Любіть Україну всім серцем своїм і всіми своїми ділами
В. Сосюра
Вже понад 40 років пані Ярослава живе в Угорщині, як вона сама говорить, з Україною в серці. Своїм натхненням, життєвою енергією вона згуртовує українську громаду за кордонами України, адже водночас є членкинею Президій Європейського конгресу українців та Світового конгресу українців, а до 2018 року була ще й представницею української національної меншини в угорському парламенті.
Пані Ярослава люб’язно знайшла час, щоб поспілкуватися з редакцією мережі ЗМІ «Громада груп».
З чого почалася Ваша зарубіжна історія? Зараз вже нікого не дивує, що люди змінюють не тільки місця проживання, а й країни проживання. Світ став дуже мобільним. Але коли Ви виїжджали, то були радянські часи «залізної завіси».
Моя історія, насправді, романтична. Надворі 1976 рік, я – випускниця Теребовлянського культосвітнього училища (хореограф), почала працювати в районному будинку культури в селищі Гусятин. Нандор Хортяні – угорський фахівець, який будував газогін. Далі – вечір радянсько-угорської дружби, кохання, освідчення і весілля.
А потім було спільне рішення жити в Угорщині.
Чи легко це було здійснити в умовах радянської дійсності?
Легко не було з самого початку. Навіть, коли я тільки почала зустрічатися з Нандором. Був такий епізод, коли ми гуляли у Тернополі. Нас без будь-якої причини забрали у міліцейський відділок, Нандора відправили до Гусятина, а мені сказали, що я зрадниця радянської батьківщини. Коли я сказала, що через місяць у нас весілля, то у відповідь почула: «Свадьба отмєняєтся». Проте такі труднощі тільки зміцнили наші почуття.
Сім’я сприйняла мої наміри вийти заміж за іноземця та переїхати до Угорщини теж неоднозначно. Мама була проти, а от батько підтримав мої наміри. Він ненавидів радянську владу, бо його родину в 1940-х роках переселили зі споконвічних земель на території Польщі.
Та попри всі труднощі, весілля ми зіграли. Відбулося це у моєму рідному селі. Пригадую, коли поверталися із шлюбної церемонії з обласного центру до гостей, мій чоловік був за кермом білої «Волги» з угорськими номерами, а на автомобіль виставив разом з угорським ще й український національний синьо-жовтий прапорець.
Це було неймовірно для 1978 року! І хоча після зустрічі з даївцями на якийсь час довелося заховати наш прапор та коли вже в’їжджали в наше село, він знову гордо майорів.
А наступного року я переїхала до Угорщини.
І от Ви в Угорщині. Чи був «культурний шок»? Незнайома мова, інша культура, звичаї.
Спочатку було непросто. Я влаштувалася на роботу в бухгалтерію фірми, де працював чоловік. Мало що розуміла з того, що мої нові колеги говорять, мені часто здавалося, що вони щось кажуть про мене. Але я їх теж дивувала, адже вони вважали, що у Радянському Союзі живуть лише росіяни і я росіянка. Аж виявляється, що я українка, а українці — зовсім інша нація. Зараз таке важко уявити, щоб громадяни сусідніх країн так мало знали одне про одного, але тоді були такі реалії.
Я майже відразу почала вивчати угорську мову в міжнародному підготовчому інституті. Навчалася упродовж року, закінчила на відмінно цей заклад та вступила на історичний факультет Будапештського університету.
Чому Ви обрали саме історію?
Історія завжди була моїм улюбленим предметом. А потрапивши до Угорщини,
я дуже зацікавилася історією українсько-угорських відносин. Я вже тоді розуміла, що в українців їх історію вкрала Росія і моя місія розповісти правдиву історію України угорцям. Тож, щойно приїхавши до Угорщини, почала займатись історичною наукою, досліджувати угорсько-українські зв’язки з ХІ—ХІІІ століть.
Чим Вам запам’яталося навчання в Будапештському університеті?
