Уже кілька років відома письменниця та культурний дипломат Ірена Карпа живе у Парижі й працює у Посольстві України у Франції на посаді першого секретаря з культурних питань. Нещодавно вона завітала до Києва на Книжковий Арсенал, щоб презентувати роман «Добрі новини з Аральського моря». Пані Ірена розповіла «ПЛ» про особисте у її новій книжці, життя-буття у Франції та про те, як підкорила серце свого чоловіка. Важко уявити таку людину, як ви, в офісі. Але ж напевне ваша посада в Посольстві передбачає кабінетну роботу. Як ви витримали цей марудний і нудний офіціоз?
– Була частина роботи, яку я дуже люблю. Власне, це проєкти, які ми організовували. Дуже класно, коли бачиш, що українські дизайнери вперше завдяки твоїм та спільним зусиллям культурної дипломатії виставляються у Grand palais у Парижі. Коли з’являється крутий державний стенд з нереальним українським дизайном на Salon du livre (Книжковий салон). Або коли Україна заявлена в Музеї армії у відомому на весь світ Палаці інвалідів. Раніше такого не було. Звісно, я відчуваю величезний кайф. Це нормальна робота,
якою я заробляю гроші.
Проте система й досі залишається дуже радянською, бюрократичною і багато в чому імітаторською. І я дуже сподіваюся, що Український інститут книги – наш безцінний партнер в організації згаданого Книжкового салону – та Український інститут будуть і далі розвиватися. Вони зародилися за західними зразками фактично з нуля. Має надію, що згодом уся система перебудується за принципом логіки та ефективності, вийде з кошмарів Кафки. Бо коли я кажу, що не дуже люблю, м’яко кажучи, щось у своїй роботі, йдеться саме про оці бюрократію, закостенілість, фірмове українське кумівство та інші неприємні речі, про які я вам розкажу більше за два місяці, по завершенні моєї роботи на цій посаді.
– Тобто за два місяці закінчується ваш контракт і ви не будете його подовжувати?
– Насправді мій контракт якимсь дивним чином скоротили десь на півроку. Може, тому що я прийшла, сказати б, нізвідки, тобто від громадянського суспільства. Але не хочу нити й жалітися. Я рада, що в мене знову буде вільний час, який віддаватиму творчій праці та франко-українським культурним проєктам на фрілансі.
Усе-таки в мене вже є хороші зв’язки, накатана система роботи. І просто почекаю, подивлюся, що буде відбуватися далі. До кола моїх амбіцій, окрім власних книжок і сценаріїв, входить і культурна дипломатія: наші митці за кордоном часто представляють Україну ефективніше за політиків. Розумієте, я нормальний «помагатор». Навіть якщо й не ідеальний менеджер. Я знайомлю людей, знаходжу інвесторів, які вкладуть гроші в цікавий проєкт. У мене є цей дар. Я просто вмію «конектінг піпл», як пріснопам’ятний телефон «нокія».
– До слова, а як ви стали першим секретарем з культурних питань? Бо є багато інформації, що ви посіли цю посаду, але як саме це сталося – немає. – Усе почалось після Майдану. Тоді була така стратегія, назвемо її «перезавантаженням»: у систему спробували ввести громадських активістів. Мене не цікавило тепле місце (я пішла з «Ради Майдану», щойно там запахло політикою), але культурна дипломатія обіцяла геть новий досвід. Тож, почувши від свого друга-дипломата Юрія Нікитюка, що в деякі країни шукають культурних аташе, я подумала: а чом би й не спробувати?
До речі, з самим Юрком ми познайомились, коли він був культурним аташе у Німеччині. На мій погляд, це був просто ідеальний культурний аташе.
Він просто няньчився зі мною (і з іншими митцями теж), фактично водив за руку. Але я ще й приїхала в Берлін на останніх місяцях вагітності. Тож він домовлявся про все – від найманої квартири у своєї подруги акторки-лесбійки (о, ці боа, яких я панічно боялася як свіжа мать!) до продзвону пологових. Мене якось дуже сильно тоді надихнув його приклад: виявляється, можна працювати в посольстві й не бути нудним бюрократом в завеликому костюмі. Якось я його підвозила вже в Україні й кажу: «Слухай, там же тепер щось міняється. А я б поїхала кудись типу культурним аташе. Наприклад, у Францію. Що ж я, даремно Лінгвістичний закінчувала?» Він пообіцяв узнати подробиці. І десь через півтора року мені нарешті вдалося поговорити з міністром про всі свої плани та ідеї.
