Лідії Степанівні Андрусенко зараз уже 86 років. Жінка все життя прожила в Ображіївці. Говорить, всі родичі до четвертого коліна звідси.
Ще з раннього дитинства вона почала вишивати хрестиком.
“Вишивати я почала ще в 9 років і таке в мене було бажання, що мати мені показала і поки вони там займалися по господарству, я вишила отаку квітку. І з тих пір я вишиваю. Коли вчилася в школі, на канікулах там дівчата бігають, гуляють, а я вишиваю. Так мені хотілося вишивать. Коли я заміж ішла в мене було вишито шість рушників, дві занавіски і дві картини. Одна картина вдома висить, одну я подарувала в музей Ображіївський”– згадує Лідія Степанівна.
Будинок Лідії Степанівни можна заслужено назвати музеєм її витворів. Тут і вишиті нею картини, і рушники, подушки на дивані – все це зроблене її руками. Кожен куточок будинку не дає забути про те, що тут живе майстриня вишивки. Вишивка – її вірний супутник по життю. У молоді роки попри важку працю, велике господарство, Лідія Степанівна обов’язково викроювала кілька хвилин для улюбленої справи.
“У мене таке бажання вишивать було. Це ж зараз не подужаю робити нічого, а раніше все робила на городі, по господарству. А ото приїду відпочити і я не лягала на диван, а сідала і хоч одну ниточку, та вишию. І мені здається, що я день не провела марно”, – говорить майстриня.
У родині Лідії Степанівни зберігаються й сорочки – сімейні реліквії. Декотрим з них уже більше 100 років. Вони важкі, виготовлені з домотканого полотна, збереглися майже в ідеальному стані скрині.
“Це моєї баби ще сорочка. Вони ж тоді ткали. Але за роботою ніколи, мабуть, було і вдягати. Ось вона і збереглася в первозданному вигляді, навіть нитки не вигоріли. Оце сорочка моєї матері. Мати теж думала, що вік мода така буде і собі вишила. А куди було вдягати? У колгосп, на роботу? То колись на Зелену неділю, в церкву сходить. Та й усе. А оце сорочка моєї свекрухи. Це вже більш пізня. Не на тканому полотні, а вже продавався матеріал такий”, – розповідає Лідія Андрусенко.
Захоплення вишивкою, яке переросло в стиль життя, всіляко підтримують діти Лідії Степанівни. Доньки і схеми купують і займаються оформленням робіт, щоб вони мали гарний естетичний вигляд. Майстриня не рахувала кількість вишитих нею робіт. Однак їх назбиралось чимало і у 2018 році в Шостці було організовано виставку.
“Була вона у Шосткинському краєзнавчому музеї. Організували її мені дочки. Подзвонили завідувачці музею. Вона не обіцяли нічого. Це було у 2018 році. Якраз був День села і на тут був стенд з моїми роботами. Вони і кажуть: “Буде день села і мати там завжди виставляє свої картини. Так ви з’їздіть побачте”. Вона приїхала, картини на стенді були, і вони прямо сіяли. І так організували мені виставку”.
Протягом останніх двох років Лідія Степанівна вже майже не вишиває через стан здоров’я.
Але памʼятає всі тонкощі, щоб робота вдалася гарною, рівною та бездоганною. Вишивальниця говорить, у неї немає якихось улюблених робіт чи орнаментів. Її все життя захоплював сам процес і те, що виходить у завершенні роботи.
“І картини люблю. Не те що там, тільки занавіски, чи рушники. Вишиваю я тільки хрестиком. Чесно признаюсь, ніколи нічим іншим і не пробувала. У кожну роботу я вкладаю душу. Я коли візьмуся вишивати, вона мені так подобається. Я всі їх люблю. Як дітей мати любить усіх однаково, так я і картини всі люблю. Я їх усі вишивала з любовʼю.”
Таку любов до вишивки майстриня з Ображіївки принесена через усе життя. Частину робіт Лідія Степанівна роздарувала знайомим, родичам, також раніше жінка вишивала і на замовлення. Декілька робіт вона віддала на благодійність, аби допомогти зібрати кошти на потреби ЗСУ.