Пілот гелікоптера МІ-24 11 окремої бригади Армійської Авіації Сухопутних військ ЗСУ з позивним Вікінг про нічне десантування в тилу ворога, про удари по скупченнях росіян, про відмінності між українською і російською технікою та про те, чого не вистачає українській авіації.
- Славетний аеродром Чорнобаївка, про який розповідали усі новини. І на наш аеродром почалася ракетна атака. Коли ми летіли повз Троєщину, троєщинська ППО нас дістала та обстріляла трохи. Як поверталися, ми трохи змінили маршрут від Троєщини, нас підняли вночі, сказали: треба в окулярах нічного бачення провести десант, 10 хвилин на підготовку, щоб прокласти маршрут.
- А яка мінімальна висота у вас була?
- Метр, два. По нас були пуски з ПЗРК ТОР. У нашому випадку наш страх – це наш друг. Після тих ситуацій ти розумієш, що дуже класно бути живим. 24 лютого я був дома, у місті Херсон. Та по тривозі нас підняли і сказали: дуже швидко прибути на нашу локацію. На той час це був славетний аеродром Чорнобаївка, про який розповідали усі новини. Там ми отримали зброю та чекали наступних вказівок від наших командирів.
Після того, як отримали зброю, почули, як щось летить, схоже на Л-39. Зрозуміло, що то були вже ракети "Калібри". І на наш аеродром почалася ракетна атака. Ми виконали виведення з-під удару усіх дієздатних вертольотів, які у нас там стояли. Страшно було. Дуже страшно.
- А куди вони влучили цими першими "Калібрами"?
- Вони влучили в склад озброєння та в склад ПММ.
- Тобто БК ви тоді втратили, виходить.
- Так. Так. Ну, це війна.
- Критична була ця втрата боєкомплекту?
- Усі втрати критичні.
- Я маю на увазі для наступних дій ваших.
- Для наступних дій вони були некритичні. Це моя думка.
- Що таке армійська авіація і для чого вона потрібна?
- Армійська авіація – це авіація сухопутних військ. Якщо пояснити простими словами, ми – обслуга піхоти. До повномасштабної війни ми виконували такі завдання, як парашутні стрибки, десантування військ штурмовим або десантним способом, виконання стрільб та чергування в зоні АТО/ООС, в тому числі і перевезення поранених. Армійська авіація виконує найбільшу кількість бойових завдань. Ми співпрацюємо зараз тільки з піхотою, яка перебуває в зоні бойового зіткнення.
Вони просять у нас підтримку – уразити ту чи іншу ціль. І вже ми далі ухвалюємо рішення, зможемо ми це зробити, чи не зможемо. Якщо це дуже потрібно, це треба робити, навіть якщо ми це зробити не зможемо. Кожен день, як мінімум два запити на підтримку піхоти є.
- Ви працюєте з ними у максимально тісному зв’язку.
- Так. З 1 березня надійшла команда зібратися та летіти на Київщину. Завдання були дуже різноманітні. Насамперед це вогневе ураження ворога, який стояв по околицях Києва. І були інколи завдання з перевезення спецпідрозділів, які виконували завдання в тилу ворога. Це було на Київщині. Була така дуже коротка операція. Нас підняли вночі і сказали: треба в окулярах нічного бачення перевезти десант з однієї локації до аеродрому на Київщині. Забрали там, дуже тихо висадили в тому місці. Полетів назад, здавалося на той момент, що то було дуже складно, тому що була дуже погана погода. Просто було дуже страшно це робити. А ми зробили, полетіли назад.
- Які ще завдання перед вами ставили на Київщині?
- Давали координати, де розташована техніка та особовий склад.
Нам тоді підчепили на наш вертоліт ракети С-13, вони побільше, ніж С-8, калібр трохи більший. І пробували цими ракетами С-13 доставати до ворога трохи з більшої дистанції. Але ефект ураження від цих ракет був трохи більший, ніж С-8. І працювали, знищували техніку та особовий склад, який був на околицях Києва. Не завжди було успішно. Тому що це багато факторів, банально може бути несходження ракет – це з авіаційної техніки. Чи якийсь обстріл зі стрілецької зброї. Навіть наші якісь солдати, які тільки призвалися до армії, бачили, що летить якийсь вертоліт, вони поняття не мають, свої то чи не свої. Вони починають стріляти. Вони не розуміють, хто це. Ми не розуміємо, хто по нас стріляє. Доводилось інколи зупиняти виконання бойового завдання, повертатися і після якогось більш детального узгодження, продовжувати завдання.
- Це доволі таки поширена була тоді ситуація на Київщині, "френдлі фаєр", коли не було комунікації.
- Так. Це війна. Від цього нікуди не втечеш.
- По вас стріляли, конкретно по вашому вертольоту?
