Фото: сайт Джорджтаунського університету
Саломе Мікадзе разом із сестрою Софією стали другим поколінням в їхній родині, яке пережило війну. Їхні батьки — біженці з Абхазії, які виїхали до України після посилення російської агресії в Грузії.
У 2015 році, коли Саломе Мікадзе виповнилось 16 років, вона вирушила навчатися США. А вже у 18 років створила сервісну IT-компанію Movadex. У 22 роки вступила у Стенфордський університет на дворічній магістерській програмі MBA, де вчиться досі. А ще вона спробувала себе в ролі аналітикині в банку на Волл-Стрит, але вирішила, що це не її.
Паралельно Саломе консультує українські і міжнародні стартапи, бере участь в акселераторах як представниця журі й будує містки між Україною та Кремнієвою долиною.
AIN поспілкувався зі співзасновницею Movadex про її шлях у США, бізнес у 18 років і просування бренду України за кордоном.
Саломе Мікадзе. Фото із соцмереж героїніВаші батьки в 1993 році залишили Грузію через збройну агресію росії і переїхали в Україну. Мабуть, у вас були якісь особливі відчуття на початку 2022 року. Поділитесь ними? Мої батьки з Абхазії.
Вони познайомилися, коли обидва стали біженцями. Виїхали на початку війни у 1992 році, а потім повернулися: думали, що війна не триватиме довго, і важко було лишати рідний дім. Але наступного року, коли агресія посилилась, вимушені були знову виїхати. Моя мама тікала перевалами через гори. Вона мені розповідала, як українські вертольоти скидали хліб, бо не було іншого варіанту передати людям гуманітарну допомогу.
Ми з сестрою народилися в Києві, і в нас було безтурботне дитинство без війни. Ми не знали, що це, поки в 2008 році в Грузії не повторилася історія. Потім в 2014-му почалася агресія росії проти України, і в 2022 році — повномасштабна війна. На той момент я з батьками була в Україні, хоча навчалася на бакалавраті у Джорджтаунівському університеті. І для них це був, певно, найбільший страх, що їхні діти переживуть те ж саме, що й вони. Сестра тоді вчилася у Вашингтоні, вона була в США.
Тато згадував: «Бачу ті ж самі ракети, що бачив і 30 років тому». І, звісно, для них це дуже боляче, вони все ще з цим болем живуть.
Я стала мамою рік тому, і моя мета — створити світ або впливати на нього так,
щоб моя донька не відчувала того, що і мої батьки. Я є другим поколінням, що пережило війну, а третє має нарешті вирватися з цієї циклічності.
Наскільки мені відомо, ви вчилися і в українській, і в грузинській школі. Чим була зумовлена ця необхідність, і в чому відмінність української і грузинської системи навчання? Грузинська школа була радше недільною. Ми з сестрою туди ходили на танці, співи, читання й письмо. Але читати і писати я навчилась погано, Софія набагато ліпше володіє грузинською мовою.
Мені здається, для моїх батьків-біженців було важливо, аби їхні доньки зростали у двох культурах. В Америці під час навчання я дуже часто чула розмови про самоідентичність: хто я, де моя країна або частиною якої спільноти я є. Коли я рефлексую, то усвідомлюю, що завжди росла як українка і грузинка.
Тобто грузинська школа була радше для збереження культурної складової. Так. І як спільнота. Там у нас було багато друзів, родичів.
Хоч я давно не спілкувалася з організаторами тієї школи, але там були і різні концерти, і українсько-грузинські вечори, й інша синергія. Це показує,
де справжні братські народи й нормальні сусіди.
Освіта за кордономЧому після закінчення школи ви не продовжили навчання в Україні?Мені тоді було 15 років, коли я познайомилася з Юлією, засновницею програми Ukraine Global Scholars. Вона допомагає студентам з усіх куточків України отримати допомогу у вступі в навчальні заклади за кордоном.
Ключова умова UGS — ви підписуєте контракт про те, що протягом п’яти років після завершення навчання мусите повернутися і попрацювати щонайменше 5-10 років в Україні. Вони пояснюють це тим, що закордонне навчання дає іншу перспективу щодо того, що відбувається всередині країни, і допомагає людині після повернення зробити якісно інший внесок.
