Я киянин у четвертому поколінні. Після 9 класу вчився на автослюсаря в училищі і закінчив його з червоним дипломом. Потім одночасно хотів і в армію, і отримати вищу освіту. Поступив в Національний транспортний університет на бюджет. Поки вчився - працював на двох роботах, щоб себе забезпечувати. Амбіції, які були щодо армії, перейшли в спорт. Тоді я вже активно займався туризмом, альпінізмом.
Взагалі, у спорті я з дитинства. У Палаці піонерів на Печерську, зараз він Палац дітей та юнацтва, я відвідував туристичний гурток "Історики і краєзнавці". Коли мені було 16, я став членом клубу "Компас" при цьому палаці. В ньому ми умовно були скаутами. Проводили дитячі табори. Там я познайомився з майбутньою дружиною. Я був вожатим у загоні, а вона моїм помічником. І саме цей клуб, як мені здається, розкрив у мені якості лідера. Ми співпрацювали з МНС і волонтерили у Червоному Хресті (Далі ЧХ, - ред.) Ставили намети, польову кухню, годували безхатьків.
МАЙДАН. ПОЛОН
В потилицю мені направили автомата. Як працює затвор цієї зброї - я відчуваю досі всім тілом
В 2004 я як представник ЧХ пройшов усю Помаранчеву Революцію.
А коли був Майдан 13-14 років, я теж постійно був у гущі подій. Бачив, як помирала Небесна Сотня, як люди гинули з обох боків барикад, як майданівців давили, як тітушки сокирами били голови. Тоді на мене сильно вплинуло відчуття безпорадності, бо я не мав достатньо медичних навичок для порятунку. Був випадок, коли ми витягнули поранену людину, принесли її в готель "Україна", я навіть розмовляв з цим чоловіком, а через пів години він помер. Через деякий час я дізнався, що міг застосувати певний медичний прийом невідкладної допомоги – і це врятувало б йому життя.
18 лютого, коли всіх зігнали на Майдан, ми збирали трупи і поранених в Маріїнському парку. Ми намагалися врятувати якомога більше життів, але я бачив, як люди вмирають - і ти нічого не можеш з цим зробити. За участь у тих подіях у мене є орден "За мужність" III ступеня. Після Майдану я зрозумів, що хочу здобути ще більше медичних знань, і що ніхто не помре на моїх руках, якщо це можливо.
Щодо професії: усе моє життя було пов’язане з автомобілем. Я в цій темі розвивався - і у 97 році попав на практику до дилера Мітсубіші Моторс (Автомобільна корпорація "НІКО").
Пропрацював там 18 років. Починав з механіка, а далі пішла кар’єра. І, можна сказати, не я робив її, а вона сама по собі відбувалась. В 14 році я займав посаду керівника департаменту, тобто я відповідав за 14 автомобільних брендів. Ми відкривали автоцентри по всій Україні. Керівництво ставилося до мене з повагою – без проблем відпускали, коли я займався волонтерською діяльністю.
23 лютого я потрапив у Крим з місією ЧХ - і там мене ледь не заарештували казаки. А в квітні 14 року я був у Донецьку, коли штурмували СБУ, прокуратуру. Тобто спочатку я поїхав туди у службове відрядження як керівник департаменту автомобільної компанії, а через декілька днів повернувся в Донецьк, як представник ЧХ. Окрім мене було ще троє хлопців з ЧХ, ми мали величезний досвід з Майдану – тому і поїхали.
А вже 9 травня я з моїм другом Васею Журавлем перші потрапили у полон. Тоді Міжнародний комітет товариства ЧХ посадив борт в Донецьку, де було дуже багато гуманітарного вантажу і три машини швидкої допомоги. В Донецьку мала лишитися одна машина, а дві ми повинні були забрати. Документи для пересування на ці машини були на моє прізвище.
