Однак Дмитро відомий не просто кінооглядами, а рішучою критикою російського режисера Іллі Хржановського – спершу як автора нашумілого екранного проєкту "Дау", у зйомках якого брав участь справжній неонацист Максим (Тесак) Марцинкевич і було застосоване реальне насильство, а потім - діяльністю Хржановського вже у Києві як художнього керівника Меморіального центру Голокосту Бабин Яр.
спитав Дмитра Десятерика про його позицію щодо Хржановського, пам’яті про Бабин Яр, насильства в кіно і в практиках пам’яті та щодо відродження українського кінематографу.
ХРЖАНОВСЬКОГО ХИБНО ВВАЖАЮТЬ ОПОЗИЦІЙНИМ ЛІБЕРАЛЬНИМ ДІЯЧЕМ
- Джеймс Мейс асоціюється передусім із розкриттям правди про Голодомор. Премію його імені отримували журналісти й дослідники з різних сфер. Ви – кінокритик. Що, з огляду на контекст, ця премія означає для вас?
- Усе почалося з кіно, зі скандалу довкола фільму Іллі Хржановського "Дау". Ще на Берлінському кінофестивалі група кінокритиків і кінокритикинь написала листа протесту до дирекції фестивалю про те, що фільм, створений такими методами, не може бути показаним у конкурсі.
Цей лист не справив враження. Фільм показали і навіть нагородили.
Коли я дізнався, що цей режисер, який влаштовував казна-що на знімальному майданчику – причому зйомки, нагадаю, тривали в Україні, - тепер придумуватиме концепцію меморіалу в Бабиному Ярі, то просто не міг лишитися осторонь. Звісно, це певною мірою був виклик – писати на тему меморіалізації страшного досвіду Бабиного Яру. Але мої тексти виходили достатньо емоційними і знайшли достатньо широкий відгук.
Якщо ж говорити про пана Мейса, то він переймався не лише темою Голодомору. Йому в цілому було не байдуже до того, що відбувається в Україні. У ХХ столітті наша країна пережила дві катастрофи – Голодомор і Голокост, в яких загинули мільйони українців і українок різних національностей. Тому ці дві теми не можна забувати і тим паче віддавати на відкуп сумнівним емісарам з країни-агресора.
- Думка європейської кіноспільноти поділилася в оцінці "Дау". На останній премії "Європейського кінопризу" виконавицю головної жіночої ролі навіть номінували на звання найкращої актриси. Тобто це дійшло до такого високого рівня. Чому на Заході це так сприйняли?
- З цілого ряду причин.
На Заході більш-менш працює інститут репутації. Ми знаємо про справу Вайнштайна та інших зірок, які мають у біографії справи аб’юзу чи зґвалтування і які навіть якщо не засуджені у судовому порядку, але все одно несуть непоправні репутаційні втрати. Але територія колишнього СРСР – це місце, де інститут репутації практично не працює. Багато жертв тут просто бояться говорити або їм затикають рота. Така політика замовчування оточує й "Дау". А ще мені інколи здається, що пострадянські люди для західної аудиторії – це такий загадковий народ, якому, мов тому Юпітеру з латинського виразу, можна те, чого не можна бику.
Плюс, не треба забувати про гроші. За цим проєктом стоять російські олігархічні кошти, які вкладалися в його рекламну кампанію. На ці гроші купували відомих західних діячів мистецтва, інтелектуалів, яких знімали в цьому фільмі і які потім стрічку хвалили, орендували цілі театри в Парижі, возили на прем’єри провідних кінокритиків. Тобто піар тут займав більше місця, ніж власне кіно. І піар вдався набагато більше, ніж фільм. Я, чесно кажучи, не пам’ятаю іншого проєкту з такою кількістю "куплених" людей.
До того ж Хржановський чомусь вважається ліберальним опозиційним діячем. Так усе в комплексі й спрацювало – замовчування, "загадкові пострадянські люди", велике лобі та хибний імідж Хржановського.
- Але ми точно знаємо, що Хржановський залучив до зйомок фільму неонациста Марцинкевича. І на його свіжу могилу від команди "ДАУ" було покладено вінок. Чому з такими ідеологічними вподобаннями чи зв’язками Хржановського сприймають у Європі?
