"Виїхати - не означає перестати хвилюватися. Ми вже покидали Білорусь і знаємо, що таке синдром біженця, як важко потім відновлюватися. Тому хочемо до останнього залишатися у своєму домі, поруч із людьми, яких добре знаємо, допомагати, чим можемо", - пояснює своє рішення залишитись в Україні білоруска Інна Зайцева. Під час протестів 2020 року в Білорусі Інна стала відомою як "бчб-наречена" - на протестні акції жінка виходила у біло-червоно-білій весільній сукні. DW розповідає історії білорусів, які залишаються в Україні під час війни.
"Немає паніки, але є рішучість відстояти свою землю"Ось уже трохи більше року Інна Зайцева із сім'єю живе у селі під Києвом. Білоруска вважає, що поки що тут безпечно. До того ж поблизу немає жодних стратегічних об'єктів, і ймовірність, що бомбитимуть навіть випадково, на думку жінки, мінімальна. У побутовому плані, каже Інна, з початком війни нічого не змінилося - продукти до магазину привозять регулярно, світло є, вода з колодязя, у будинку - піч.
Жителі села сконцентровані на забезпеченні порядку: чоловіки організували територіальну оборону та постійне чергування,
жінки готують для них у місцевій школі та займаються розподілом гуманітарної допомоги. "У селі немає паніки, але є озлобленість проти ворога, згуртованість та рішучість відстояти свою землю. Білорусу бути поряд з українцями дуже повчально, це надихає", - зазначає "бчб-наречена".
Інна Зайцева має двох синів. Щоб пояснити їм усе, жінка читає розповіді про Другу світову війну. "Для них реальність - це продовження цих історій. Ми обговорюємо, що таке війна, чому вона відбувається. Ворог - це той, хто прийшов на чужу територію. Дуже просто, але чомусь дорослі громадяни Російської Федерації досі не можуть зрозуміти ці прості речі", - розмірковує білоруска.
"У тяжкий час я своєю роботою маю віддячити цій країні"Аналітик Українського інституту майбутнього білорус Ігор Тишкевич донедавна жив у передмісті Києва Ворзелі. "На четвертий день війни у нас зникло світло, разом зі світлом зникли вода та опалення. Виручали сусіди з приватних будинків, які мають генератори. 1 або 2 березня пропав газ, у ці ж дні до селища остаточно увійшли російські війська. Вривалися в будинки,
грабували, забирали речі, на те, що не могли забрати, справляли потребу, - згадує білорус. - У моєму житловому комплексі залишалося близько 40 людей, з них чотирьох убили, причому не випадковими пострілами, їх розстріляли спеціально".
Днями Ігореві вдалося перебратися до Києва - під час евакуації колона, що складається здебільшого не з автобусів, а з приватного транспорту, поїхала іншим маршрутом, якраз неподалік його будинку. Чоловіка разом із домашніми улюбленцями, як він сам каже - "цілим звіринцем" - взяв у свою машину один із сусідів. "На початку війни він підвозив місцевим продукти, а коли увійшли російські війська, застряг тут. Його машина повністю прострілена, немає бічного вікна, дірки у дверях від великокаліберної зброї. Сусіду вдалося її завести, і потихеньку ми доїхали до Києва", - розповідає Ігор.
Він додає, що з Києва їхати не збирається: "Я живу і працюю тут, Україна дала мені прихисток, і у тяжкий час я своєю роботою маю віддячити цій країні". Ігор також зізнається, що не розуміє білорусів, які, не перебуваючи безпосередньо поблизу лінії зіткнення,
вирішують поїхати до Львова чи взагалі у західні країні.
"Головна мотивація - підтримати українців"Незважаючи на численні пропозиції евакуюватися, у Києві залишається і білоруський економіст Ярослав Романчук: "Головна мотивація - бажання підтримати моїх колег, друзів, українців загалом, які сьогодні насправді виборюють збереження західної цивілізації. Перемога України означатиме, що шанс на відновлення незалежності Білорусі є. Я роблю все можливе, щоб мобілізувати максимальні ресурси для нашої спільної перемоги. Багато часу присвячую тому, щоб заспокоювати людей, знімати напругу, навіть жартувати іноді".
Ярослав каже, що у його квартирі відключили опалення, але є світло, гаряча та холодна вода, питну воду можна купити в автоматах, продуктів у магазинах також достатньо.
"На кожній вулиці блокпости, люди зі зброєю, але немає жодної агресії, всі спокійні, зібрані. Вражає доброзичливість та бажання допомогти. Виходиш із дому - хтось безкоштовно хліб людям роздає, якісь базові продукти, підтримують одне одного. Солідарність впливає на бойовий та моральний дух", - розповідає білорус.
Він також зізнається, що захоплюється безпрецедентним єднанням влади, армії та народу.
"Народ тут досить спокійний, зібраний"У місті Дніпрі залишається сестра білоруської політув'язненої Ольги Філатченкової Марія. "Ми вирішили не евакуюватися через паніку. Після Енергодару тут творився жах. Знайомі, які виїжджали з міста протягом двох днів після захоплення АЕС, по три доби їхали на західний кордон, - розповідає Марія. - У поїзд не потрапити, по 160 чоловік у вагоні. Машиною - затори на три години на виїзд із міста. Крім того, автомобілем виїжджати страшно, на заправках бензину немає, не хочеться просто стати десь у полі".
Білоруска каже, що загалом із дітьми живе спокійно. У перші дні війни Марія допомагала розвозити гуманітарну допомогу, але зараз, за її словами, машин вистачає, тому вона з дітьми допомагає плести маскувальні сітки. "Загалом, знаєте, народ тут досить спокійний, зібраний і злий. Я дуже нервуюсь тільки, коли переговори. Як показала практика, у дні переговорів і напередодні найбільша жесть відбувається", - зазначає Марія.
Читайте також: Тихановська: Частково окупація Білорусі вже відбулася
"Нехай кожен робить,
що може""Важливо, щоб білоруси не самобичувалися, що вони представники країни-агресора, а включалися в допомогу. Українці чудово знають, хто за Україну. Нехай кожен робить, що може", - каже білорус Олексій Францкевич.
Після подій 2020 року він створив у Львові Білоруський кризовий центр. Протягом півтора року там підтримували білорусів, які тікали від політичного переслідування. З початком війни Олексій та його колеги допомагали їм уже з евакуацією до Європи. Нині вони надають допомогу біженцям та українській армії.
Олексій зізнається, що замислювався про евакуацію зі Львова, але спочатку не було паспорта у його піврічної дитини, потім побачив, що діялося на кордонах, а потім прийшло розуміння, що він потрібен у Львові. "Тут залишилися люди, з якими ми працювали, почали щось робити, зараз уже й часу немає про це (від'їзд - Ред.) думати", - зазначає чоловік.
За його словами, багато білорусів, які поїхали з України на початку війни, в тому числі й тому, що залишилися без засобів для існування через блокування українськими банками карток користувачів-білорусів, дзвонять і кажуть, що готові допомагати, коли знайдуть роботу в Європі, а деякі вирішили повернутися і вступити до лав добровольців.