Суспільство

Втеча з Києва. Як британсько-українська сім'я діставалася зі столиці України до Варшави

12 бер•NV

У капюшонах і масках – захищаючись не від COVID-19, а від холоду – евакуйовані добиратимуться до пункту призначення ще три години.

Ми у поїзді вже близько 10 години. Подорож моєї родини почалася кількома годинами раніше, коли ми замкнули нашу маленьку квартирку в західному районі Києва і попрямували до автобусної зупинки з усім багажем, який змогли забрати. Нас четверо: я, моя супутниця, її мати (бабуся) та шестирічна дочка. Ніхто з нас не знає, чи побачимо ми знову колись свої оселі.

Ми чекаємо на автобус, який ніяк не приходить. Звичайно, було абсурдно посеред війни чекати на автобус, який відвезе нас на центральний вокзал Києва, тому ми, що не менш абсурдно, викликаємо таксі. І як це не абсурдно, таксі справді приїжджає. Ми кидаємо наш багаж у машину і сідаємо самі.

Автомобіль мчить дорогою до центру міста. Ми часто гальмуємо, щоб проїхати через блокпости, укомплектовані чоловіками (і жінками) — озброєними киянами, які приєдналися до територіальних сил оборони. Ми дістаємося центрального вокзалу, беремо багаж і приєднуємося до натовпу, щоб увійти до будівлі вокзалу.

У мене великий рюкзак і дві сумки для ноутбука, набиті технікою, зарядними пристроями та павербанками. У нас також валіза на коліщатах, наш міцний маленький візок для покупок, набитий їжею, ліками та запасним одягом, яскраво-рожевий шкільний рюкзак моєї дочки, ще один маленький рюкзак, три жіночі сумки через плече та ще одна маленька сумка для ноутбука з усіма нашими основними документами.

Читайте також:


«Ми раді бачити всіх». Як на Львівщині, Прикарпатті і Закарпатті приймають біженців і скількох готові прихистити ще — опитування НВ Поїзд до Львова

На момент, коли ми виходимо на перон вокзалу, черговий потяг на Львів забитий до самих дверей — у кожному вагоні люди стоять на сходах, які ведуть усередину, і нам ніяк не потрапити до поїзда з усім нашим багажем. Підходимо до голови поїзда, дивимося, чи є ще місце — його немає.

Потяг повільно відходить від платформи. Чоловіки йдуть, потім прискорюють крок, а потім біжать поруч, прикладаючи руки до брудних шибок потяга, де по інший бік притискають свої руки їхні близькі. Українські чоловіки віком від 18 до 60 років мають залишитися,

щоб захищати своє місто та країну, тому сьогодні тут багато тяжких прощань.

Ми чекаємо на наступний потяг, який, як нам сказала одна евакуйована, яка зізналася, що «має зв'язки», прийде за півгодини-годину. Виявляється, що зв'язки у неї хороші, і за годину з лишком на перон прибуває ще одна електричка, брудна і стара. Ми вже стоїмо на початку черги на посадку, разом із багажем завантажуємось у перший вагон потяга і навіть встигаємо зайняти місця. Вони жорсткі, практично без оббивки, але це краще, ніж стояти чи сидіти на підлозі. Ті, хто заходять у вагон пізніше, роблять саме так, займаючи весь вільний простір в обох кінцях вагона.

Поїзд рушає, і машиніст повідомляє нам через шиплячий пристрій гучного зв'язку, що маршрут, яким слідує поїзд, невідомий — можливо, його доведеться змінити залежно від активності російських військових. Кінцевим пунктом є Львів, але на деяких наших попутників, які сіли в поїзд, сподіваючись, що він проїде через Вінницю, чекає розчарування: у результаті ми робимо гак в об'їзд міста, а вони висаджуються за кілька миль від наміченого пункту призначення.

Холодне прибуття

Ми під'їжджаємо до львівського вокзалу незадовго до 06:00 та поспіхом виходимо з потяга. Вливаємось у натовп на платформі, який швидко зосереджується біля сходів, що ведуть у підземний перехід під платформами. Це вихід у місто, і люди юрмляться тут пліч-о-пліч і грудьми до спини — якісь чергові по станції намагаються змусити потік людей рухатися далі. Більшість залишає станцію, але багато хто намагається потрапити на платформи, щоб сісти на інші поїзди, частина з яких прямують до кордону України та Польщі.

Читайте також:


«Я свідчу». Олена Зеленська звернулась із відкритим листом до представників світових ЗМІ Ми виходимо з будівлі вокзалу, нас обдає холодним повітрям, і наші пальта починають припадати легким сніжком. Тут юрмляться тисячі людей, і ми приєднуємося до них. Є намети для матерів із дітьми, щоб зігрітися, але ми не хочемо розділятися. Ми шукаємо поїзди або автобуси, які відвезли б нас до Польщі, але [скрізь] величезні черги.

