Світлана Василівна Геренко - заслужений журналіст України - віддала журналістиці понад 45 років - 18 років працювала в обласній молодіжній газеті «Червоний промінь», ще 22 роки очолювала відділ освіти та культури газети «Ленінська правда», що згодом отримала назву «Сумщина». І весь цей час вона жила долями своїх героїв, ще і ще раз повертаючись до їх бід і проблем, нагадуючи жителям області про співчуття, увагу і повагу один до одного.
Польові дороги, великі і малі села, загублені в полях хутора - Світлана Василівна об'їздила всю область, вибираючи для своїх читачів найважливіше, найцікавіше, з ретельністю розкриваючи перед ними особистості як відомих і популярних керівників великих обласних установ, так і безвісних вчителів, бібліотекарів, майстрів культури, співробітників дитячих будинків і просто жителів сіл області. Це дійсно Божий дар - вміння побачити і описати головне, і Світлані Геренко цього дару дісталося з лишком: його вистачало не тільки на газетні матеріали, а й на гуморески у віршах і прозі, фейлетони, «фірмові» тости і багато, багато іншого.
Тому і присвоїли їй люди особливе звання – володарка бентежних слів.
«Про журналістику мріяла з дитинства»
А починалося все ще в шкільні часи. Дуже активна дівчинка із задоволенням брала участь в будь-якій події, а їх в сільській школі було більше ніж достатньо. І їй дуже хотілося розповісти про це жителям інших населених пунктів. Так і почала в сьомому класі писати замітки до Хотінської районної газети, а пізніше - в молодіжні газети України і республіканський радіожурнал «Старшокласник», передачі «Молода Гвардія» і «Юність».
- Я з 14 років мріяла бути журналістом і, закінчивши школу, поїхала вступати до Києва, в університет імені Т.Г. Шевченка, - розповідає Світлана Василівна. - Але якраз тоді вийшло розпорядження на факультет журналістики брали тільки тих, у кого був трудовий стаж за цією спеціальністю. І я вирішила вступати на філологічний - це ж дуже близько, яка може бути журналістика без знання мови! Закінчивши університет, працювала в Грабовській школі, потім перейшла в свою рідну Новосічанську. А потім в Сумах вирішили відродити обласну молодіжну газету,
і мене покликали туди журналістом. Виявилося, редактор «Червоного променя» Віктор Шевельов був колись редактором Хотінської районки і добре пам'ятав юного кореспондента з Новосічансьої школи. Так я почала працювати. Морально було дуже важко - я хотіла, щоб мені відразу доручали великі статті, відрядження, дослідження - а мені давали дрібні доручення, мої маленькі інформації правили і скорочували. Як раз в цей час до нас в редакцію завітав директор моєї школи, що їхав на лікування і вирішив мене провідати. Я розплакалася, сказала, що буду повертатися. Була впевнена, що приймуть назад з радістю ... Але директор сказав: «Думаєш, що я прийму тебе назад, знаючи, що ти так легко відмовилася від своєї мрії через перші ж труднощі?». Це було образливо - але допомогло рішуче налаштуватися на роботу.
Дитбудинки і бабусі в лісі
За час роботи Світлана Василівна написала дуже багато - як окремих статей, так і тривалих проектів. Фактично її статті - це дзеркало, відображення тієї епохи, на яку припала робота. А що це за епоха - неважко собі уявити, адже працювати в «Червоному промені» Світлана Геренко розпочала наприкінці 1966 року.
Розквіт соціалізму і початок його занепаду, перебудова, початок незалежності, 90-і, 2000-і - безкінечні зміни в економічному і соціальному житті країни, а головне - в людській свідомості. Чого тільки не відбувалося за ці роки в області! І все це ставало фоном для статей про головне - про земляків, про їхні взаємини, світогляд, почуття. Тому і улюблені проекти Світлани Василівни - це ті, які дозволяли максимально розкрити людину, показати її з несподіваного боку: «Вітальня одкровень», «Світ сильний чоловіками», «Роздуми журналіста», «Рідня». А ще - «Операція «Дитбудинок», завдяки якій редакції вдавалося допомагати сиротам, збирати для них подарунки, знаходити шефів для інтернатів - і це в найважчі часи, коли вихователям доводилося часом приносити продукти з дому, щоб спільними зусиллями нагодувати вихованців.
Для того щоб змусити читачів зрозуміти, відчути все горе цих дітей, позбавлених батьківського тепла, з ними потрібно було зустрічатися, спілкуватися, цікавитися їхньою долею, читати листи і відмови біологічних батьків ... Це дуже важко - коли при першій зустрічі діти запитують:
«Ти мама чи комісія?», сподіваючись, що нарешті приїхали за ними, аби взяти до родини. І ця тема довго не відпускала Світлану Василівну. Вона писала про дитячі будинки, училище реабілітації засуджених дівчат, прийомні сім'ї, знаходила чутливі струни в серцях тих, хто міг допомогти ...