- Там такі були дуже маленькі ушкодження зі стрілецької зброї пару раз стріляли.
Але ми навіть не чули, що стріляли по нас. Коли ми вже прилітали, бачили, що були маленькі ушкодження вертольота. Але це не критично.
- А за яких умов це сталося? Що ви тоді робили і хто власне стріляв?
- Ми тоді летіли, у нас була ціль на півночі Києва. Коли ми летіли повз Троєщину – це в Києві доволі таки цікавий район, але коли ми там пролітали на вертольоті, навіть троєщинське ТРО нас дістало та обстріляло трохи. Але ми продовжили виконання завдання, повернулися. Але ми тоді, як поверталися назад, ми тоді змінили маршрут від Троєщини, тому що так – їх треба якось уникнути, тому що страшно і так, а жити ще хочеться.
- Не так страшна російська армія, як троєщинське ТРО...
- Так!
- Іще стосовно озброєння. От наприклад, Мі-2, він вже не використовується в армійській авіації, але використовується Мі-24, на якому ви працюєте безпосередньо і Мі-8, він такий більш вантажний, наскільки я розумію, багатоцільовий, і оці Мі-17, які фактично те саме, що Мі-8, але модифіковані, правильно?
- Зараз на бойове ураження Мі-8, Мі-24 та Мі-17 використовуються абсолютно однаково.
Тому що той тип озброєння, який є, які ми використовуємо, а саме некеровані ракети авіаційні, вони однаково що на Мі-17, що на Мі-8, що на Мі-24. Мі-2 теж використовується в армійській авіації. Але це зараз тільки як дешевий спосіб перевезення особового складу. Не такий Мі-2, модернізований Мі-2 МСБ, який робили на Мотор-Січі.
- Озброєння Російської Федерації чим відрізняється?
- У Російській Федерації є на озброєнні Ка-52, Мі-8, Мі-17, Мі-35. Ну, Мі-35 – це майже те саме, що і Мі-24.
- Ка – чим вони… не знаю, кращі, гірші, чим відрізняються від того, ще є у нас.
- Він відрізняється від наших вертольотів комплексом захисту та комплексом озброєння. У них є інші комплекси керованих протитанкових ракет, але вони так само заряджають блок некерованими ракетами та стріляють (нерозб). Були ротації на Херсонському напрямку. Це було декілька ротацій і такі, дуже насичені. Два тижні ми працювали, трохи відпочивали і таким конвеєром нас запускали на ці ротації. І виконували вже такі звичайні завдання. Це постріли, ураження ворога з кабрування. Але на той момент ми ще трохи вчились.
У нас був відсоток влучання 50 на 50. Це один політ ти влучаєш, інший – не влучаєш. Якщо порівняти з польотами, які зараз на Сході, на Півдні – ми літали постійно конвеєром. Ми прилітали, нас заряджали, покурили, випили каву, знову сіли, полетіли далі. Там ми входили у такий кураж. Почав зникати страх. Ми вже почували себе якимось безсмертними: ми постійно літаємо, ми стріляємо. Тому для льотчиків наші командири придумали такий спосіб ротацій, що певний час ти виконуєш завдання, потім тебе відправляють із зони бойових дій побути із сім’єю, з дружиною.
- ...щоб повернувся оцей страх. Розумний страх.
- Так-так, щоб повернувся цей розумний страх. Тому що у нашому випадку наш страх – це наш друг.
- Які у вас цілі були тоді з кабрування?
- Коли ми стріляли з кабрування, у нас були цілі – скупчення особового складу та броньованої техніки.
- Опишіть, як це було. Вам дають умовно ціль. Що далі?
- Нам дають координати, у нас було 10 хвилин на підготовку, щоб прокласти маршрут, прорахувати усі дані, за якими ми будемо стріляти, тому що ми не бачимо ворога в прямому контакті.
Нам потрібно було прорахувати так, щоб ракети летіли у ціль або хоча б у район цілі. На той момент це було дуже складно. Потрібно було і летіти, і стежити за перешкодами, тому що ми літаємо дуже низько. І водночас рахувати час удару, рахувати курс, з яким треба було стріляти, і мозок на той момент працював, мабуть, як маленький комп’ютер, який після польоту просто закипав та хотілося якогось відпочинку. Це було на той момент. Але потім вже появилася звичка і у таких польотах все практично робилося на автоматі, всі прорахунки, стеження. Наприклад, зараз ми навіть літаємо майже мовчки. Ми розуміємо в екіпажі один одного з пів слова, все робиться дуже тихо, спокійно, тонко, лаконічно.
- Ви низько літаєте для того, щоб вас не збили, правильно я розумію?