Можна сказати, що викладання в університеті тоді мало подвійні стандарти. Скажімо, на лекціях з угорської історії лаяли комунізм, соціалізм і розповідали про революцію 1956 року. Водночас на кафедрі історії Східної Європи, де вивчали й Росію, деякі викладачі навіть захоплювалися Сталіним.
Саме в Будапештському університеті Ви познайомилися з справжньою історією України?
Так, і відкрив її для мене професор університету Еміл Нідергаузер. Готуючись до написання дипломної роботи, я вирішила досліджувати історію боротьби УПА. Було це 1984 року. По матеріали приїхала до Львівського університету. Колишня сусідка, яка там працювала, звела мене з викладачем історичного факультету. Його здивуванню, що в Будапешті писатиму про УПА,
не було меж. Він надав мені таку літературу, де йшлося про УПА у суто радянському контексті.
Я повернулася до угорської столиці і повідомила науковому керівникові, що не братимусь за цю тему. Професор запропонував зосередитися на пробудженні української національної свідомості у ХІХ сторіччі, звернувши увагу на діяльність таких знакових особистостей, як Михайло Грушевський, Михайло Драгоманов, Іван Франко.
Проте дістати їхні праці, особливо забороненого тоді Грушевського, було дуже складно. Тож професор написав лист до Москви, в університетську бібліотеку, що йому потрібні твори Михайла Грушевського. Йому таки надіслали їхні копії. Згодом у Будапешті в етнографічному музеї я знайшла деякі праці Грушевського, зокрема «Історію України-Руси». Прочитавши, жахнулася, бо не знала досі, наскільки наша історія була обкрадена та спотворена. Саме тоді і відбулося моє національне пробудження.
Але ж Ви є знавцем також історії Угорщини, чи не так?
Так, я викладала історію в гімназії. Можливо, я і досі перша та єдина іноземка , яка вчить угорських дітей історії Угорщини і світу.
Бувало, що колеги, часто навіть не історики, займали чергу, щоб відвідати мої уроки, бо не вірили, що українка може викладати суспільні науки угорцям.
Коли почалося створення Товариство української культури в Угорщині і з чого все починалося?
Наше товариство ми створили у 1991 році. Спочатку нас було мало, не вистачало українців, тож я запросила п’ятьох угорців зі своєї гімназії. Потім вдалося відшукати Антоніну Поспішек з Гусятина, від неї дізналася, що аж 12 дівчат з Гусятинського району в 1970 роках поєднали долі з угорськими чоловіками. І тепер п’ять із них очолюють у різних містах країни осередки нашого товариства.
При товаристві ми відкрили недільну школу, взялися за проведення таборів, тематичних вечорів, відзначення українських свят, ознайомлювали з обрядами та традиціями.
Надзвичайно важливою є діяльність Товариства української культури в Угорщині з відкриття пам’ятників та пам’ятних знаків, що увіковічують видатних українців. Які події були для Вас найбільш пам’ятними?
Першою подією було відкриття у Будапешті 1998 року меморіальної дошки на честь «Русалки Дністрової» - першого західноукраїнського альманаху,
видрукованого саме в Буді 1837 року. Потім з’явилася пам’ятна дошка Григорієві Сковороді в Токаї, де він бував. У Тіхоні 2001 року поставили пам’ятник королеві Угорщини Анастасії — наймолодшій доньці київського князя Ярослава Мудрого та її чоловікові королю Андрашу І. Ми наполягли на написі «українська княгиня» і його було викарбовано на постаменті, хоча деякі прихильники Росії вимагали, щоб написали «київська».
Непростим було також відкриттям пам’ятника Тарасові Шевченку в Будапешті.
