Суспільство

«Зло цієї війни на поверхні», — західні журналісти розповідають, чим вражає їх війна Росії проти України

11 бер•NV

Військова агресія Росії із перших днів війни стала темою № 1 у світових медіа. У різних регіонах України зараз перебувають журналісти з усіх куточків світу. Вони показують своїм читачам-глядачам руйнування, яких завдають окупанти, гуманітарну катастрофу, до якої призводять їхні бомбардування, та іншу правду війни.

НВ поговорив з деякими з цих представників західних ЗМІ про те, що вони побачили за два тижні війни і що їх вразило найбільше.

Джошуа Яффа, журналіст The New Yorker (США)

Мене дуже вражає рівень зґуртованості і наполегливості українців. Ти щоразу бачиш це на власні очі, куди б не приїжджав і яке б питання не ставив. Я часто і не задаю питань, люди самі розповідають про свої переконання, про те, як необхідно захищати Україну. Теж, що вражає, — не дивує, але вражає, — це рівень злості на Росію, цілком обґрунтованої. Уся Україна говорить зараз єдиним голосом. Я був на Донбасі, у Києві, в околицях Києва, у Львові, заїжджав у Дніпро, у Білу Церкву. І всюди, окрім зґуртованості, є звірська злоба і ненависть до Росії. Це змушує задуматися: а який взагалі був план у Путіна?

На що він розраховував? Тут загадка не в тому, чому українці так ненавидять Росію, це якраз дуже зрозуміло, а загадка, — як це укладалося у плані Путіна? І тепер на що він розраховує? І що вважає реалістичним у сенсі чого можна досягти? За нинішніх розкладів не бачу шляху тієї перемоги, яку він собі запланував. Але страшно те, що це не та людина, яка готова здатися.

Українців відчувають звірську злобу і ненависть до Росії, - каже американський журналіст Джошуа Яффа / Фото: REUTERS/Kai Pfaffenbach

Найбільш драматичний момент за ці два тижні - відвідування лікарні Охматдит. Я туди кілька разів ходив, бачив палати з пораненими дітьми, спускався в підвал, де перебували діти, які знаходяться у лікарні і лікуються від інших складних хвороб. Це різновиди раку і інші хвороби. Діти вимушені перебувати у жахливих умовах, у темному моторошному підвалі.

Коли я ходив у цю лікарню у перший день, поспілкувався із лікарем, який розповів про хлопчика, — його привезли напередодні, ми заглядали до нього. Він був у дуже складному стані. Два дні після того я приходив знову,

випадково зустрів цього лікаря, запитав: як там хлопчик? І він відповів: помер. Хлопчик їхав із батьками у машині десь в околицях Києва, родина потрапила під обстріл. Батьки загинули на місці, а дитину привезли у лікарню.

Дитячі страждання — це дуже страшно, огидно і жахливо. Це ніяка не битва за вплив на пострадянський простір або недопуск України до НАТО. Це людські життя, життя невинних людей, які тут абсолютно ні до чого. Це просто жахливо. Зло цієї війни неприховане і на поверхні.

Ізабель Хуршудян, журналістка The Washington Post (США)

Ми були у Харкові, коли розпочалася війна. Моє серце розбивається щодня через Харків. Я була там наприкінці січня, робила репортаж, потім приїхала за кілька днів до 24 лютого, коли розпочалася війна. Я просто знаю, яке це прекрасне місто і дивитися, що там зараз відбувається дуже важко. Ми виїхали звідти 28 лютого зранку. Там вже було дуже небезпечно, неможливо було працювати. Ми навіть не могли вийти із бомбосховища, були сильні обстріли. Через кілька днів після того, як ми поїхали, там почався повний «капєць».

У перший день,

коли ми були у харківському метро, я робила інтерв'ю із одним молодим хлопцем і він казав, що сподівається, що ввечері можна буде вийти з метро, що все буде нормально, спокійно і можна буде усім піти додому. І ось два тижні потому, хоч місто і під українським контролем, але люди ховаються у бомбосховищах. Для мене, усе що відбулося у Харкові - це жах.

Харків'яни ховаються від бомбардування у метро / Фото: REUTERS/Vitalii Hnidyi

Також я думаю, що зараз нам, як журналістам, дуже складно зрозуміти, як люди страждають у деяких містах. Я кажу про Маріуполь — місто оточене. Звісно ми бачимо фотографії звідти, якісь зйомки, як там знищені будинки. Але те, що ми ще не знаємо — це скільки людей помирає там від голоду. Цим людям ніде взяти воду, там нема продуктів, допомога не потрапляє у місто. І для мене це найстрашніше, що ми усього цього все ще не розуміємо, і не знаємо, скільки людей там вмирає і страждає зараз.