За містом, за КПП, де не було сєпарів, чекала поліція, бо окрім машин ми мали вивозити важкохворих дітей з дитячих будинків. Про це було домовлено: був представник ЧХ з Женеви, Жак. І він узгодив з так званим керівництвом "ДНР", що ми це робимо. Але поки в місті проходили паради, зокремаі сєпарський, зі стоянки біля аеропорту викрали ці дві швидкі.
Ми звернулись до поліції Донецька, вони приїхали в офіс ЧХ, бо те, що трапилося - це міжнародний скандал. Поліцейські з’ясували, що ці машини викрали сепаратисти, і що вони знаходяться під ОДА. Привезли нас туди, але там за 5 хвилин розмови у поліції забрали зброю, а нам зв’язали руки і поставили на коліна. І так я простояв 40 хвилин. В потилицю мені направили автомата. Як працює затвор цієї зброї я відчуваю досі всім тілом. Вже через дві години я був роздягнений до трусів у підвалі бомбосховища будівлі, що поряд з ОДА. Ще через декілька годин вони звинуватили нас у шпигунстві. В той самий день сепаратисти увірвалися в ЧХ Донецька і запакували усіх, окрім жінок, зокрема і представника міжнародного комітету. І теж усіх привезли на підвал.
Далі було приниження, допити в бетонному підвалі, голки під нігті не пхали, але на колінах я простояв близько 6 годин. Потім помітили, що у мене фіолетові долоні, бо руки були зв’язані пластиковими стрімерами. А далі вони намагалися зрозуміти, що з нами робити. Оскільки арештували Жака - це знову ж таки пахне міжнародним скандалом. Його треба відпускати, але тоді треба відпускати і всіх інших. Нас хотіли віддати російським спецслужбам, або казачеству і навіть "кадировцям", тобто усім пропонували вирішити, що з нами робити, але всі відмовились.
В охороні полонених були зеки, яким менти видали зброю, думаючи, що зможуть ними керувати. Але так не сталося. І ситуації постійно виходили з-під контролю. В одному з таких випадків ці зеки, поза домовленістю керівництва "ДНР" відправити нас додому, вивели мене наче як на розстріл. Проте з’ясувалося, що це імітація.
Мої друзі з ЧХ перебували в сусідній камері. Мене одного тримали окремо, бо я вважався головним у групі. Через деякий час в цій сусідній камері стався інцидент, який поставив під загрозу життя усіх полонених.
І ті сепаратисти, які домовились нас відпустити, боялися, що не встигнуть зупинити самоуправство зеків – і нас просто вб’ють, або закатують, або віддадуть "кадировцям", і тоді скандал дійсно вийде на міжнародний рівень.
Наступного дня зранку один з впливових сепаратистів, той, хто мене допитував, провів нас через усі блокпости, і зі словами "Бегите" випустив усіх на волю. Досі незрозуміло, чи він отримав вказівку, щоб нас звільнити, чи це була його власна ініціатива. Середи полонених з Києва нас було четверо, були люди і з Донецьку, які одразу роз’їхались по домівках. А кияни звертались до усіх знайомих, які у кого були у місті. Ночували навіть під столом у однієї родини з ЧХ, які, надаючи нам притулок, дуже ризикували. А потім нам купили квитки на підставні імена, вивезли різними машинами на вокзал, який вже перевіряли сепаратисти, і ми сіли не в свої вагони. Коли потяг рушив - зібралися в своєму купе. Вже вдома до мене прийшлоо усвідомлення того, що відбулося в Донецьку.
Через декілька тижнів після полону мене залучили до проєкту "Захист Патріотів". Групу набирала Уляна Супрун,
тоді вона ще не була міністеркою. З п’яти чоловік в "патріотах" четверо були з Червоного Хреста. На базі нашої підготовки СКУ (Світовий конгрес українців), Марко і Уляна Супрун і зробили цю організацію. Ми видавали військовим спеціальні тактичні аптечки "IFAK" (Individual First Aid Kit), але не просто так, а тільки за умови, що усі, хто їх отримують проходять курс тактичної медицини. Нас було семеро сертифікованих інструкторів, яких вчили американці і британці. І це саме ті знання, яких мені не вистачало на Майдані.
