Суми

«Я іншого рішення не бачив», – історія військового Сумщини, який повернувся, щоб захищати Україну

19 вер•MistoSumy.com

Богдан виріс у невеликому селі Мозкове Сумської області у багатодітній сім’ї. Сьогодні військовий згадує той час як безтурботне дитинство: ігри з друзями, прогулянки лісом та спільний час із рідними. Однак повномасштабне вторгнення повністю змінило життя юного сум’янина. Про рішення повернутися в Україну, життя на позиціях, відповідальність в роботі та речі, які війна змусила цінувати найбільше – у нашому матеріалі.

До повномасштабної війни наш герой їздив на заробітки до Польщі й навіть не замислювався, що війна можлива. 24 лютого 2022 року Богдан перебував за кордоном, проте почувши про початок війни – повернувся. Нині військовий служить у Сумах – місті, яке після пережитого сприймає зовсім інакше. Він пройшов майже 200 днів піхоти, пережив втрати побратимів, а пізніше став оператором БпЛА.

«Особисто для себе я іншого рішення не бачив»– Яким було ваше життя до повномасштабного вторгнення?

– Як і всі, намагався будувати своє життя. З 18 років їздив на заробітки до Польщі та мріяв про родину. Про те, щоб стати військовим, навіть думок не було. Ба більше, я навіть не уявляв,

що це стане вагомою частиною мого життя.

– У день вторгнення ви були за кордоном, але повернулися. Чому?

– Бо вдома моя родина, друзі, елементарно це моє місто. Я просто не міг залишитися осторонь, особливо, коли у день вторгнення мав кілька пропущених від рідних. Хотілося бути там, де я можу чимось допомогти. Про те, щоб залишитися за кордоном, навіть не думав. Я би просто не зміг нормально жити та будувати життя, знаючи, що на моїй Батьківщині війна, а я просто залишився в безпеці. Я не провокую кожного робити так само, але особисто для себе я іншого рішення не бачив.

– Як відреагували ваші рідні, коли дізналися, що Ви йдете на війну?

– Чесно кажучи, мама намагалася мене відмовити, дуже хвилювалася. Та й інші рідні також. Однак зрештою, коли я не піддавався, вони прийняли моє рішення. Думаю, просто розуміли: якщо я вже вирішив, то мене не переконаєш. (посміхається – ред.)

На війні немає: «Я втомився, сьогодні не хочу»– Яким запам’ятався перший день у війську?

– Насправді дуже незвичним, бо у мене не було досвіду подібного. Я навіть у мирне життя уникав строкової служби.

Однак це все одно наздогнало мене. Ти приходиш без особливого розуміння, що на тебе чекає. Спочатку більше спостерігаєш, слухаєш, намагаєшся все запам’ятати й зрозуміти, як тут усе працює.

Коли йшов на службу, то мимоволі уявляв собі, як буду воювати, але у реальності все набагато важче. У війську ти не можеш просто сказати: «Я втомився, сьогодні не хочу» і піти спати. Від тебе залежить життя інших людей, і це змінює ставлення до всього.

– Коли у вас вперше виникло відчуття, що справді стали військовим?

– Думаю, що повністю усвідомив це, коли зрозумів, що від моїх дій можуть залежати життя інших людей, побратимів. У цей момент уже не сприймаєш це як просто роботу чи обов’язок. Ти повністю розумієш, що несеш відповідальність за життя інших.

Майже 200 днів у піхоті– Ви були у піхоті майже 200 днів без виходу, як ви витримали такий режим?

– Відверто, це було одним із найскладніших випробувань для мене. Бо виснажувала мене не тільки фізична втома, а й постійне психологічне напруження. Спочатку ти ще якось тримаєшся, а потім усе накопичується: і фізично, і морально.

Особливо важко давалися думки, що ніхто не знає, коли це закінчиться.

Там, на позиції, ти не відчуваєш, як проходить час – дні, місяці. Це завжди був однаковий день: прокинувся, виконав свої завдання, постійно напоготові, намагаєшся поспати, коли є можливість, поїв – і знову те саме. Це циклічне коло, яке повторюється без перестану.

– Що було найважчим: психологічно чи фізично усе витримати?

– Скоріше за всього, психологічно. Людина дуже швидко звикає до фізичної втоми, а до психологічної – ні. Особливо, коли на твоїй позиції є втрати побратимів. Особливо, коли тебе постійно переслідують думки, що ти можеш бути наступним.

– Були моменти, коли думали: «Я більше так не можу»?