У будь-якому разі, мені сказали протягом 24-48 годин чекати на дзвінок з Міністерства внутрішніх справ Великої Британії,

щоб отримати інструкції щодо подання до візового центру у Львові заяви на переправку моєї родини до Великої Британії. Цей дзвінок надійде лише наступного дня, і на той час візовий центр вже закриється на вихідні. Пізніше ми дізнаємося, що він так і не відкрився, правда, знайти цьому підтвердження я не зміг.

Я починаю відчувати легке запаморочення та деяку розгубленість. Від холоду, але ще й тому, що в евакуаційному поспіху я майже нічого не їв останні 24 години. Ми знаходимо мангал, де палають дрова. Там мені вдається трохи зігрітися, а потім ми п'ємо гарячий чай із намету волонтерів. Я почуваюся краще, але очевидно, що ми не зможемо залишатися тут просто неба протягом 24-48 годин, чекаючи на дзвінок із Міністерства внутрішніх справ.

Читайте також:


«Мене у футболці Ukraine зупиняють на вулиці та обіймають». Як ставляться до України за кордоном — опитування НВ Я вирішую, що потрібна допомога, і телефоную колезі з надією, що він ще у Львові. На щастя, він відповідає, і нас разом із одним із його родичів везуть до того місця, де він живе — за 20-30 хвилин машиною від вокзалу.

Там нам пропонують повноцінний сніданок та місце, де можна трохи поспати.

Надвечір ми знову готові штурмувати станцію. Завантажуємо багаж і висаджуємося неподалік львівського вокзалу — останні півкілометра до самого вокзалу доводиться йти пішки, бо дороги довкола станції забиті машинами та автобусами.

Діставшись вокзалу, ми виявляємо, що в порівнянні з ранком ситуація погіршилася. Черга людей, які чекають на евакуаційні потяги до кордону, виросла вчетверо. Ми знаходимо польський автобус, де за доставку до кордону беруть 2,5 тис. гривень із особи, близько $90. Ми стаємо в чергу на посадку і чекаємо, час від часу просуваючись уперед із купою багажу.

Температура знову падає і починає падати сніг. Я веду свою дочку до найближчого кафе, щоб випити гарячого чаю. Ми сідаємо за столик, але нам одразу кажуть, що кафе закривається — комендантська година.

Ми виходимо, і праворуч перед кафе на тротуарі я бачу тіло чоловіка, що лежить. Його обличчя і верхня частина тіла закриті курткою, його абсолютна нерухомість видає смерть. Я стаю між дочкою та тілом і веду її вліво, вона не бачить покійника.

Пізніше моя супутниця скаже, що бачила навколо тіла кров – схоже, він помер насильницькою смертю.

Читайте також:


Виїзд українців до Польщі: як виїхати, отримати допомогу, роботу та де жити Ми продовжуємо стояти у черзі на автобус до Польщі. Температура знову падає. Знову починається сніг. Дочка нарікає на холод. Моя супутниця та її мати виходять із черги та шукають інші автобуси. Періодично чергою пробігають хвилювання через чутки про появу інших автобусів. Дехто хапає свої речі і тікає — лише для того, щоб [потім] із розчаруванням повернутися до черги й спробувати знову зайняти своє місце.

Потім, приблизно о 21:00, ми чуємо, що сьогодні ввечері автобусів більше не буде, а наступний очікується лише о 06:00 наступного дня. Ми не можемо ночувати просто неба, і знову звертаємося за допомогою до мого друга, який, на щастя, знову погоджується нас прийняти.

Прорив до кордону

Наступну ніч ми проводимо у нього та залишаємо спроби виїхати зі Львова автобусом або поїздом. Натомість ми домовляємося про машину, що довезе нас із родичем мого колеги до кордону. Ми пізно вечеряємо і нам вдається повноцінно виспатись.

Наступного дня, приблизно опівдні, мені нарешті телефонують із Міністерства внутрішніх справ. Я не пригадую подробиці розмови, але людина на іншому кінці дроту, здається, була задоволена і відчула полегшення, почувши, що для виконання бюрократичних процедур, необхідних для переправки українських членів нашої компанії до Великобританії, ми прямуємо до Варшави.

Близько 15:00 ми в машині, чорному VW Golf з усім нашим багажем готові мчати до кордону. Наш водій Олег – тихий та ввічливий. Ми починаємо 80-кілометровий шлях у тиші.