У нас була купа відряджень в зону АТО, можна сказати, що ми там жили. Нам навіть бійці казали, що ми вас тут бачимо частіше, ніж своїх командирів. Але ми були як волонтери: у нас не було ніяких УБД, страховок і таке інше. Проте була відповідальність і відношення до справи на найвищому рівні. Потім наша команда стала більшою - і нас просто "розривали на шматки". А коли я повністю пішов в тактичну медицину,не можна було одночасно вдягати куртку ЧХ і камуфляж - довелося обирати. Здебільшого я був у зеленій формі, хоча до деяких проєктів ЧХ я досі залучався.
В кінці 14 року я навіть отримав найвищу відзнаку Товариства Червоного Хреста України.
На певному етапі тактичної медицини я відчув, що фронт мене повністю затягує. Хотів іти служити, двічі ходив у військкомат, але Уляна мене відмовила. Сказала, що потрапиш на фронт – і далі що? А тактична медицина - це те, що я вже добре вмію. Я був лейтенантом після військової кафедри, тобто не мав військового досвіду. І якби пішов добровільно, я б пішов рядовим, а як лейтенанта мене не призивали.
Ми два роки їздили по зоні АТО як тактмеди. По роботі мені налаштовували дистанційний контроль, але я відчував, що не можу розриватись. І що так неправильно. Проте начальство дуже не хотіло мене відпускати - казали, що їх все влаштовує. Дилерська мережа навіть чути не хотіла, що я піду, бо, окрім посади директора, я був ще технічним тренером. Вони питали: "Тобі треба тиждень, місяць? Не питання!" Компанія мене дуже поважала, бо я був одним з тих, хто сприяв її розвитку. В результаті я тривалий час все поєднував: роботу, ЧХ, тактичну медицину і ремонти автомобілів.
Окрім того, що я був тактичним медиком,
я ремонтував машини в підрозділах. Був момент, коли до мене звернулися з 24ки, що у них не їздять машини з "Градами". І треба було рятувати Урали, на базі яких були ці РСЗО. Я подзвонив у наш центр у Львові - хлопці написали мені список запчастин, які треба купити. Після того, як я їх придбав, вони завели 11 зламаних машин. З того часу я став особистим волонтером реактивного дивізіону 24 бригади - возив ремонтувати машини з фронту на наші станції. І тоді я зрозумів, що можу не тільки сам крутити гайки, а і організовувати ремонти в наших центрах по Україні.
Разом з механіками "НІКО" ми полагодили 53 автівки Мітсубіші L 200 для "Азова". А потім я прийшов до свого керівника і сказав, що, Іване Івановичу, мені треба відвезти в Маріуполь 30 L200. А у нас в компанії було 90 автовозів. Власник компанії дав добро. І подібних історій було багато.
З роботи я таки пішов. Після того, як сходив на найвищу для себе вершину Пік Леніна. В той день збили літак МН-17. Коли я повернувся додому, зрозумів, що більше не можу це все поєднувати. Всередині себе я вже точно не був керівником департаменту, хоча і не був військовим, але точно розумів, що я парамедик і механік на фронті.
ХАММЕРИ
Машин в армії на той час було понад 200. Зараз близько 300. І я знаю всі ці машини - вони пройшли через нашу групу механіків.
Якось мене познайомили з генерал-майором автомобільних військ ЗСУ Олександром Петровичем Сергієм. І я організував ремонт двох "КамАЗів" і двох "Уралів" для 24 бригади. Ці ремонти відбувались в Житомирі, в частині, в якій згодом я буду служити. Відповідну команду і дозвіл на це і дав генерал Сергій. Сказав, що їдь у Житомир, там з Криму прийшов ешелон. Коли я побачив ті машини, вони усі були з матюкливими написами, з пробитими баками і радіаторами. Тобто це було два десятки "трупів" "Уралів" і "КамАЗів". Я мав знайти кошти, щоб їх підняти - і я їх підняв. Ремонтували їх військові механіки на філіях частини у Львові і Житомирі. На ремонт цих чотирьох машин скинулися родини дітей одного з київських ліцеїв, які хотіли допомогти армії.