На місці, однак, мій «ентузязізм» трохи підупав. Бюджет на культурні події у Франції дорівнював нулю – це я з’ясувала вже в Парижі. Мало того – існувала купа якихось актів та законів,
що забороняли фінансувати культурні та інші заходи України за кордоном. Ми дуже багато билися з Олею Жук (головна кураторка Книжкового Арсеналу, яка очолила відділ культурної дипломатії в МЗС. – «ПЛ») та небайдужими депутатами, як, скажімо, Борислав Береза. І зрештою прем’єр Гройсман увійшов у курс справи і скасував дурнуваті постанови, які забороняли фінансувати участь України в міжнародних ярмарках (азаровський закон) тощо.
Розумієте, що відбувалося? Ти приходиш в цей новий для себе дурдом. У тебе немає бюджету. І навіть якщо він буде, ти не маєш права долучитися до проєктів на кшталт салону, фестивалю або ярмарку. Бо ми заощаджуємо кошти. Я вважаю, коли ці постанови скасували, це була справжня перемога. Всі, хто нині може користуватися такими-сякими коштами на культурну дипломатію, надішліть у наш бік промінь добра. Бо це була титанічна праця Олі Жук у МЗС, лояльних депутатів і мене як працівника «в полях». Це був величезний поступ. Якби ми тоді цього не зробили, воно все й досі було б сумно і гнило. – Отже, замість того, щоб якнайкраще представляти нашу країну за кордоном,
ви мусили доводити, що все це потрібно. – Перший рік я працювала тільки з меценатами. З друзями, які могли вкладати гроші у проєкти. Також, наприклад, з Футбольною асоціацією України. А потім нарешті почав з’являтися бюджет. Це знов-таки страшенно лобіювала Оля Жук. І тоді нам дали на культурну дипломатію на серйозні заходи. Наприклад, участь українських аніматорів на кіноринку Mifa Market, який щорічно проводиться в Ансі. Але щоразу добувати ці кошти було важкою роботою.
Та в останній рік усе вже налагодилося. Не скажу, що мені дали всю суму, яку просила. З «моїх» подій на цей рік – бієнале в Grand Palais, Книжковий салон в Парижі, міжнародний фотосалон в Арлі, ретроспектива фільмів Кіри Муратової тощо.
– А як пересічні французи сприймають Україну?
– Прості французи на рівні касира супермаркету чи таксиста видають свої пізнання: о, Україна, там російською розмовляють. А от фотограф в ательє вже розпитує про Ялту й Сімферополь і каже, що це так сумно-іронічно, Ялтинська конференція в 45-му, а тепер анексія Росією. Я терпляче говорю з усіма – це теж частина дипломатичної роботи.
Більшість з того, що ми у Франції робимо – конференції, салони, фестивалі, спрямовано саме на середній і вищий класи, які вміють думати й оцінювати критично. А вони ж якраз і в курсі. Бо читають і дивляться новини, знають, що таке Україна. А здалося б і щось масовіше влаштувати, але то вже зовсім інші бюджети і стратегія. Свого «Раша тудей» у нас як не було, так і нема, в пропаганді ми програємо.
– По завершенні контракту залишитесь у Франції? Ви ж там вийшли заміж.
– Побачимо. В ідеалі я би мріяла жити на дві країни. Це всього лише три години літаком і значно більше можливостей для культурних проєктів.
– Коли ви їхали до Франції, з колишнім вашим чоловіком стосунки вже добігли кінця?
– Так. Ми розійшлися вже дуже давно. Я їхала сама з дітьми. Хоча ми в той час ще не були розлучені офіційно. Але були «сепаровані», у Франції це окремий статус.
– А як діти поставилися до вашого нового чоловіка?
– Вони сприймають його як другого тата. Французи називають це «фамій рекомпозе», тобто перекомпанована родина.
– Знаю, що ви познайомились зі своїм французьким чоловіком на обіді з друзями.
А як він добивався вашого кохання? Чи у вас все відбулося з першого погляду?
– Він довго ходив навкруги, оббивав пороги. А я все його динамила, відверто його бортувала. Думала: нащо мені цей перший-ліпший француз? Може, я тут ще когось зустріну? Втім він не здавався, наполягав і дивним чином поступово робився чоловіком моєї мрії.
– Тобто?