- Для мене це також загадка. Змушений повторити, що йдеться про всепроникне лобіювання. Та і про що ми говоримо, якщо навіть Поланські досі вважається респектабельним режисером, хоча справа у США не закрита і справедливість стосовно його жертви не перемогла. У Європі дійсно відбуваються часом дивні речі. У США з цим суворіше.
- Є питання до історичної складової та амбіцій "Дау". Але обурення викликали саме методи, якими були досягнуті певні стани "акторів". Чи в сьогоднішніх умовах розвитку кінематографа можливо досягнути такого ефекту без використання реального насилля?
- Кінематограф заручений з насильством і жорстокістю. Бо в людській природі є насильство і жорстокість.
Тож жорстокість у фільмах є необхідною, якщо є відповідне художнє завдання.
Однак фільм – це одне, життя – це інше. Коли фільм починає мішатися з життям, то мистецтво зникає. Тільки поганий митець використовує реальне насильство над реальними людьми. Значить, йому бракує уяви й таланту відтворити насильство суто мистецькими методами.
Хай раніше бувало всяке. Але в наш час є величезні технічні можливості. Після того, як людський рід зіткнувся з колосальними війнами, геноцидами, масовими винищеннями… невже обов’язково знову влаштовувати перед камерою реальне зґвалтування, реальне вбивство тварини? Заради чого – щоб створити скандал? Скандал – це бульварна річ, а не мистецька. Будь-який кошмар можна створити за допомогою суто екранних методів.
Ба більше, найстрашніші фільми, які я бачив, взагалі не мають прямих актів насильства в кадрі або мають дуже мало. Тобі не показують крові, але страшно так, що ти стікаєш по кріслу.
- Наведіть приклади таких фільмів.
- Для мене еталонний взірець – це "Забавні ігри" австрійського режисера Міхаеля Ганеке у версії 1997 року. Сюжет простий:
у будинок звичайної родини приходять двоє дуже ввічливих молодих людей, мало не в білих рукавичках. Протягом фільму вони цілеспрямовано за допомогою психологічних та фізичних тортур вбивають цю родину. Крові і прямих ударів там майже немає. Але це не просто страшно, а так, ніби з тебе виймають шматок душі. Я цей фільм потім не міг передивитися багато років, хоча маю доволі загартовані неври як кінокритик.
МИ УСІ В ПЕВНОМУ СЕНСІ ВИННІ, ЩО ТЕМА БАБИНОГО ЯРУ БУЛА ЗАБУТОЮ. ТЕПЕР МАЄМО ГАНЬБУ
- Директор "Довженко-Центру" Іван Козленко висловив думку, що все, що робить нині Меморіальний центр Голокосту "Бабин Яр" під художнім керівництвом Хржановського, є його черговим великим експериментом й інсталяцією.
- Я дуже поважаю думку Івана. Він чимало зробив для привернення уваги до цієї проблеми. Я у цьому сенсі почуваюся другим номером порівняно з ним.
Щодо Хржановського… якщо людина не має жодних принципів – то це її проблеми. Хржановський та його команда, певне, вважають, що будь-який відгук про них – це піар. Однак це працює в Росії – якщо ти при царі й боярах улюбленець,
то, звісно, тебе можуть сварити скільки завгодно. Але ж ми живемо в Україні. Тут думка громадськості має значення.
- Їхній проєкт підтримав президент Зеленський, міністр культури дав дозвіл на спорудження тимчасової синагоги на території державного заповідника, поза межами ділянки, яку вони орендують. Тобто складається враження, що громадськість не чують.
- Вони щось намагаються робити. Але мені подобається те, що тиск з боку громадськості не припиняється. Постійно є звернення, публікації. Про ту жахливу концепцію "Голокост-Діснейленду" Хржановського, яка раніше потрапила в пресу, вже ані пари з вуст. Схоже, вони реально почали думати про те, як дійсно меморіалізувати місце. Не впевнений, однак, що з цього вийде щось путнє.