Крістіан Еш, журналіст Der Spiegel (Німеччина)

Я був в Україні десь місяць — два тижні до початку війни і після початку війни ще два тижні. Мене вразив звісно сам вимір бути в одному місті і навіть в одному готелі і бачити як швидко усе змінюється навколо,

як той же готель перетворюється у сумне місце, де важко навіть вхід знайти.

Після початку війни, те, що мене вразило саме у Києві - розмови про диверсантів. З одного боку у місті є відчуття абсолютної згуртованості. Дійсно ментально, психологічно є великий спротив цьому російському вторгненню. Одночасно, у всіх є підозра, що серед нас є люди, які можливо не на нашому боці.

Я знаю добре Україну, але краще я знаю Росію. Росія — це вертикальне суспільство. Україна — горизонтальне. Усі намагаються щось робити, інколи це перетворюється у хаос, іноді не все вдається, але у цілому є велика сила, що суспільство само щось робить. Ця горизонтальність зараз тут дуже відчувається. Кожен намагається робити щось своє.

Читайте також:


16-й день війни — онлайн. РФ вдарила по Луцьку, Дніпру, Івано-Франківську та обстріляла Копані в Білорусі, щоб звинуваватити Україну Якщо говорити про окремі історії, то мене вразила історія, яку я почув до війни. Це історія людини, яка живе на контактній лінії - у сірій зоні в Луганській області. Кожні два роки у цього чоловіка траплялась якась велика біда.

У 2016-му потрапив снаряд в його житло, воно сильно постраждало, потім була пожежа від потрапляння ракети в село. Це таке нагадування, що для окремих мешканців України ця війна ніколи не закінчувалася. Ця людина нагадала мені, на Заході ми звісно знали, що триває війна, але усі ці роки мало звертали уваги на такі великі людські нещастя.

Коли я поїхав з Києва, у мене пішло кілька днів, щоб дістатися до Румунії. У кожного села на Західній Україні є свій блокпост: один мінімум, а то й два. Вони відрізняються від київських. У людей на блокпостах мисливська зброя і блокпости роблять з усього, що є, навіть із сіна. Це теж про бажання самому щось робити. От у сусідньому селі є свій блокпост, чому б і нам свій не мати, навіть коли у цьому нема необхідності.

Ще вразили розповіді людей про те, як вони спілкуються зі своїми російськими знайомими і родичами. Я розмовляв з однією жінкою із Харкова і вона розповідала, як спілкувалася зі своєю російською знайомою. І та їй каже, що про Харків — це фейк ньюз, що там нема обстрілу цивільних будинків. І ця українка їй відповідає,

що якщо це фейк ньюз, то я для тебе теж фейк? І мне вразила ця фраза — я для тебе теж фейк? Це мене зачепило.

Павел Пеньонжек, журналіст Tygodnik Powszechny (Польща)

Мене вражає в принципі те, як і під час Майдану і під час війни на Донбасі люди тут організовуються, як вони намагаються робити речі, які держава не завжди встигає робити. Держава допомагає, але теж потрібна підтримка людей. Територіальна оборона — це частина цього. Побудова барикад, увесь волонтерський рух, який постачає усе, що потрібно. Зараз помітно, що люди єдині і це дуже-дуже вражає.

Евакуація людей із Ірпеня — це найбільш драматичний момент, який я бачив. Бачити людей, які через переправу під мостом намагаються втекти із міста, яке ще нещодавно було спокійним, мирним, а зараз перетворилося у зону бойових дій — жахливо. Старші люди, які самі не можуть ходити, люди з тваринами, які намагаються просто виїхати якомога далі - це сумний символ цієї війни. Хоча думаю, що у Харкові, Сумах, Чернігові чи Маріуполі таких сцен набагато більше.

Крістофер Міллер, журналіст BuzzFeed (США)

Як і багато західних кореспондентів я прогнозував,

що Росія розпочне якісь військові дії, але не думав, що це буде повномасштабне вторгнення. Я не вірив, що будуть такі масштаби, що ми побачимо зруйнований Харків, бомбардування Києва, як летять ракети із Росії і Білорусі по всій країні.

Крістофер Міллер, журналіст BuzzFeed, вважає український дух чимось унікальним / Фото: REUTERS/Thomas Peter

Зараз шокуюче бачити столицю майже без людей, усе зачинене, люди залишають місто і країну у такий драматичний спосіб. На персональному рівні мені так сумно через усі ці речі, чути розповіді моїх українських друзів із Донбасу, де я колись жив, і з Києва. Мене вражає українська рішучість і сила звичайного населення по всій країні боротися проти сил диявола. Волонтери ризикують своїм життям, щоб доставити допомогу і їжу до тих, хто цього потребує, до літніх людей. Не знаю чи робили б те саме американці, якби у нас в країні сталася така ситуація. Український дух — є в цьому щось унікальне. Це надзвичайна сила. Це те, що я бачив на Донбасі протягом 8 років, на Майдані. І це те, що я бачу зараз. І якщо зараз щось і дає надію — так це сила людей.

Читайте ще