4 червня в Україні вшановують пам’ять дітей, які загинули внаслідок збройної агресії Росії проти України. Однією з них була 7-річна Богдана Косаченко — її життя обірвалося в листопаді 2023 року під час російського обстрілу міста Середина-Буда. У 2024 році російські обстріли також забрали життя ще двох дітей із Глухівщини — 14-річного Єгора Антіпова та 7-річного Нікіти Чалого. Їхні історії розповіли у “Меморіалі” та на “Радіо Свобода”.
7-річний Нікіта Чалий з села УлановеЖиття Нікіти відібрав російський обстріл Глухова 18 листопада 2024 року. Хлопчику 8 грудня мало би виповнитися 8 років.
Нікіта з рідними жив у селі Улановому. Навесні 2024-го через ворожі атаки родина вимушено евакуювалася до Глухова. Оселилися у гуртожитку. Саме туди і влучив ворог. Мама Тетяна і старший брат Нікіти, Василь, також загинули.
Нікіту Чалого пригадують веселим, допитливим і усміхненим: «Хлопчик мріяв про мирне життя, про перемогу і швидке повернення у рідну домівку. Мріяв про зустріч зі своїми однокласниками в стінах рідної школи» – пише Меморіал.
Нікіту поховали у Глухові. На прощання принесли іграшковий потяг і цукерки,
про які хлопчик просив у листі до Святого Миколая, написаному напередодні трагедії. Також у цьому листі він просив про перемогу для України. У Нікіти залишився тато й інші рідні.
7-річна Богдана Косаченко з Середини-БудиБогдана народилась у мами Галини Косаченко із міста Середина-Буда на Сумщині, 4 вересня 2016 року. Жінка давно мріяла про дітей. Дізнавшись про вагітність, каже: відчула, що чекає саме на донечку. Ім’я теж немов прийшло саме – Богдана, тобто дана Богом.
«Всю вагітність я почувалася чудово. Працювала, допомагала батькам, трохи поралась на городі» – пригадує жінка.
Її донечка народилася дуже схожою на Ніну, маму Галини. Медики, коли винесли маля бабусі й дідусю, так і сказали: «Бабусю, приймайте свою копію».
«Вона вилита бабуся Ніна була. Колір волосся, носики, пальчики. Не худенька, така збитенька» – розповідає мама Галина Косаченко.
Маленькою Богдана постійно хотіла бути біля мами. Любила спати у візочку або ж на руках. Знайомі казали Галині, щоб Богдану так сильно не пестили, але вона не могла відмовляти своїй довгоочікуваній донечці.
«Вона у мене одна була, я в неї теж одна. Ми весь час були разом. Батьки мої померли 4 роки тому» – говорить Галина.
Коли немовляті було 3,5 місяці, мама почала потроху повертатись до роботи масажисткою. Пізніше вийшла працювати до інклюзивно-ресурсного центру. Галина – реабілітологиня за фахом.
«Маленькою Даночка переважно гралась машинками – простими та тракторами. Розбирала й перерозбирала їх. Потім уже змінились вподобання. Перейшла на ляльки» – згадує мама.
Доки був живий дідусь Богдани, батько Галини, дівчинка обожнювала їздити з ним в автомобілі. Потім, як за кермо стала сідати мама, постійно бігла до неї в машину.
Також Богдана любила танцювати і співати, була дуже пластичною.
«Вони з моїм чоловіком вигадували веселі пісні. Богдана Співала про те, як мене сильно любить. Якби не війна, віддали б її і на танці, і в музичну школу та на малювання» – говорить тітка Богдани, Світлана Гришкіна.
Племінниця часто була в гостях у неї, де гралась із дядьком – своїм хрещеним.
«Як вони тут вовтузились! Даночка любила, щоб їй робили ігрові масажики з лоскотом. Аж пищала, так їй подобалось» – додає тітка дівчинки.
Маленька Богдана збирала навколо себе багато дітей, які бавились у дворі.
Приходили і зі сусідніх вулиць, і з дальших.
«Вона всіх позбирає, у двір заведе. З собакою познайомить, з котом познайомить. Постійно хвіртка відчинена, двері відчинені, бо граються малі. Я така сама була в дитинстві» – розповідає Галина Косаченко.
Коли почалось повномасштабне російське вторгнення, Дані було п’ять років. Незадовго до наступу Росії у лютому 2022-го мама Галина почала стосунки з чоловіком Юрієм.