А потім почалася історія з Хаммерами. Якось Сергій розповів мені про технічні проблеми з цими машинами. Вони з 2010 року були в ЗСУ, але ніхто їх капітально не ремонтував. 95 бригада мала ремроту, і щось там потроху робила,
але для своєї бригади.
Одним з Хаммерів, що потребує ремонту, була машина 140 центру ССО. В ній згоріла коробка, була пошкоджена паливна система. Спецпризначенці виходили з одного бою - і заправились з підбитого танку, після якого Хаммер трохи проїхав і став. Я тоді ще нічого не розумів у цих машинах. Усю інформацію, що була по Хаммерах, мені допоміг скачати з інтернету мій товариш Богдан Зубець. Який надалі стане моїм партнером з усіх питань, що стосувалися машин для військових.
Взагалі, далі мої ночі проходили так: я або готувався до якогось медичного іспиту, або читав про машини. Поки вчився, зрозумів, що машина 140 ССО - це не Хаммер, а Хамві – військова техніка (HMMWV (англ. the High Mobility Multipurpose Wheeled Vehicle високомобільний багатоцільовий колісний транспортний засіб), також відомий, як Humvee (Гамві — повнопривідний військовий автомобіль, що випускається американською компанією AM General І в результаті ми його полагодили. А потім його добронювали - і поставили два кулемети ДШК, назвали Шрек або Газонокосільщик. Це був перший в моєму житті відремонтований Хамві.
А наступний Хамві був з Харківського бронетанкового заводу. Там його розібрали на запчастини, щоб вивчити, можна його ремонтувати чи ні. В результаті ми підняли і цю машину, бо тут, як кажуть, "Ніхто крім нас". Але була умова, якщо він нічий, після ремонту, я сам скажу, де ця машина буде служити. І зараз вона у 140 центрі ССО. Я подружився з цим підрозділом, коли читав для них тактичну медицину і проводив уроки альпінізму.
В 15 році ПДМШ були потрібні інструктори з тактмеду. І ми з моїм товаришем з "Захисту Патріотів" поїхали туди на ротацію. Тоді моє життя в зоні АТО було таким: сьогодні прямо на позиціях ми читаємо тактичну медицину, а завтра я ремонтую швидкі допомоги, на яких ми їздимо. Були випадки, коли потрібно їхати по поранених, а бажаючих небагато, бо йде обстріл. В результаті я один сідаю на Mercedes Vito і їду туди. Так у мене з’явилася нагорода "Медаль за врятоване життя". Таких випадків було декілька. Хоча за умовами ПДМШ це було заборонено, бо ми були цивільними особами. Але я влазив скрізь, де можна і не можна.
На кінець 15 року діяльність "Захисту Патріотів" пішла на спад.
Супрун сказала, що на фронті зараз багато парамедиків і багато навчених військових, які знають, як користуватися аптечкам і що таке турнікет. В той період була реформа міліції – з’явилася поліція. І Уляна запропонувала мені очолювати проєкт домедичної підготовки поліцейських. Я погодився, але паралельно продовжував їздити ремонтувати машини для військових.
Потім я ще раз поїхав на схід на ротацію з ПДМШ. В Луганську область. Тоді ми працювали тільки з місцевими. А коли повернувся, родина сказала, що давай щось вирішуй, бо тебе ніколи немає вдома: і поставили ультиматум, що або ми, або війна. Мені необхідно було зробити вибір. Я хотів би все кинути і поїхати в зону АТО, але отримав пропозицію від Мітсубіші поновитися на посаді тренера - і в результаті я повернувся на цивільну роботу, тобто родина перемогла.