Читайте також:


Варшава та Краків вже не можуть приймати біженців з України — Держприкордонслужба На околиці Львова несподівано потрапляємо в колону машин, які чекають на проїзд через блокпост. На його проходження витрачаємо близько півгодини. По дорозі до кордону ми проходимо ще кілька контрольно-пропускних пунктів, але нас недовго затримують. Коли ми проходимо блокпости, я сидячи на передньому пасажирському сидінні, піднімаю з колін рожевий рюкзак доньки, щоб показати, що з нами дитина. Нас не зупиняють.

І все ж поїздка, що мала тривати годину,

розтягується на дві години. Я стежу за нашим просуванням на телефоні, спостерігаючи, як синя точка на Google-карті, що позначає нашу позицію, повзе на захід у міру того, як ми мчимо дорогою. Іноді ми проїжджаємо з'їзди, що ведуть до сіл. На кожному стоять блокпости з білих мішків із піском та українськими прапорами, поряд стоять озброєні люди. Здається, кожне село готове захищатися від росіян, якщо ті вторгнуться до цієї частини країни.

Ми доїжджаємо до міста приблизно за 10 км від кордону, де змушені зупинитися. Тут починається черга машин, яка тягнеться до кордону, і нашому водієві потрібно було б кілька годин, щоб її вистояти. Він обіцяє, що до кордону нас зможе довезти інший транспорт. Забираємо багаж та ховаємося від холоду в супермаркеті АТБ.

Якщо обіцяний транспорт не з'явиться, на нас чекає довга дорога до кордону. В супермаркеті я купую калорійні закуски і розмірковую про практичність та етичність крадіжки пари візків, щоб завантажити в них наш багаж і з гуркотом котити їх дорогою до кордону. Можливо, нам знадобиться третій [візок], щоб везти мою дочку або,

можливо, бабусю, думаю я про себе.

Читайте також:


Житло, евакуація та продукти. Де українцям шукати допомогу та інформацію під час війни — корисні ресурси Але наша подорож до кордону таки організовується. Прибуває позашляховик із начальником прикордонного загону та двома солдатами. Командир похмуро дивиться на мене. «Я думав, що тут дві жінки та дитина», — каже він. Йому пояснюють, що я іноземець. «Громадянство?» — хрипко каже він.

«Британець», — кажу я, і він махає нам рукою, запрошуючи сідати у позашляховик. Постачання протитанкових засобів NLAW з Великої Британії викликали в українців, і зокрема в українських військових, прихильність до британців. Ми вантажимося у позашляховик і незабаром мчимо до кордону по зустрічній смузі, блимаючи фарами і завиваючи сиренами.

Праворуч ми бачимо довгі черги машин, а іноді й групи людей, які долають довгий шлях до кордону. Я почуваюся вкрай некомфортно: не лише через те, що їду з України, а мої колеги залишаються, а й через те, що так нахабно оминаю чергу до кордону. Це правда, що я повинен зробити все, що в моїх силах,

щоб у цілості та безпеці вивезти літню людину та маленьку дитину з України, але ми нічим не кращі за людей у черзі, і це страшенно неправильно. Не вперше мені соромно залишати Україну в цей час величезної небезпеки.

Нас висаджують просто біля прикордонного посту, за кілька метрів від паспортного контролю. Після перевірки наших документів ми йдемо короткою дорогою до польського паспортного контролю. Там невелика черга з українців чекають на перевірку паспортів. Поки ми чекаємо, польські прикордонники пропонують гарячий чай і пакет солодощів для дитини.

Читайте також:

Світлана Ройз

Для тих, хто був змушений покинути свій будинок. Як впоратися з емоціями

Польські прикордонники помічають зростаючу чергу та відкривають ще одну точку паспортного контролю. За п'ять хвилин нас чотирьох перевіряють і пропускають на територію Польщі. Ще за десять хвилин нас і наш багаж завантажують у великий комфортабельний автобус, який везе нас 10 км до міста Перемишль. Там, на платформі, нас ділять на дрібніші групи та відправляють мікроавтобусом у бажаний пункт призначення – Варшаву. Поїздка триває близько п'яти години.

Нас висаджують на автовокзалі в центрі польської столиці, і ми на таксі їдемо до готелю поряд із аеропортом, який я забронював через Інтернет, доки ми їхали до Варшави. Ми реєструємось близько 01:00 у неділю.

І ось, через п'ять днів, ми, як і раніше, тут — продовжити подорож до Великої Британії нам не дає британська бюрократія. Але це вже інша історія, довга, нудна і така, що викликає розчарування.

Це особиста історія, яку написав головний редактор New Voice of Ukraine Юан Макдональд.

Читайте ще