Після початку бойових дій по всій території України Галина з Богданою і коханим залишались на Сумщині.
«Дана дуже потоваришувала з Юрою. Називала татом. Ми нікуди не виїжджали. Переживали, але трималися разом. Не могли поїхати через роботи, власний будинок, господарство. Перші пів року нас російські військові особливо не чіпали. Вдалині чули вибухи, потім потихеньку-потихеньку почали і до нас наближатися» – розповідає Галина Косаченко.
Восени Дана пішла у перший клас. Шість їй виповнилось 4 вересня 2022-го. Маленька уже вміла читати й рахувати і охоче погодилась на пропозицію батьків піти вчитись.
Тієї ж осені і вибухи стали значно ближчими до Середини-Буди.
«По донечці було видно, що вона їх лякалася. Але Дана знала, що є коридор, де ховатися. А якщо близько вибухи, то потрібно спускатись у підвал» – каже мама.
У школі Богдана навчалась добре. До всіх завдань ставилась відповідально.
«Це сонечко і янгол. Дитина одна на тисячу була. Розкута, добра, позитивна… У першому класі я брала зошити на перевірку раз у тиждень. Мама працювала на території школи. Раз у тиждень Галина приводила з собою і донечку. Я сиділа, перевіряла зошити, відкривались двері, заходило це сонечко і янголятко. Розкривала ручки і поки не підбіжить, не поцілує та не обійме – не зупинялась» – розповідає перша вчителька Дани, Олена Глушенко.
Дівчинка виконувала всі домашні завдання з мамою. Гарно малювала, ліпила, вирізала. А особливо – декламувала вірші. Вчителька говорила, що Дана у майбутньому стане ораторкою чи артисткою – так чудово у неї це виходило.
«З такою емоцією, таким надривом розповідала вірші. З нею було дуже легко працювати. На уроках готова була відповісти на кожне запитання» – ділиться вчителька.
«Не сильно доньці подобалась математика. Вона все розуміла, могла розв’язати будь-який приклад чи вправу. Але впиралась робити домашнє завдання, хоча якщо вже сіла за нього, то швиденько в думці порахувала і все. Але їй нудно було це», – згадує Галина Косаченко.
Вдома Дана могла запропонувати мамі свою допомогу по господарству.
«Я її не змушувала, вона сама зголошувалася. А ще донька любила на подвір’ї «готувати» – з піску чи ще чогось. Весь двір та город було заставлено посудом. Досі все стоїть…» – говорить Галина.
Також Дана любила пародіювати головну героїню улюбленого серіалу – «Венздей». Дівчинці хотілось мати такий же стиль та вбрання, як вона.
У вересні 2023-го Богдана пішла у другий клас.
«Не з кожною людиною можна було поговорити, як із нею. Вона по-серйозному розмовляла, як доросла. Коли вибухи, казала мені: «Мамо, не бійся. Це ж не в нашому будинку». Але ж це по чиємусь будинку – відповідала їй я. Тоді вона говорила: «Шкода людей, шкода будинок. Але ти не бійся, у нас все буде гаразд» – ділиться спогадами мама.
28 листопада 2023-го уроки в Дани закінчились раніше. Галина мала зібрати та відправити речі своїм тітці і дядькові, які були не в місті. Того дня ворог сильно обстрілював Середина-Буду. Жінка сама з’їздила додому до рідних, зібрала речі, а от на пошту та у крамницю вже запропонувала поїхати разом із Юрієм та Даною.
Дівчинка вдома якраз лежала під ковдрою і не відразу погодилась вирушити з дорослими.
«Відправили посилку, потім скупились у супермаркеті. Я хотіла заскочити до окремої крамниці, щоб купити Дані сосисок, які вона любила. Юра і Дана залишились в машині. Метрів 20 до магазину було. Тільки-но я підійшла до нього, почула «вихід». З продавчинею одна на одну глянули. «Піду скажу своїм, щоб із машини вибігали». Вийшла, махаю рукою, щоби вони ховалися. І тут біля автівки розривається снаряд…» – згадує Галина Косаченко.
Вибухнуло якраз із того боку, де сиділа дівчинка. Поранених Дану та Юрія витягли з автомобіля, занесли до крамниці, де надавали першу допомогу…
Від численних поранень семирічна дівчинка померла на руках у мами. Юрій отримав тяжкі поранення. Того дня від обстрілів у місті загинуло ще дві жінки.
29 листопада оголосили днем жалоби за загиблими.
