сам статус і дозволить вимагати серйознішого ставлення до нього з боку і громадянина, і держави.