- По Бабиному Яру у громадськості є питання не лише до Хржановського, а до всього проєкту Меморіального центру Голокосту "Бабин Яр".
- Так, Хржановський – це наслідок. Причина в тому, що цей меморіал створюється на гроші людей з країни-завойовника.
- Ці люди з країни-завойовника, як ви їх назвали, нервово реагують, коли їх називають російськими олігархами. Знайшли способи, як їх представити інакше – тепер це українські бізнесмени єврейського походження. Доволі багато людей від науки та культури це підтримують. Чому попри зв’язки з Путіним це так легко проковтнули?
- На жаль,
є певна кількість людей, які самі себе можуть переконати в тому, що якщо їм платять хороші гроші, а вони напряму ні в чому людиноненависницькому не беруть участі, значить все гаразд. Мовляв, ну і що, що гроші від російського олігарха? Ну і що, що гроші дають на щось сумнівне з етичної й естетичної точки зору, якщо це ж все-таки про Бабин Яр?
- Однак це триває вже п’ятий рік…
- Я змушений визнати, що ми всі в певному сенсі винні. Багато років тема Бабиного Яру була на маргінесі. Хай за Радянського Союзу ця пам’ять замовчувалася, збудували той жахливий пам’ятник "анонімним радянським громадянам", усі мітинги пам’яті розганялися КДБ і міліцією. Радянська влада замовчувала Голокост так само, як Голодомор. А втім, СРСР немає вже 30 років, а інерція мислення про Бабин Яр, як про щось далеке і неактуальне, лишалася. Політикам ця тема політичні дивіденди не могла принести, а громадськість переймалася іншими проблемами. І це призвело до ганебної ситуації, коли якийсь приватний ділок (Вадим Рабінович. – Ред.) спершу фактично купив частину Бабиного Яру, а потім передав росіянам.
Однак краще пізно, ніж ніколи. Давайте це виправляти – розривати договір оренди, перезапускати все з нуля. Давайте розробляти нормальний проєкт.
- Є державний проєкт, розроблений науковцями НАНУ – наративна, тобто історична, частина.
- Розумію, що можу когось образити, але до українського проєкту також є претензії. Це окрема тема, яка потребує окремої розмови. Якщо коротко, там недостатньо прозорості і надто традиційний підхід.
Але це проблема другого порядку. Спочатку треба розібратися з цією російською орендою. Вже потім влаштувати на прозорих умовах нормальний конкурс проєктів, залучити світових фахівців, що мають досвід меморіалізації важливих місць пам’яті. Є чому вчитися, і все можна зробити не за такі колосальні гроші.
- Художня концепція Хржановського була подана, як новаторська. Хоча у плані практик меморіалізації вона, як і його заяви, виглядають, як крок назад, бо у західному світі відійшли від травмуючих методик, які змушують відвідувача пережити жах на власному тілі і на власній психіці. Чому декому з митців й мистецтвознавців ті ідеї Хржановського добре зайшли?
- З одного боку,
є люди, матеріально зацікавлені. З другого – це необізнаність і брак естетичного досвіду чи смаку, або й те, й друге. Якби люди більше дивилися на те, як це у світі робиться, то зрозуміли б, що естетика – застаріла, недоречна, непотрібна в такому місці. Наша проблема – це тривала відірваність від цивілізації. Тому коли з’являються якісь піжони і щось гучне роблять, то це означає нове слово. Каюсь, я сам колись таким був, поки не поїздив по світу і не походив по музеях, вернісажах, бієнале. Тому я наполягаю, що якщо це робити, то залучати західних фахівців.
- У проєкті МЦГБЯ багато західних фахівців – науковців та громадських діячів. Адже питання не лише в тому, який це матиме вигляд, а у тому, що всередині розкажуть відвідувачам. Ми знаємо, що чимало західних дослідників у принципі не знають українських джерел і контексту. Бачимо, як Карел Беркгоф зі скандалом з того проєкту вийшов, але інші західні науковці прийшли на його місце. Я до того веду, що із західними науковцями також можна не на ту стежку стати.
- Росія багато в чому тримається, тому що на неї достатньо західних фахівців працює.