Класна керівниця Олена Глушенко думала, як сказати іншим дітям про те, що не стало їхньої подруги. Підготувала для них презентацію з найкращими світлинами своєї учениці.
«Я ввімкнула камеру та сказала: «Діти у нас велике горе…». Глянула на учнів – вони в одну мить стали дорослими. Важко було проводити це заняття, але це потрібно було зробити. Пригадати Богдану такою, яка вона була» – каже вчителька.
Вона спитала дітей, що вони хотіли б робити далі на уроках. Ті запропонували малювати.
«Дала завдання намалювати все, що на душі. Хтось веселку намалював, а на ній – дівчинка. Хтось хмарку, і на ній – дівчинка. Хтось янголятка намалював. Попрохала зберігати ці малюнки, бо це їхня пам’ять про Даночку» – додала вчителька.
Ховали Богдану Косаченко під обстрілами. Після того Галина з Юрієм виїхали до Шостки. Чоловік потребував кваліфікованої медичної допомоги. Нині жінка намагається їздити додому раз на тиждень, обов’язково відвідує могилу доньки.
«Нещодавно Богдана мені наснилася, говорить: «Мамо, я так хочу математикою позайматись». Я спитала: «Як? Ти ж її ненавиділа». А вона сказала: «Я так скучила за нею…» – каже Галина.
«Я молюсь за Богдану щоранку і щовечора. У чому винна та дитина? В чому винна та матуся? Щось у світі не те коїться, що гинуть ні в чому не винні діти…» – додає перша вчителька дівчинки.
14-річний Єгор Антіпов із ГлуховаЯк розповіли у Меморіалі, Альона познайомилась із Віталієм 16 років тому. Жили разом близько року, а тоді розписалися та задумалися про дітей.
«Завжди хотілось двох дітей і першим – сина» – пригадує Альона Антіпова. Вона зростала без батьків і майбутніх дітей прагнула огорнути всім тим, що їй самій не вистачало. Наприкінці 2008-го молода родина дізналась, що очікує на маля.
Єгор Антіпов. Фото: з особистого архіву родини Na Mezhi Yampil «Сина я хотіла назвати Єгором або Іллею. Врешті мені наснилося, що назвала Єгором», – згадує мама.
11 серпня 2009 року народився Єгор. Немовля перші місяці було неспокійним, батьки спали по одній-дві години вночі.
«Я тоді вчилась, з малям допомагала свекруха. Навіть сусідка казала: давай я буду приходити до вас поратись біля дитини, таким неспокійним був Єгорчик» – розповідає Альона.
Та складний період минув і маля заспокоїлося. «Дитя від Бога», – почали називати його у родині.
Хлопчик був схожим на тата Віталія. На дитячих фото батько і син – як дві краплі води.
Через три роки у сім’ї Антіпових народилась донечка Аня. Старший брат крутився біля сестри, гойдав її у ліжечку.
«Онук був дуже чемним. Ніколи нікого не кривдив, навпаки – всім допомогав. Всі сусіди його любили через доброту і відкритість. То сумку піднесе, то допоможе піднятись до квартири. На другому поверсі будинку у нас живе сусід-дідусь, Єгор заходив привітати його на день народження», – говорить бабуся хлопчика Віра Павлівна.
Єгор Антіпов з молодшою сестричкою. Фото: з особистого архіву родини Na Mezhi Yampil У школі Єгор вчився посередньо. З деяких дисциплін мав високі бали. З чим не виходило – допомагала мама. З п’ятого класу хлопчик учився у класі з трудовим напрямком.
Вперше на себе керівництво класом тоді взяв Юрій Білевщук. У нього навчались 16 хлопчиків та дві дівчинки.
«Всі дітки активні, на перервах забігали до нашого класу щось помайструвати. І Єгор такий був – добрий, без жодної зухвалості. Батьки виховали гарного сина», – розповідає класний керівник Юрій Білевщук.
Єгор Антіпов з мамою Альоною. Фото: з особистого архіву родини Na Mezhi Yampil Найкращою подругою Єгора була дівчинка Олександра. Разом вони вчились у молодших класах, у середній школі – у паралельних.
«Єгор був для мене дуже цінним другом, якому я могла розповісти все на світі. Він ніколи не відмовляв, якщо потрібна допомога. Якщо було погано, старався підіймати настрій. Не хотів, щоб із ним поряд хтось сумував. Такий сонячний хлопець. Подивишся на нього – і так тепло від усвідомлення, що це твій друг» – пригадує Єгора Олександра.