– Змінив стрижку, стиль, навіть якісь риси характеру. Почав займатися спортом. Він зараз такий сексі й маскулінний. А спочатку був тюфячок з очима спанієля, відрослим волоссям, яким він, вочевидь, приховував свої вуха. Класні вуха, до речі!
Взагалі, відбувається цікава трансформація з чоловіком, який кохає і якого кохають. Адже можна кохати так, що об тебе витиратимуть ноги, розчинитися в іншому, загубити себе. Та коли кохають навзаєм – ми розцвітаємо. Ці дві крайнощі знайомі кожному з нас, і, звісно ж, я жонглюю ними в книжці.
– Любов зла.
– Так. І козлів не меншає.
– А як відбувалася ця трансформація з вашим чоловіком? Ви говорили: зміни зачіску?
– Я ж типу стріляна, не перший раз заміжня, тож знаю, що мужиків пресувати не можна.
Бо, раптом якщо хто не знав, у них тонка душевна організація. І якщо чоловіку, якому ти подобаєшся, сказати, що він ходить як нестрижене опудало, він не побіжить стригтися, а скоріше зачахне. І помре від страху. Не знаю, у нас це відбувалось якось невимушено. Можна ж самій купити йому сорочку і сказати: боже, як тобі пасує! І наступні п’ять сорочок він купить у тому ж магазині. І буде стригтись так, як треба, бо ти йому сказала, що він в такому вигляді просто бог і секс. Коротше, я зробила з мого парижанина такого парижанина, який мав бути за моїм стандартом. Ура, товаришки!
– А коли ви відчули, що він вам подобається? – Не буду спойлерити, бо цей момент є у моїй новій книжці. Скажу тільки, що там є герой, який голяка грає Шопена на роялі. І героїня починає думати, що, можливо, вона закохується в нього.
– Чи багато в цій героїні від вас?
– В усіх моїх героїнях є щось від мене. Насправді, в книжці багато впізнаваних персонажів. Але я їх між собою змішувала. От наприклад лав-сторі з каталонським фермером – це моя власна, з далекого минулого, присобачена Богдані.
Але є багато й чужих історій. Сподіваюся, ніхто не образиться на цей мій печворк.
– Чим, на вашу думку, відрізняються француженки від наших жінок?
– Любов’ю до себе. Ми всі рухаємось від обов’язку, а вони – від бажання. Якщо у француженки буде вільний час, вона піде на масаж, а я – борщ варити. Бо я ж думаю насамперед за дітей. Яка ж я мать, якщо не зварю їм борщу! І навіть якщо я буду дуже втомлена, все одно приповзу і зроблю їм жерти. Або на крайняк схожу за піцою.
Нам, українкам, сильно бракує цього фірмового пофігізму француженок. Нам завжди здається, нібито ми не ідеальні. А ще ці українські мужики, розбалувані прекрасною генетикою наших жінок, що все сприймають за належне. Коли я щось роблю для свого француза, він у захваті: боже, яке це щастя – жінка, що турбується про свого чоловіка! Це тільки ви такі, жінки зі Сходу. І вони готові носити нас за це на руках, бо їхні баби цього не роблять. З іншого боку, це мене зобов’язує і далі тримати марку. Одна моя подруга колись сказала смішну й неполіткоректну ремарку про секрет популярності українських жінок.
Якщо француз одружується з тайкою, вона також буде про нього піклуватись, але діти в них будуть азійцями. З усім, на жаль, упередженим ставленням до расових відмінностей в суспільстві. А з нашими жінками – ніхто не здогадається. Бо вийде чистокровний француз.
– У вас уже з’явилися французькі подруги?
– Так. Одна галеристка, інша – редакторка журналу. Вони постійно у справах. Однак ось вам від цих дівок камінь в «город фемінізму». Якось ми обідаємо, і одна розповідає, як пішла до ресторану з чоловіком, витягла гаманця, а він навіть не зупинив її. Жлоб, каже, більше не буду з ним зустрічатись! А я їм: ти ба, дівки, а в нас усі впевнені, що француженки аж кидаються на абордаж, бо не хочуть, щоб за них хтось платив. А вони мені й відповідають: «Та пішли вони! Чоловіки заробляють на п’ятнадцять відсотків більше, ніж ми. Тому абсолютно легітимно в ресторані має платити мужик».
– Чи плануєте ви продовження вашої нової книги?
– Не знаю, можливо, краще кіно зняти. Хоча в мене вже питають про продовження – типу десять років потому.
Текст: Людмила Троицкая Фото: из открытых интернет-источников, из архива Ирены Карпы
