Шостка провела в останню путь воїна Олега Ковальова. Чимало людей зібралися віддати останню шану оборонцю. Прийшли його рідні, близькі, друзі, побратими, жителі та керівництво громади. Про це повідомляють кореспонденти “На межі” з церемонії прощання з воїном.
Олег Миколайович Ковальов народився 30 вересня 1967 року в селі Первомайськ Ямпільського району. Рано залишився без матері — його разом із братом виховувала бабуся. Після школи пішов працювати в місцевий колгосп, щоб допомагати родині.

Строкову службу проходив у Польщі, де виконував обов’язки командира танка. Повернувшись до України, деякий час працював на Чернігівщині — від токаря до охоронця. Та любов до сім’ї й рідного краю покликала його назад. Більшу частину життя Олег провів у селі Воздвиженське на Ямпільщині. Працював у місцевому сільгосппідприємстві, у вільний час займався бджільництвом і мав власну пасіку. Любив тварин.

Кілька років тому доля подарувала йому зустріч із коханою жінкою — Людмилою. Вони жили, як вона каже, «душа в душу» — у взаємній повазі та підтримці. Її доньку та п’ятирічну онучку Олег одразу прийняв як рідних.
Вирушаючи на військову службу, він обійняв дружину і промовив коротко:
«Пожили з тобою зовсім трошки… Бог дав — Бог узяв».

У січні 2023 року Олег став на захист України. Воював на Покровському напрямку як стрілець-снайпер. За позивний обрав «Дід» — був значно старшим за побратимів. Улітку 2024 року, після кількох контузій і погіршення здоров’я, його перевели на посаду помічника гранатометника. Але стан дедалі ускладнювався. Довелося залишити військову частину і побратимів, за якими він дуже сумував і переживав.
«Якщо помру — то тільки поруч із побратимами хочу лежати», — казав він дружині. Ці слова стали пророчими.

Повернувшись із фронту, Олег працював у Шосткинському територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки. Востаннє родина бачила його в Київському військовому госпіталі, де він проходив лікування. Дружина Людмила весь час була поруч. Коли поїхала на кілька днів додому, чоловік ще розмовляв, ходив і навіть посміхався. Але, повернувшись, вона побачила його вже в реанімації — дала про себе знати тяжка, як з’ясувалося пізніше, невиліковна хвороба.
Серце Захисника зупинилося 22 жовтня. Йому назавжди 58 років.