Морально мені було дуже важко - я розумів, що вже хворий армією на всю голову. Це 16 рік, війна триває, а я не уявляю, куди себе подіти. Це була порожнеча. В якийсь момент не стало організації "Захист Патріотів". Уляна вже була міністеркою Охорони Здоров’я.
А у мене, окрім великої стопки усяких дипломів і подяк, нічого не залишилось від цієї організації. І я почав думати, а де ти був всі ці роки? Хтось навіть встиг повоювати. Багато людей, яких ти навчав, стали крутими. Тобто дуже пішли на спад настрої, що ми робили дійсно важливі речі, бо в один момент все зупинилося. Я адреналінщик, і без цього руху і драйву мені було погано. А роботою я вже не горів так, як раніше.
Взимку 16 року я подзвонив генералу Сергію і сказав, що ви тільки не лякайтеся, але мене не попускає. Більше всього Хамві, які потребують ремонту, в морській піхоті. Тому я за свій кошт їду в Маріуполь, дивлюся, в якому стані ці машини. Потім даю вам список тих, що потребують ремонту – і ми вирішуємо, що з цим робити далі.
Коли я приїхав у 36 бригаду морської піхоти, тоді саме йшла войнуха за Широкине. Вони перші отримали понад 30 Хамві, які почали використовувати, але не займались їхнім ремонтом і обслуговуванням. Усі ці машини зібрали в одному місці. І тут я починаю "рвати" ці Хамві великими списками по роботі з відновлення їхнього технічного стану.
Морпіхи охріневають, що хоч хтось на цьому розуміється. Потім я з цими потребами по запчастинах приїжджаю до командування, а вони кажуть, що у них немає таких деталей і ніколи не було. І я намагаюсь зробити все, щоб дістати необхідні запчастини з Америки. Проте, коли все приїхало, стало питання, хто буде їх міняти. Нікого немає. Навіть, якщо ми віддамо їх в 36 бригаду, вони нічого не зроблять. І тоді я звернувся до механіків, які і раніше мені допомагали. Один з них був з "НІКО", а двоє з ПДМШ. І запропонував поїхати зі мною в Маріуполь ремонтувати Хамві морпіхам.
До того ж, нам був потрібен інструмент. Ремонт Хамві потребує дюймових ключів, бо якщо ти не тим інструментом крутитимеш їм гайки, вони зриваються. В результаті фонд "Повернись Живим" купляють інструменту майже на 80 тисяч гривень. А ще вкладають гроші в автомайстерню, яка була в ЗСУ, але потребувала ремонту. На ній ми і поїхали в Маріуполь. В ПДМШ я попросив великий намет - це канадський медичний шпиталь. В нього ми загнали машини і почали ремонт.
Всі Хамві були кінця 80-х років. Вони обслуговувались американцями,
поки були там, і тут їх треба було нормально експлуатувати - за півтора року війна перетворила їх на "металобрухт". Машини не лагодили, бо ніхто не знав, де брати фільтри, масло, і таке інше. Якщо ламалася одна машина, з неї забирали запчастини на другу, а якщо поломка була більше серйозна – її просто ставили і не чіпали. І ми за 10 днів підняли 27 автомобілів. Тупо не спали. Морпіхи назвали нас виїзною бригадою столичних механіків. Процес ремонту приїжджало знімати місцеве телебачення.
Хамві в армії на той час було понад 200. Зараз близько 300. І я знаю всі ці машини - вони пройшли через нашу групу механіків. Після Маріуполя я надав аналітику і зауваження щодо іноземної техніки в армії на прикладі Хамві. Віддав це командуванню - і повернувся додому.