Так, демократичні, ліберальні. Але виходять з тих завдань, які перед ними ставлять російські керівники.
Хтось вийшов, хтось зайшов… але хто там командує? Можна залучити скільки завгодно фахівців. Але хто формулює сенси і ставить завдання? Хржановський і російські олігархи. Поки там зберігатиметься така ідеологія, нічого не буде. На смислоутворюючі позиції потрібно брати людей дійсно незалежних і тямущих.
УКРАЇНСЬКЕ КІНО З’ЯВИЛОСЯ У 2014. ДО ТОГО ЦЕ БУЛО КІНО ПОСТРАДЯНСЬКЕ
- Окрім того, що ви є кінокритиком, ви також входите до складу Українського оскарівського комітету. За останні роки знято велику кількість українських фільмів. Як би ви оцінили, чи це дійсно ривок?
- Так, ривок. Цілеспрямовано фінансувати українське кіно через систему пітчингів почали ще у 2011 році. Але прорив стався після Революції Гідності. Пройшла хвиля пасіонарності, Україна розкрилася світу. Сталися тектонічні потрясіння, що змінили суспільну свідомість. І така комбінація – поєднання сталого фінансування і перевороту в умах – привела до того, що в нас з’явилося кіно. Я вважаю, що справжнє незалежне українське кіно з’явилося в 2014 році.
До того це було кіно пострадянське, яке доїдало радянські ресурси і кадри.
- Конкуренція. Хтось каже, що потрібно робити акцент на арт-хаус і документалку, де в нас сильні позиції і які представляють Україну в світі. Хтось навпаки говорить, що треба йти до глядача й знімати масові фільми. Зокрема робити ухил у комедії.
- Треба фінансувати все українське кіно. Без дотацій воно не виживе. І йдеться не лише про виробництво. Кіно – це комплексний процес. Ставимо питання: скільки кінозалів у країні? Їх достатньо для того, щоб показувати вдосталь фільмів? Як відбувається промоція фільмів? Все це потребує грошей. Зрештою, наскільки в нас платоспроможний глядач? Скільки разів на місяць він готовий віддавати 80-100 грн за квиток? А якщо йде ціла сім’я? Тобто глядачу треба створити потужний стимул, щоб він хотів витратити ці 100 гривень.
Щодо нюансів. Зрозуміло, що студіям, які просувають комерційні комедії, державне фінансування потрібно менше, ніж артхаусним фільмам, які в прокаті ніколи не окупляться. Але проєкти, котрі претендують на те, щоб бути глядацькими, не дають високі збори.
До цього, повторюю, призводить зокрема відсутність кінозалів та низька купівельна спроможність людей. Але й митці далеко не завжди справляються.
За останні роки лише 5-6 українських фільмів окупилися в прокаті. І це все винятково комедії.
- Вони умовно окупилися. Бо якщо відняти ту частину зборів, яку отримують кінотеатри, то вийде, що не окупився жоден фільм.
- Це вже дуже сумні нюанси. Зрозуміло, що є непрямі витрати, які не вказуються в бюджеті фільму. Тому дотримуймося оптимістичної цифри у 5-6 фільмів, що окупилися.
Автори "Скаженого весілля" заробили уп’ятеро більше, ніж витратили. Так само з деякими фільмами "Кварталу 95". Навіть "Мої думки тихі" Антоніо Лукіча вийшли на нуль. За винятком цього останнього окупилося не велике кіно, а "реготалки". Вони тримаються на тому, що до акторського складу залучили естрадних зірок, і їхні шанувальники пішли в кіно й зробили касу.
- Якщо подивитися на кіновиробництво у європейських країнах, і великих, і малих, - там більша кількість кіноекранів і вища ціна квитка. І навіть там фільми не окупаються. Не окупаються навіть деякі голлівудські фільми для масового глядача, що мають світовий прокат.
- Саме так.
- Я до того, що претензія, яку часто можна почути від певних політиків чи людей, далеких від кіновиробництва: "Навіщо фінансувати, якщо вони не окупаються?" Але при цьому вони забувають цю другу частину, що кіно в Європі практично не окупається.