– Мені здається, що було б дивно, якби їх не виникало. Стрес, який отримував я, та і побратими, які зараз на позиції – не порівняти ні з чим. У мене виникали такі думки після важкого виходу чи перебування на позиції. У такі періоди у голові все більше виникає думок по типу: «Можливо, я вже більше не можу». А потім проходить трохи часу – і ти знову повертаєшся та робиш свою роботу.

– А що ж допомагало повертати себе?

– Як би це не звучало банально,

але люди. У мене була відповідальність та розуміння, що я не один, поряд зі мною побратими. Думки про рідних та те, заради кого ти все це робиш. Це дуже витягує, змушує брати себе в руки.

«Важко розуміти те, що від твоїх рішень залежать інші люди»– Після піхоти ви стали оператором БпЛА, як це вийшло?

– Після приблизно 170 днів у піхоті мені дали відпустку й запропонували перейти на повноцінну роботу оператором. Я погодився, бо це було ближче до того, чим мені хотілося займатися.

– Наскільки помітна різниця між двома спеціальностями?

– Вони різні в усіх сенсах. Піхота – це постійна фізична присутність на позиціях, а оператор БпЛА має інший характер роботи. Тут потрібні концентрація, уважність, швидкість реакції й уміння працювати під тиском. Фізично легше, однак відповідальності не менше.

– Що найскладніше у вашій роботі зараз?

– Постійна концентрація, безперечно. Оператор має добре бачити, розуміти техніку, швидко реагувати й одночасно сприймати інформацію від інших. Багато ситуацій, де все відбувається дуже швидко, тому у мене немає права на помилку. Ба більше,

важко розуміти те, що від твоїх рішень залежать інші люди, їхні життя. Ти не просто сидиш і керуєш технікою наче у грі – за кожною ситуацією стоять реальні люди.

«Ти розумієш ціну кожного спокійного дня у Сумах»– Ви служите у Сумах, що це для вас означає – захищати рідне місто?

– Особлива відповідальність, адже тут мої рідні, знайомі й місця, де я виріс. Коли захищаєш своє місто, дуже чітко розумієш, заради чого ти тут, а не десь там. Однак не можна й ігнорувати те, що моє сприйняття Сум дуже змінилося. Раніше це було просто місто, де я виріс та жив. Проте після всього пережитого, хочеш ти цього чи ні, але починаєш дивитися на нього по-іншому. Ти розумієш ціну кожного спокійного дня у Сумах.

– Що ви відчуваєте, коли бачите звичайне життя міста?

– Відверто, досі сам не можу зрозуміти, бо це дивні відчуття. З одного боку, приємно бачити, що твоя робота допомагає дітям та молоді – навчатися, жити, будувати майбутнє. А з іншого, ти знаєш, наскільки крихким може бути це звичайне життя.

– Що цивільні найчастіше не розуміють про військову службу, на вашу думку?

– Думаю,

те, наскільки це виснажує. Військова служба – це не тільки те, що люди бачать у новинах. Це постійна втома, напруга, очікування, відповідальність і багато речей, про які жителі можуть навіть не здогадуватися.

Війна, яка принесла не тільки порох, а й втрати– Що ви втратили через війну?

– Чесно кажучи, багато чого, думаю, як і всі. Час, який я міг провести з рідними та друзями, частину молодості, спокійне життя. І людей, яких вже не повернути. До війни я був у відносинах, ми мали багато планів, однак і цього зараз немає.

– Чи почали ви щось цінувати більше після початку?

– Раніше я не цінував прості речі: звичайний сон, тишу, можливість бачитися з рідними чи просто посидіти з друзями. Зараз розумію, що саме з таких моментів і складається нормальне життя.

– Усі люди по-різному ставляться до слова «побратим», що для вас воно значить?

– Це однозначно людина, якій я можу довірити своє життя. У мене язик не повертається назвати побратима просто товаришем по службі. Ви проходите разом через такі речі, які дуже сильно зближують, і тому цей зв’язок складно пояснити людині, яка цього не переживала.

– Яким ви уявляєте свій перший день, коли війна закінчиться?

– Банально простим. Хочу прокинутися й повністю усвідомити, що усе закінчилося. Побачити рідних, зібратися з друзями й нарешті відчути, що можна просто жити, а не постійно чекати, що щось станеться.

– Якби сьогодні можна було повернутися у 2022 рік і знову обрати: залишитися за кордоном або повернутися в Україну, яким було би ваше рішення?

– Безсумнівно, я б зробив те саме – повернувся б в Україну. Напевно, я вже знав би, наскільки важким буде цей шлях, але це не змінило б моє рішення. Бо для мене це було питання не тільки обов’язку, а й того, де я повинен бути в той момент.

Дія, Новина

Читайте ще