Через декілька місяців я спитав у генерала Сергія, ну, як там з Хамві? А він мені відповів, що попри мої рекомендації, машини немає де робити, кому і чим. І тоді я сказав таку річ, від якої потім було погано всій моїй родині, а армія досі в шоці: що я ще раз кидаю роботу, йду служити на контракт і зроблю підрозділ
що ремонтуватиме цю техніку. Це був той момент, коли у мене з’явилась мета – зробити щось дійсно важливе для армії. Нарешті я знайшов застосування усього свого багаторічного досвіду в автомобільний галузі, в менеджменті процесів, в навчанні персоналу. Я відчував, що ці знання принесуть користь.
Командування підтримало мою пропозицію і було зацікавлене в такому підрозділі. Проте була одна проблема: щоб отримати відповідну керівну посаду в армії, я мав би бути капітаном, а не старшим лейтенантом, яким був на той момент. Ми подали на капітана, але мені відмовили. І практично шість з половиною місяців я намагався потрапити в армію. Це було таке приниження: медкомісії, крики мого воєнкома, що нахєр ти туди прешся, нащо це тобі?
Саме в той період США надали допомогу - комплекси IMTPQ, контрартилерійські установки. Один такий комплекс коштує мільйони доларів і встановлено його на базі Хамві. Ремонт яких я мав би забезпечити як все ще волонтер. Ремонтував я їх в частині, де через дорогу був мій військомат.
І коли мене так довго не могли призвати, вже не витримав генерал Сергій.
Зі словами, що він забере тебе в армію, познайомив мене з одним полковником з ЦАВТУ (Центрального автомобільного управління) Олександром Гречаніковим. Зараз це мій хороший друг. Він прямо з частини взяв мене за комбінезона, привів у військкомат і підвищеним тоном сказав: "Здається, ви не зрозуміли, що ця людина потрібна армії, і не одній частині, а усім ЗСУ. Проте ви 6 місяців не можете його призвати!"
Після цього я дуже швидко потрапив у Житомир прямо в частину. Мені дали бокс, але він був увесь завалений сміттям. І нам довелося багато попрацювати, щоб привести його до ладу.
Якщо вважати успіхом створення ЦТОРАТ ( Цех по ремонту Хамві) в ЗСУ , то цей успіх значною частиною, відсотків на 70, став можливий за сприяння і допомоги друзів, волонтерів, фондів і просто небайдужих людей. Саме через них я повірив у цю справу, ми взялися за неї і зробили. І поки ми створювали цех, одні втомлювались і зникали, приходили інші, але були ті, що завжди залишалися невтомними. Один з них Григоренко Андрій. Своїми знаннями і вміннями щодо методів ремонту Хамві великою мірою мої військові механіки зобов’язані саме Андрію.
Унікальна людина і спеціаліст без перебільшення.
Жив я в частині. Умови були жахливими - і тільки такі хворі, як я, могли проміняти роботу, яка була у мене, на таке життя. Моя військова посада називалася начальник цеху по ремонту техніки іноземного походження. В цеху нас було семеро і ми ремонтували тупо все.
Ремонтний цех
Американці питали, хто вчив цих людей? А коли почули, що ми самоучки і всімох ремонтуємо усі Хамві ЗСУ, при чому не тільки на базі, а в будь-якій точці фронту - це дуже їх вразило.
Підрозділ, в якому був мій цех, називається РВБ – ремонто-відновлювальна база. Вона у Житомирі. Коли почалися ремонти, стало зрозуміло, що лише наших зусиль не вистачає. Наша частина має філії в Одесі і Львові. Ми розуміли, що треба відкрити такі самі ремонтні цехи і в цих містах. Цю ідею підтримало керівництво.
Окрім ремонту на місці, ми їздили в зону АТО. За один з таких виїздів проїхали чотири з половиною тисячі кілометрів. Відремонтували 58 Хамві. Те, що ми не спали – це мало сказано. У мене деякі картинки з життя просто змішалися у свідомості – в такому темпі ми працювали. Нас називали кочівниками. Як сказав один мій друг: "Ми, як собаки: живемо в будці, пісяємо на колесо". Під час цієї поїздки ми постійно були в дорозі. Щоб мати хоча б один вихідний, могли ремонтувати машини до самого ранку. І деякі військові ставилися до цього з великою повагою.