В березні 2003 року мерія міста мала відкрити пам’ятник Тарасові Шевченку. Але макет викликав незадоволення у нашого Товариства – в ньому не було нічого від образу Кобзаря. Почали висловлювати невдоволення Посольству України в Угорщині, тодішньому послу, мерії Будапешта. Свій протест висловили й деякі інші лауреати Шевченківської премії. Невдовзі почалася Помаранчева революція. Приїхав і новий посол України в Угорщині. Стали працювати над новим проектом пам’ятника Великому Кобзареві. З ініціативи державного самоврядування українців Угорщини неподалік греко-католицької церкви на площі,
яку згодом перейменували на честь Тараса Шевченка, і відкрили 11 липня 2007 року бронзовий пам’ятник українському генію. Автор пам’ятника — львівський скульптор Іван Микитюк. На церемонії були присутні тодішні президенти України та Угорщини.
Була ще одна подія, пов’язана зі встановленням пам’ятного знаку, незвична тим, що це відбулося за межами Угорщини. Ми домоглися у 2002 році, щоб єгипетська влада дала дозвіл встановити пам’ятну дошку Лесі Українці в Александрійській бібліотеці в галереї відомих людей. Єгиптяни ніяк не могли зрозуміти, чому цей меморіальний знак привезли саме українці з Угорщини. Я пояснила: маємо натхнення та кошти.
Особлива тема для українців – це тема Голодомору. Ви зробили багато для визнання цієї трагедії геноцидом в Угорщині і завдяки українцям в країні встановлено пам’ятний знак жертвам Голодомору. Як це відбувалося?
У 2003 році я звернулася до угорського парламенту, як голова Державного самоврядування українців Угорщини, з проханням визнати Голодомор в Україні геноцидом. Мені запропонували подати відповідні документи. Довелося їхати до Києва,
звідти я привезла копії певних матеріалів, світлин, підготувала подання.
Угорський парламент 24 листопада 2003 року одностайно, – 347-ма голосами, ухвалив постанову, в якій ішлося, що він співчуває українському народові в цій страшній трагедії, що це був злочин сталінського режиму проти українського народу, що це був ніпірташ, тобто у перекладі винищення, геноцид. Але в Україні це важливе слово «ніпірташ» тоді хитро приховали. Довелося організувати наукову конференцію, на яку прибули багато науковців, журналістів не лише з Угорщини та України, а й інших країн. Угорська преса багато писала про це. Відтоді в Угорщині про Голодомор знають так, як і про Голокост.
Якщо говорити про активну українську діаспору зараз, який її регіональний, так би мовити, склад? Переважають представники західних областей України чи є вихідці зі Сходу та Центру країни? Цікаво, бо наше ЗМІ представляє саме Східну Україну.
Зразу ж повинна сказати, що ми можемо говорити про три хвилі, які створили сучасну українську громаду Угорщини. Спочатку це дійсно були переважно вихідці із Заходу України,
які за різними життєвими сценаріями потрапили до Угорщини в 1970-2000 роки. Це була перша хвиля.
Але, починаючи з 2014 року, ситуація змінилася. У зв’язку з воєнною агресією Росії на Сході України, до Угорщини почали переїжджати сім’ї саме зі Східної України, як із окупованої території, так і з районів, які потенційно могли потрапити в зону воєнного конфлікту.
Третя хвиля розпочалася 2017 року з отриманням Україною безвізового режиму і це переважно заробітчани. За останні два роки за нашими даними до Угорщини на роботу приїхало близько 50 тисяч українців з різних областей країни. Ця категорія найменш активна, але це зрозуміло, бо заробітчани працюють в основному на заводах, часто у три зміни, тому мають мало вільного часу.
Скільки осередків зараз має українська громада в Угорщині і які з них найбільш активні?
Ми маємо 30 осередків. Найбільше товариство, звичайно, в Будапешті, проте і інші наші громади активно працюють у багатьох угорських містах, зокрема, в Ніредьгазі, Дебрецені. Працюємо не лише для українців, а й для угорців, адже маємо серед них багато прихильників,
які нам допомагають.
Як вплинула пандемія та карантинні обмеження на активність української спільноти в Угорщині, на діяльність Товариства української культури?