Родина Антіпових. Фото: з особистого архіву родини Na Mezhi Yampil Після початку повномасштабного вторгнення родина Антіпових залишалась вдома у Глухові. Кілька тижнів після 24 лютого 2022-го у місті тривали бойові дії. Потім – затишшя.
«Синочок, якщо щось чуєш – падай на землю. Хай навіть із тебе будуть сміятись», – говорила я Єгору, а він відповідав, що все знає. Як правильно діяти під час артобсрілу – розповідали і під час уроків» – ділиться Альона Антіпова.
За останні два роки Єгор і Олександра бачились чи не щодня. Ходили гуляти містом, на озеро. Відвідували спортивний майданчик.
«Мені подобалось дивитись, як Єгор тренується», – згадує Саша.
У свої 14 років хлопець вже був вищий за маму.
Улітку 2024-го Єгор захопився армреслінгом. Змагався зі старшими хлопцями. Сильно радів, коли виходило перемогти.
«Єгор розповів мені, що з вересня 2024-го у школі має відкритись гурток армреслінгу. Збирався його відвідувати. Казав: «Це моє». Я підтримувала сина, – говорить Альона Антіпова.
Єгор добре розумівся на електронній техніці: міг полагодити, встановити на телефон чи комп’ютер додатки чи програми.
І навіть заробив свої перші гроші, перевстановивши програмне забезпечення на гаджеті. За отримані кошти купив солодощів собі і молодшій сестрі.
Єгор Антіпов. Фото: з особистого архіву родини Na Mezhi Yampil Єгор був відповідальним. «Щоб о 21.00 був удома», – казала мама і хлопець повертався вчасно.
27 липня 2024 року зранку Альона пішла на роботу. Додому повернувся тато Віталій, який на СТО працював у режимі доба через дві. Єгор виспався і вирішив піти погуляти.
«Сказав: «Бабуся, я піду». Так і по сьогодні не приходить…», – говорить Віра Павлівна.
Близько полудня Альона почула вибухи. Ворог запустив артснаряди по Глухову.
«Я вийшов на подвір’я і тут серія вибухів. До підвалу буквально шість метрів, я не встиг добігти, впав серед двору», – згадує Юрій Білевщук.
Єгор Антіпов. Фото: з особистого архіву родини Na Mezhi Yampil Мама почала телефонувати сину, він не брав слухавку. Вирушила з роботи у напрямку будинку. Нарешті вийшло додзвонитись, але слухавку підняв не 14-річний Єгор, а військовий, який жив у будинку, поряд із яким прилетіло.
«Цей військовий Євген сказав, що знайшов мого сина, пораненого. Я за кілька хвилин була на місці. Разом із Євгеном ми везли Єгора в таксі до лікарні, бо швидких не було. Медики одразу підняли сина в операційну», – говорить Альона Антіпова.
Уламок від снаряда перебив артерію. Близько 16:00 мамі сказали, що внаслідок травми її сина не стало. З похороном родині допомагав військовий Євген.
«Він нас підтримував і досі ми товаришуємо. Євген каже, що так підтримувала б кожна людина на його місці. Але це ж неправда…», – говорить мама.
Поховали Єгора Антіпова у Глухові. Попрощатись із хлопцем зібралось багато молоді.
Єгор Антіпов. Фото: з особистого архіву родини Na Mezhi Yampil «Ви навіть не уявляєте, що робилось у церкві під час відспівування та біля будинку. Скільки прийшло дітей, молоді… Плакали. Дивитись на це було геть важко», – говорить класний керівник Єгора Антіпова, Юрій Білевщук.
«Я й не знала, що в сина було настільки багато друзів. На прощання зібралось пів міста» – ділиться Альона Антіпова.
Мама чи не щодня відвідує могилу Єгора. Спілкується з його найкращою подругою Олександрою.
«Саша говорить, що в неї ніколи не буде такого друга як Єгор… А у нас – сина» – говорить мама.
«Онук був наче від Бога. Бог його і забрав. Не буває ані дня, щоб ми за Єгором не плакали. Сусіди теж за ним сумують. Дідусь з другого поверху не зміг піти попрощатись, так сумує…» – додає бабуся Віра Павлівна.
Єгор Антіпов. Фото: з особистого архіву родини Na Mezhi Yampil До новорічних свят мама разом із Сашею прикрасили на могилі Єгора ялинку.