Пилинки з нас здували. А деякі навпаки. Бувало, що нас забували нагодувати або організувати ночівлю. В таких випадках ми жили в медичних Хамві.
Але головна проблема – це ставлення до цих машин. Я дзвонив генералу Сергію і розповідав, що, наприклад, у машини всього 9 тисяч пробігу, а коробка-автомат вже міняється вдруге. Коштує вона 105 тисяч гривень, проте, оскільки армія їх не купляла, ці витрати ніхто не рахував. Запчастини давали американці. Здебільшого проблема була не в машинах, а в експлуатації.
Взагалі, коли ще з самого початку стало питання запчастин на Хамві, ми перевірили усі армійські склади на предмет наявності – з’ясувалося, що за 10 років на складах їх назбиралося практично на півтора мільйона баксів. Чотирма фурами ми вивозили ці запчастини - і зібрали все в одній точці.
Взагалі, з моменту, коли з’явився наш підрозділ в ЗСУ, американці почали централізовано постачати нам запчастини. І ми "діставали з того світу" Хамві. Кількістю проведених ремонтів ми "рвали" всю статистку в позитивному розумінні.
Якось я мусив перервати одне з відряджень на схід - мав повернутися в частину в Житомир,
де зустрівся з американцями. Вони зацікавились нашим ремонтним цехом - запропонували допомогу і запитали про потреби. Я не просив гроші, а просив навчання і запчастини. Нам був потрібен учбовий матеріал і програми з діагностики, підбору запчастин.
В результаті цієї розмови через деякий час ми поїхали навчатися в Америку на військову базу. Там було багато цікавого. І декілька епізодів, які здивували американців. Коли я вказав на одну з деталей і спитав, чи можна це десь купити, вони поцікавились, що це таке. Я пояснив, що це деталь в паливному насосі високого тиску Хамві. І те, що ми полізли в насос викликало у американців неабияке здивування. Один з них сказав, що я вже 12 календарів (років) в армії, але бачив таку штуку лише один раз. І що у них десь є чувак, який служить 35 років, можливо, він знає відповідь на наше питання. Річ у тому, що якщо американці знаходять проблему в насосі, вони міняють його весь. Тобто здебільшого вони займаються агрегатною заміною, а не ремонтом. І це сильно відрізняло наш підхід від їхнього. Ми не мали фінансово такої можливості,
тому в кожному випадку були вимушені докопуватися до найменшої деталі, яка б могла врятувати агрегат.
Ще був момент, коли нам показали машини і запропонували, щоб ми їх продіагностували. І, навіть не перевдягаючись в робочий одяг, ми зробили це так, що просто "порвали" американців. Вони питали, хто вчив цих людей? А коли почули, що ми самоучки, і всімох ремонтуємо усі Хамві ЗСУ, причому не тільки на базі, а в будь-якій точці фронту, - це дуже їх вразило.
Як результат цієї поїздки, ми з’ясували, що технічна грамотність у нас на високому рівні, але те, що я хотів – покрокову програму підготовки - зробити за день-два неможливо. І ми домовились, що американці приїжджають до нас після Нового року - і проводять курс з експлуатації машин.
Вони приїхали навесні 2018. З усіх найкрутіших наших підрозділів ми зібрали техніків, ремонтників, водіїв - і провели тижневе навчання з ремонтами, складними діагностиками і так далі. Але це все було зроблено через жопу. Американці заявили набір з 25 людей, а набралося майже 60. І, звісно, що вони встигли провести лише половину запланового обсягу.
Влітку 2018 ми перервали чергове відрядження, бо нам доручили займатися Хамві, що мали бути на параді до Дня Незалежності. Окрім них нам нав’язали ще й медичні "Богдани" (Богдан-2251). Так я зіткнувся з цими машинами. Подзвонив генерал Сергій і сказав, що їх дають на Парад але вони усі з якимись "болячками". І коли я діагностував ці "Богдани", деякі з них виявилися настільки непридатними, що жах.