Звичайно ж, пандемія обмежила нашу мобільність, але культурне життя української громади в Угорщині продовжувалося. Ми відзначали всі українські свята, греко-католицькі служби божі, які ми запровадили у 2017, відбувалися.
Також презентували в Будапешті переклад повісті Олеся Волі «Завірюха» про Голодомор в Україні 1932-33 років, виданий Товариством української культури Угорщини за підтримки Посольства України в Угорщині та фінансування Міністерства закордонних справ України.
Зараз реєструються 4 українські недільні школи. Відкрилася кафедра української філології в Ніредьгазі.
Товариством заплановано проведення творчого конкурсу до дня народження Лесі Українки, термін якого довелося перенести через карантинні обмеження.
І, як і раніше, ми допомагаємо військовим, пораненим в зоні ООС та дітям загиблих воїнів.
Ви нагороджені високою відзнакою - Орденом княгині Ольги. Хто вручав Вам цю нагороду?
Я маю всі три ступені ордена.
Приємно, що Україна оцінила мою працю з популяризації її історії та культури. Останню нагороду мені вручав Президент України Віктор Ющенко.
Ви донедавна були Головою Європейського конгресу українців, а зараз входите до Президій Європейського конгресу українців та Світового конгресу українців. Які основні завдання ставить перед собою зараз ці організації?
Наше головне завдання - створення позитивного іміджу України, лобіювання інтересів України в Європі та світі, захист прав українців. Зокрема, в останній час багато зусиль було докладено, щоб донести до урядів європейських держав реальність загрози безпеці України від нагромадження російських військових частин на її кордонах та необхідність запровадження санкцій у разі військової агресії Росії.
Цікаво було дізнатися, що українська діаспора Угорщини має своє видання і називається журнал «Громада», адже і наша мережа ЗМІ носить майже таку ж назву назву («Громада груп»). Як українській спільноті вдається підтримувати свій часопис у такі непрості для преси часи?
Для нас часопис дуже важливий, адже він допомагає об’єднувати українську громаду,
інформує про важливі події та дати в житті України та української спільноти в Угорщині.
А часи для нашого журналу дійсно непрості. Цього року вперше часопис не було профінансовано з бюджету. Ми вбачаємо в цьому наслідки позиції представників української національної меншини в угорському парламенті.
Справа в тому, що 2018 року пройшли вибори до угорського парламенту, у підсумку до нього від української меншини потрапили люди, які не вважають інтереси України пріоритетними: дехто з них просуває русинство, один навіть їздив до окупованого Криму. Саме від цих депутатів залежало виділення коштів на видання журналу та вони це проігнорували.
Позиція української національної меншини в угорському парламенті з ряду питань призвела до того, що з її представниками перестали співпрацювати і посольство України, і наше Товариство.
Але, незважаючи на труднощі, наш часопис ми все-таки видаємо і боремося за відновлення фінансування його державою.
Пані Ярославо, Ви так багато зробили для України і для української громади в Угорщин, щоб вона пам’ятала свої корені, звичаї. А чи живуть українські традиції у вашій україно-угорській сім’ї?
Українські традиції живуть в нашій сім’ї і зростають, я би сказала. Спочатку чоловік став прихильником українського руху, зараз багато допомагає громаді. Він намагається говорити українською мовою. Любить українські страви, найбільше борщ.
Дочка Ніколетта - журналістка. Вона працювала на угорському телебаченні й радіо. Раз на два тижні у нас виходить програма «Рондо» для нацменшин. Ніколетта вела передачі в українській редакції телебачення.
Зятеві-угорцеві теж дуже смакують борщ, вареники. На своєму весіллі він одягнув вишиванку, танцював український танець. Також відвідує заходи нашого товариства, прагне, щоб його діти знали й українську мову.
Це дуже важливо, щоб молодь долучалася до нашої мови та культури, знала свою історію, адже саме молоді продовжать той український рух, що ми започаткували.