- Європейське кіно окупається не часто. Там є комерційні прориви, частіше, ніж у нас. Але у масі своїй середній європейський фільм окупається дуже рідко. Треба бути повним профаном і невігласом у цих питаннях, щоб стверджувати, що якщо фільм не окупився, значить нічого не треба фінансувати.
Кінематографій, які окупаються, можна перерахувати на пальцях однієї руки. В Америці само собою – там налагоджена фабрична і прокатна система. В Індії недороге народне кіно – ми знаємо, що таке Боллівуд. У Південній Кореї дуже шанують своє кіно, і там фільми переганяють у прокаті голлівудські картини. Є комерційні успіхи в Китаї.
- Але там і кількість населення значно більша.
- Так. Ми живемо у Європі, а тут кіно здебільшого дотаційне без гарантій успіху в прокаті. Та про що ми говоримо – достатньо подивитися прокатні дані фільмів Бунюєля чи Берґмана,
й усе стає зрозумілим. Тож ми маємо європейське прокляття. Тому я наполягаю: наше кіно треба фінансувати. Навіть якщо частина фільмів буде невдалою з художньої чи комерційної точки зору. Інакше кіна не буде.
- Назвіть українські фільми останніх 6 років, які є подією і про них говоритимуть і згодом.
- Найбільша кінематографічна подія часів незалежності – "Плем’я" Мирослава Слабошпицького. Фільми Сергія Лозниці "Донбас" і "Майдан". "Атлантида" Валентина Васяновича, який здобув приз у Венеції. "Земля блакитна, ніби апельсин" Ірини Цілик – пронизливе кіно про те, як переживають війну прості громадяни. "Погані дороги" Наталі Ворожбит, які цього року мають вийти у прокат і які також здобули приз у Венеції та справили величезне враження на всіх, хто бачив це кіно. "Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго" Надії Парфан – чудова документальна комедія. Те, що робила група "Вавілон 13" та режисери, що вийшли з неї – надто під час Майдану – взагалі вартує окремої розмови.
Можна згадати ще з добрі два десятки прекрасних документальних фільмів про революцію, війну, але й про мирне життя теж.
Хороших документальних фільмів у нас більше, ніж ігрових, але баланс потроху вирівнюється.
- А в кіно для масового глядача є жанрові успіхи?
- Поки ми не навчилися давати хороший жанровий результат. Можу згадати "Черкаси" Тимура Ященка - це класична воєнна драма. Я був приємно вражений. Там все добре і з акторськими роботами, і зі сценарієм, і з режисурою.
До "Мої думки тихі" є претензії, але я вважаю, що це вдалий фільм. "Припутні" Аркадія Непиталюка – дуже влучна комедія з прекрасними характерами.
Серіал "Спіймати Кайдаша" Наталки Ворожбит - це так само масове. Він вдався, його дивляться й обговорюють.
- Ви наполягаєте, що кіно відроджується, тоді як в українському театрі все сумно. Оскільки насамперед ви є театральним критиком, маю запитати, чому ви так вважаєте.
- В українському кіно зміна поколінь нарешті відбулася. Болісно, тяжко, але відбулася. У 2014 році прийшли люди, які не мають жодного стосунку до старої радянської школи.
У театрі ця зміна затягнулася. Театр взагалі меш мобільний і достатньо консервативний організм. Є хороші режисери і цікава драматургія, але величезна проблема з акторською школою. Потрібно щось робити з підготовкою акторів. Патетична гра вже віджила своє. Режисер може ставити щось прекрасне, сміливе і значуще, але він має справу з тими акторами, які є. В кіно так само величезна проблема з акторами, але багато режисерів знаходять підхід, спонукають актора скидати штампи і грати так, як треба в кадрі.
Окрім того, структура фінансування державних театрів дається взнаки. Театр, як і кіно, не може існувати без дотацій і меценатів. Але ці дотації треба правильно розподіляти.
Але, повторюю, головна проблема в тому, що бракує свіжої крові, яка би перезапустила театральний процес.
Ольга Скороход, Цензор.НЕТ