Суспільство

«Я залишаюсь». Жителі Києва, які з початку війни залишилися в місті — історія Євгенії Білорусець

4 квт•NV

Євгенія Білорусець

фотограф, письменниця

Моя бабуся переїхала до Києва, коли була дитиною, повернулася сюди після Другої світової війни. Я народилася у Києві, і моє дитинство пройшло на Хрещатику. Дитиною я була свідком усіх найважливіших політичних подій в Україні, які фактично проходили біля стін мого будинку.

Коли почалася війна, я не мала навмисного плану залишатися в Києві — я стала заручницею власного щоденника. На самому початку мені здалося важливим засвідчити те, що відбувається. Я прийняла пропозицію журналу Der Spiegel щодня писати невеликий текст про те, що відбувається у Києві. Погодилася на цю, насправді, важку працю, розраховуючи, що війна триватиме кілька днів. Я вважала, що ця війна настільки немислима, вона є настільки кричущим порушенням загальносвітової безпеки та прав людини, що світ знайде спосіб зупинити злочинця.

Коли воєнні дії продовжили розгортатися, я була шокована тим, що злочини продовжуються, але у відповідь приймаються майже лише економічні санкції, нехай навіть дієві та вбивчі, але справжньої силової відповіді з боку дружніх нам країн немає.

Мені почало здаватися, що щоденник допомагає мені витримати шквал подій, які залишаються нестерпними, і для яких я насправді не могла знайти слів, щоб описати їх.

Читайте також:


«Я залишаюсь». Жителі Києва, які після початку війни залишились у місті — історія куратора культурних проєктів Олега Соснова Я була в Дебальцевому на Донбасі в період, коли місто обстрілювалося з градів майже за розкладом. Тоді я пережила страх перед війною і перед самим фактом того, що артилерія може бути використана проти мирного населення. Я бачила на власні очі наслідки обстрілів. Я пам'ятаю людей, які ненавиділи Україну чи Росію від безсилля, коли не знаєш, куди адресувати ненависть, яка тебе душить, від болю, який пережили.

Злочини Росії на Донбасі вже у 2014 та 2015 роках мали характер геноциду.

Коли розпочався цей етап війни, спрацювала пам'ять тіла. Це не означає, що мені було легко винести його. Знаючи про те, що відбувається з людиною в ситуації такого крайнього і безглуздого насильства, я відчувала день у день горе. І воно було набагато сильніше, ніж страх. Страх прийшов до мене згодом.

Він став приходити ближче до теперішнього моменту, коли здається, що Київ оживає, коли здається, що Київ у безпеці, особливо центр міста.

Читайте також:

«Я залишаюсь». Жителі Києва, які під час війни залишились у місті — історія засновника мережі кав’ярень One Love coffee Володимира Задираки Іноді я говорю з людьми, які знаходяться на Донбасі, біля Маріуполя або були в Маріуполі, біля кордону з окупованими частинами областей або тут поряд з Києвом, у Бучі, Ірпені. Після кожної розмови до мене приходять нічні кошмари, до мене приходить страх, через який я починаю ночами пересуватися моєю квартирою, ночувати під час повітряних тривог на підлозі в коридорі між двома стінами, дуже погано засинаю на ліжку і відчуваю справжній жах, згадуючи зустрічі, телефонні розмови, мої подорожі на Донбас.

Читайте також:

«Я залишаюсь». Мешканці Києва, які після початку війни вирішили залишитися в місті — історія чемпіонки світу з боксу Аліни Шатерникової У багатьох плакати не виходить. А на мене іноді щось знаходить, і я починаю плакати. Мене саму вражає цей дивний стан. Я навіть вирішила спробувати записати звук свого ридання.

Це може звучати навіть смішно, але мені здається, що все, що зараз відбувається з моїм тілом, треба якимось чином використати, щоб потім розповісти про це. Я ніби сама собі зараз вперше в житті є робочим матеріалом. Щоразу, коли я намагалася записати на диктофон мій стан, він миттєво зникав. Не можу сказати, що ці сльози приносять мені полегшення. Швидше, це лише ще одна реакція на дотик до чогось нового — подій, що відкриваються мені.

Читайте також:


«Я залишаюсь». Історія Миколи Давидюка — політолога, автора книги «Як працює путінська пропаганда», який не покинув Київ під час війни Мені здається, всі мають право думати та говорити про війну. Це наш загальний біль, загальний біль людства. Весь світ у якомусь сенсі відповідає за те, що відбувається. Це безпрецедентний акт насильства, кровопролиття, жорстокість злочину, геноцид. Будь-яка людина у будь-якій точці світу має бути пов'язана з цією подією. Якщо людина з якоїсь причини виїхала, але вважає за необхідне про це говорити — нехай говорить.

Найболючіше для мене — бачити, як ми заражаємося тією ненавистю,

яку вирощує фαшиcτська Росія. Хоча в нашому випадку це, мабуть, необхідне і потрібне почуття для захисту, щоб ми витримали цю війну.

Я підписана на велику кількість Telegram-каналів, де бачу зображення із розпростертими на землі тілами солдатів країни- агресора. Ніколи в житті я не могла собі уявити таку байдужість при погляді на цих убитих. Мені буде важко жити з думкою, що злочинці, які розстрілюють житлові будинки, старих та дітей, залишаться безкарними. Хоча з іншого боку, я розумію, що покарання, яке відповідає цьому злочину, не існує. Суд – це необхідний захід! Він необхідний як повітря та обов'язково відбудеться! Але неможливо воскресити загиблих та відновити зруйновані світи. Суди потрібні для того, щоб спробувати у майбутньому запобігти таким злочинам. Покарання винних потрібне, але воно не є каяттям і не змінить того, що ми втратили.

Читайте також:

«Я залишаюсь». Мешканці Києва, які після початку війни вирішили залишитись у місті — історія Ірини Гуцал Одна з важливих умов, щоб ми зберегли себе — зберегти наше різноманіття. Нам варто зробити роботу з прийняття різних світоглядів і точок зору всередині нашої країни,

тоді ми вистоїмо. Карати треба злочини, а все, що не є злочином, а є думкою, нехай навіть нестерпною думкою, треба намагатися прийняти.

Як людину, яка займається фотографією, мене завжди вражало, що Київ, як і вся Україна, важко зберігає спогади власної історії, тому що історія постійно починається заново і якісь сліди стираються. Найчастіше вони стираються через великі трагедії або зовнішні обставини, які штовхають місто до змін. І зараз знову відбувається щось подібне, що змушує Київ наново створювати свою історію. У цей момент у мене виникає бажання щось зберегти із того міста, яке не знало, що війна можлива. Напевно, тому я постійно ходжу Києвом і фотографію стіни будинків, вікна, якісь кути та фрагменти, в яких немає ні композиції, ні сенсу. Я ніби намагаюся зберегти щось пов'язане з минулим, що може бути наражене на небезпеку, що може бути знищено.

Читайте також:

«Я залишаюсь». Мешканці Києва, які після початку війни вирішили залишитися в місті — історія дизайнерки головних уборів Марти Холод Я не хочу називати це мрією, це просто дуже сильне бажання — бажання, щоб течія саме цієї нестерпної історії була перервана прямо зараз. Виходячи з цього бажання можна залишатися в Києві і продовжувати припускати, що мрії ще в принципі можливі.

Читайте також:

«Я залишаюсь». Мешканці Києва, які після початку війни вирішили залишитися в місті — історія консьєржки київського будинку Любові Внодченко

Читайте ще