Однією з найбільш пам'ятних у своїй журналістській долі Світлана Василівна вважає зустріч із двома сліпими бабусями, які самотньо жили у лісі. Сестри з багатодітної сім'ї, що розсіялася по всій Україні, не хотіли переїжджати з рідного дому - самі доглядали за своїм нехитрим господарством і навіть тримали корову. Одна з них, яка хоч трошки бачила, раз на тиждень ходила за кілька кілометрів до сільської крамниці. Варто лише уявити, як майже сліпа бабуся, спілкуючись з жителями села, дізнається і запам'ятовує зміст нових серій одного з перших серіалів «Багаті теж плачуть», щоб потім розповісти все сестрі і разом журитися над бідами нещасної Маріанни. І як заспокоїв бабусь щасливий кінець фільму.
Світлана Василівна про них писала кілька разів, намагаючись передати свої враження читачам,
допомогти їм поглянути з оптимізмом на власне становище. Бо бабусі не вважали своє життя важким, не хотіли приймати допомогу, ну хіба «якщо тільки оселедчику». Були вдячні Богу за те, що можуть за собою доглядати і жити плодами рук своїх у такому райському місці, щиро раділи гостям і вражали чистотою своїх почуттів і скромністю.
«Гумору підносимо!»
Звичайно, на сторінках газет знаходилося місце і для іскрометного гумору самої Світлани Василівни - абсолютної оптимістки, яка вміє побачити і виділити комічне в повсякденному житті. А при нагоді - і натякнути читачам на важливі моменти з їх власного життя, на які варто звернути увагу. Поступово гуморески переходили в республіканські журнали і радіопередачі, збиралися в книги - спочатку колективні збірки, а потім - і дві власні «За життя веселе, кохання Шалене» (2005 р.), «Ласкаво просимо! Гумору підносімо»(2015 р.). Але ще до цього, в 1997 році, Світлана Василівна стала першою журналісткою в Сумській області, яка отримала нагороду «Золоте перо».
- Мій батько, Василь Федорович Варуха, був справжнім сміхотворцем, - пояснює свою пристрасть до гумору Світлана Геренко.
- Його друзі приходили до нас з трьох причин: порадитися, випити чарку і посміятися. Одного разу тато зміг розсмішити людину, яка ніколи в житті навіть не посміхалася. Чоловік був працьовитим, чудово грав на акордеоні, а ось сміятися у нього зовсім не виходило. Одного разу він попросив батька підстригти його, бо перукар був десь у від'їзді. Тато ніколи не мав справи з машинкою, але погодився. Побачивши в дзеркалі результат, цей чоловік сміявся так, що не міг і слова вимовити! Дуже шкодую, що не записувала за татом смішні історії та поради, які він давав односельчанам, - це була б чудова книга ...
І зараз, коли Світлані Василівні вже 75, вона завжди знаходить веселе слівце для своїх рідних і друзів - а її жарти і «фірмові» тости на святах знайомі беруть на озброєння і переказують роками.
«... Все пропускати через себе»
Свої кращі проекти і статті з коментарями до них Світлана Геренко в 2010 році видала книгою «Прощальне танго моєї журналістики», яку варто було б прочитати кожному - і журналісту, і просто читачеві. Адже це точний зліпок історії області, життя її видатних особистостей і звичайних людей,
це матеріали, від яких неможливо відірватися навіть 20-30 років потому. І звичайно, вони багато розповідають про свого автора - про душевність, наполегливість, оптимізм і чесність Світлани Василівни, яка ніколи не кидає на півдорозі розпочату справу і намагається розбудити в людях все те найкраще, що в них є. Неважко помітити, що вона жила своєю роботою, горіла нею і віддавала максимум сил і енергії. Не бракувало чи при цьому часу на сім'ю?
- Я працювала журналістом, чоловік - слідчим. Тому старшу дочку Олену довелося оформити в цілодобовий садок, щоб я могла забирати її після відряджень, з яких іноді доводилося повертатися пізно ввечері. Молодшого, Олега, в таких випадках забирала вже Лена. Але проблем з цим не було, в родині до мене ставилися з розумінням. Я розповідала дітям деякі історії, над якими працювала - особливо про дітей з дитбудинку. Ми разом збирали для них іграшки. Лєна брала участь в конкурсах від газети. В результаті виявилося, що журналістика цікава не тільки мені, а й моїм дітям, - вони обидва стали журналістами.
- Що ви хотіли б порадити, побажати молодим журналістам?
- Зараз виробничий процес в редакціях став дистанційним - працюють, як правило, через комп'ютер, спілкуються по телефону. Але для того щоб матеріал був справжнім, щоб він зачепив читачів і запам'ятався, його потрібно пропустити через себе. А для цього потрібні емоції, які неможливо отримати в чиємусь переказі. Потрібно бути ближче до земляків, спілкуватися з ними безпосередньо, приїжджати до них, відкривати і для себе, і для читачів - людей, події, колективи, ідеї.
Матеріали і фото надані родиною Геренко