Розмова з заступником директора з якості заводу "Богдан" тривала не більше 10 хвилин – і закінчилась сваркою. Чому сваркою? Бо я наполягав на гарантійному відновленні цих машин і присутності представників заводу на етапі підготовки до параду. Якось я приїхав на фірмову станцію "Богдан" у Житомирі, і зі скандалом нагадав керівництву, що якщо вони згідно з гарантійними зобов’язаннями не перероблять всі недоліки – я влаштую їм неприємності. Бо, наприклад, у тих машин, що мали бути на параді, під час поїздки медична будка відривалася від рами. Але ми зробили все, щоб їх привести до норми - і "Богдани" були на параді в нормальному стані.
Ми продовжували працювати, ще не раз з’їздили в зону АТО,
але тема з розвитком нашого підрозділу і таких самих цехів в Одесі і Львові не втілювалася в життя. Мене це дуже сильно вибісило. На тлі цього почалися проблеми зі здоров’ям, я перестав спати. Якось навіть знепритомнів у строю. Я був нервово виснажений. Замість розвитку у Львові почали скорочувати навіть існуючих механіків, а тих, хто залишився - поставили робити поварами. На цей момент американці привезли величезну поставку – три комплекти інструментів для розгортання ремонтного підрозділу, на 90 тисяч доларів кожний.
Ми неодноразово чули про себе, що ви "скажені хамвісти", круті механіки, але це ніяк не оцінювалось армійською системою. Було відчуття, що ми не потрібні. Чим більше ремонтували машин, тим більше їх ламали. Ніхто не шукав причин, чому так стається, ніхто не виправляв цю закономірність.
Працюючи до сьомого поту, я отримував зарплатню вдвічі меншу, ніж ту, що я мав на гражданці. Те саме стосувалося моїх хлопців. Я намагався виправити ситуацію: приходив до командира і казав, що ви ж розумієте, що тепер мої механіки з їхньою фаховою підготовкою,
які тут заробляють 9 тисяч грн максимум, поза армією коштують вдвічі дорожче. Окрім всього, у мене вдома почалися такі розмови, що ти просто ідіот, бо на тобі держава економить гроші.
Я пішов в армію заради того, щоб створити цей підрозділ. І ми його створили. З самого початку я намагався дотримуватись принципу, що наша основна задача – не шукати винних, а зменшити людський фактор, який є основною причиною більшості поломок. І це мало бути системно. Щоб водій не мав права віддати кермо комусь, бо це єдина машина, яка завелась. Машини мають використовуватися суто за призначенням, наприклад, медичний Хамві служить тільки для перевезення хворих. І так має бути на всіх рівнях. Але, скільки я не бився головою, досі нічого не змінилось. Бо, коли прийшли Хамві 2019 року, а це нові машини, їх теж почали неправильно експлуатувати.
Моральний і фізичний стан не дозволив мені продовжувати службу в ЗСУ. Це була середина 2019 року. І я втретє повернувся на Мітсубіші. Проте, оскільки я хворий на Україну, ми продовжили ремонти для армії, створили свою ПТРК– це Приватна технічна ремонтна компанія. Наша команда складається з колишніх атовців, волонтерів-механіків, і ми робимо для армії те, що вона поки що не може робити, наприклад, ремонтувати коробки-автомати. Ця діяльність планувалася, як маленький комерційний проєкт. І ми чесно робимо свою роботу, але заробити поки не вдається. Зараз я мушу покривати оренду за власний кошт. Тобто я роблю так, як вчив на тренінгах не робити ніколи, бо це не бізнес і навіть не волонтерство. Але я маю одне виправдання: якщо ми цього не робитимемо, не зробить ніхто.
Віка Ясинська, Цензор. НЕТ