- Що нижче ми літаємо, то більше шансів вижити, тому що нас будуть менше бачити. Нас і так бачать, якщо ми будемо навіть на 1 метрі чи на 2 метрах летіти на вертольоті, нас все одно будуть бачити. Тому що у них є станції А-50, повітряні станції, які постійно перебувають у повітрі та за нами стежать. Але це як мінімум шанс того,
що на цій висоті ворожа ракета нас не зачепить.
- Яка мінімальна висота у вас була?
- Метр, два. Ну це я не скажу, що треба постійно так літати. Немає ніякої необхідності постійно літати на такій висоті.
- Але доводилось вам?
- Доводилось. Доводилось.
- За яких обставин?
- Це вже при підході до бойового майже усі льотчики так роблять. Але є льотчики, які літають постійно зі зльоту до посадки метр-два висота. Вони звикли так. Але це дуже небезпечно, тому що можна там і дроти зачепити, дерева, все що завгодно. Зараз дуже цікаві польоти при виконанні бойових завдань.
- Тобто вони вже придумали щось, що більш ефективно працює проти вас, правильно я розумію?
- Так. У нас з ними така гра. Вони придумують щось нове – і ми придумуємо щось нове, щоб це обходити. Потім вони придумують ще щось нове, щоб обходити те, що ми обійшли. Знаєте, так сходинка за сходинкою ми один одного обходимо, придумуємо щось. Але так, як ми зараз працюємо, є ефективність – і тому ми працюємо. Але це все, на жаль, виходить дуже поганим способом. Це втратами.
- Оце ваш Мі-24?
- Так. Це вже перед бойовим ми пролітаємо.
- А куди, яка у вас ціль була тоді?
- Тоді була ціль – особовий склад та легка броньована техніка.
- Успішно злітали?
- Так!
- Розкажіть про цю специфіку роботи з піхотою.
- Наші основні цілі – це подавлення особового складу та легкої броньованої техніки. Та і взагалі техніки, яка розташована в зоні нашого ураження.
- А прицільний вогонь вам доводилося вести чи саме по квадратах?
- Зараз є такі завдання, коли просять дуже точно влучити. Це, можна сказати, прицільний вогонь з кабрування, але доволі часто просять, щоб ми накривали там квадрат, площу, де перебуває особовий склад
- Чим зараз ви уражаєте ворога? Ракети якого типу у вас?
- Зараз ми уражаємо некерованими ракетами авіаційними. Я сподіваюсь, що західні партнери нас почують та будуть переоблаштовувати наші вертольоти, які є на озброєнні, насамперед комплексами оборони, для того, щоб наші вертольоти були більш захищені від ракет ворога. Та комплексами озброєння. Тому що озброєння нам потрібно для більшої ефективності враження ворога. Кожен виліт вони намагаються нас… вони нас бачать, де ми, як. Вони знають,
як ми працюємо. Але в цих умовах у них ще не виходить. І це добре.
- А було таке, що влучали або ледь не влучали? Якісь такі історії, ризикові, скажімо так.
- Кожен виліт ризиковий, тому що майже кожен виліт по нас пуски з ПЗРК. Були такі ситуації, історії, коли ми не знали, що там стоять зенітно-ракетні комплекси, ми туди літали, по нас були пуски з ПЗРК ТОР. Але (нерозб) ракета самоліквідовувалася біля вертольота, ми поверталися живі, здорові та неушкоджені.
- Як так виходило?
- Я не знаю. Може, там якийсь янгол-охоронець охороняє. Але після тих ситуацій ти розумієш, що дуже класно бути живим. Просто бути живим. Я ніколи не пишу дружині, що у мене зараз виліт. Перед вильотом треба мати дуже гарний настрій. Ми помітили, що якщо ми йдемо до вертольотів, ми дуже багато жартуємо таким дуже чорним гумором, і якщо у нас настрій дуже класний, то і виліт у нас проходить гладко. А якщо ми усі їдемо на виліт такі похмурі, без настрою, то щось трапляється. Та є у мене ще одна традиція. Це коли ми після бойового повертаємося уже на наше місце дислокації, я, коли є час,
можу швидесенько набрати своїй дружині по відеозв’язку, коли з’являється інтернет та просто помахати їй ручкою та сказати, показати, що все добре. І вона розуміє, що все добре. Тому що вона кохає мене і чекає кожну секунду.
- Скоро чекаєте дитину... Як справлятиметеся з тим, що є служба в цей момент?
- Справлятися будемо… я думаю, що це буде дуже легко, тому що дуже складно, коли війна. Війна показала, що всі інші моменти набагато легші, ніж ми придумуємо собі в голові. Війна війною, але життя не зупиняється. Треба жити. І навіть у ці моменти насолоджуватися життям, продовжувати свій рід, залишати дітей. Насамперед я про це подумав, що у нас дуже небезпечна професія. І коли мені дружина сказала, що діти тільки після війни, я сказав: ні, зараз, тому що потім може бути пізно.