Взяв паузу в ударній розбудові понятійного поля і подивився симпатичний фільм "Толкін", і він дійсно про Толкіна.
В ньому прозвучало кілька слушних думок щодо природи слова як інструменту і про те, що ж воно таке - мова. Зокрема для англійців, пише у своєму блозі художник і музикант Іван Семесюк, інформує UAINFO.org.
"Мова – кров культури", – зазначив викладач Толкіна, пан професор, спеціаліст по давньогерманським балачкам, зокрема й по готській.
Професор шарить, адже всюди, де домінує англійська, домінує й цілком конкретний культурний код, у всьому своєму локальному різноманітті, але конкретний. Дійсно, ви можете бути патентованим ірландцем, але врешті сприймаєтеся ви як частина більшого "острівного атлантичного культурного пакету". Це не добре і не погано, насправді, бо "британський світ" виявився дуже ефективним у цивілізаційному плані, ну в цілому це так. Жорстким, але ефективним.
Чого не скажеш про світ російський, він же "русский мир", наприклад, чи деякі інші світи, де пропонується найбільш тупорила жорсткість, а замість ефективності лише інституційна розруха і набір каргокультів.
Нам пощастило зберегти цю свою окрему "кров", мову, і навіть добряче розігнати її по жилах досі кволого організму. Вона потроху почала діставатися до вже атрофованих, здавалося б, частин цього тіла. Шанс на одужання високий, це нарешті стало правдою, а не лише надією.
Однак, саме в цьому контексті постає й інший, вельми моторошний факт – досі значною мірою нашими жилами гуляє ця спільна з русскімі кров. Помпою, що її качає, чи то пак серцем, вочевидь є Москва, як метаджерело усіх відповідних культур – низової (шансон і т.д.) та високої (колоніальна булгаковщина тощо).