Мені подобається, що програма UGS дуже виросла. Коли я вступала, нас було близько 15 студентів. Я завжди казала: мені пощастило, що мене взяли. Бо зараз там мегавеликі вимоги, але і студенти дуже сильно прокачують скіли в США, які дійсно допоможуть потім Україні. Я одна з тих, хто якраз повернулися в Україну. І започаткувала свій бізнес вдома ще під час дистанційного навчання.
Звісно, рішення відправити доньку в 15 років за океан для моїх батьків було більш авантюрним.
Але вони бачили, що в мене є величезне бажання до пізнання світу і чогось нового.
Де і на кого ви вчилися в США? Спочатку в жіночій школі-пансіонаті Emma Willard School у місті Трой, це на сході штата Нью-Йорк. Відмінність шкільного навчання в Україні й Америці полягає в тому, що в українській було загалом 23-24 предмети. А в Америці – 4-6 на семестр максимум. І ти сам їх обираєш. Я обрала тоді фізику, історію, математику і підприємництво. Немає обов'язкової програми, яку ти мусиш пройти, але маєш обрати щось зі STEM?Спектр технічних наук: Science (наука), Technology (технології), Engereeng (інженерія), Mathematics (математика) і з гуманітарних наук.
На той момент, коли подавалася у виші, уже спробувала себе трохи в підприємництві у медичній сфері. Я брала участь у конкурсі New York Business Plan Competition з проєктом «розумної» рукавички для свого дядька, який зламав руки. Він мав розминати свої м’язи за допомогою магніта, щоб вони не атрофувалися. Рукавичка складається зі спиць, які простягаються над кожною фалангою пальця, до них прикріплені магніти, і коли ти стискаєш руку,
ці магніти назад «підтягують» пальці. Процес можна регулювати, якщо під’єднати електромагніти.
Рукавичка, яку розробила Мікадзе для участі в конкурсі. Фото надане героїнею інтерв'ю
Зі своєю розробкою я посіла перше місце. У мої 17 років перемога дуже надихнула, щоб займатися підприємництвом. А цього року мене запросили бути суддєю на тому ж конкурсі. Це було дуже приємно й ностальгійно — повернутися, але вже в іншому статусі.
До речі, чому я не хочу йти в медичну галузь підприємництва: тобі потрібно витратити 10-20 років, щоб отримати патентування та дозволи на виробництво свого виробу. А я люблю робити тут і зараз. Тому ми з MedTech йдемо в різні напрямки і ніколи не перетнемось.
Повертаючись до теми навчання, коли я подавалася в університети, я знала, що мене цікавить бізнес. Я розуміла, що буду йти в економічні науки або безпосередньо в підприємництво. У США через те, що навчання побудоване за моделлю Liberal Arts?Модель навчання, яка передбачає широкий спектр гуманітарних, соціальних і природних наук, а не вузьку спеціалізацію, дуже часто навчання бізнесу на бакалавраті як такого немає.
Наприклад, у Стенфорді, де я зараз навчаюсь, цей напрям доступний лише для магістрів.
А в Джорджтауні мені пощастило. Там була McDonough School of Business, яка передбачає бізнес-навчання для бакалаврів. Я її і обрала. Але важливо також зазначити, що перші два роки навчання у ЗВО в Америці тобі не обов'язково обирати свій факультет. Тому я обирала всі предмети, які мені подобалися в сфері бізнесу, і вже потім під кінець я обрала два факультети: перший — операційний менеджмент і аналітична інформація, другий — організаційна поведінка і проджект-менеджмент.
Після Emma Willard School навчання тривало в Джорджтаунівському університеті. Фото надане героїнею інтерв'ю Провчилася там чотири роки. Почався COVID-19, і я повернулася додому під час свого другого курсу.
За час, поки я була в Україні, я створила свою компанію і отримала роботу на Волл-стрит в одному з найбільших банків Америки — Deutsche Bank. Команда працювала онлайн, адже в США на той момент був локдаун, і офіс був зачинений.
Це був стандартний шлях для студентів бізнес-школи на бакалавраті: всі або йшли в консалтинг,
або в банкінг. І вважається досягненням, якщо студент отримував стажування на Волл-стрит. Я мала там досвід роботи на посаді Summer Analyst, працювала з людьми, які оперують контрактами на мільйони доларів і більше. І звісно, це надихає.
Але чому це не моє? По-перше, мій вплив був дуже маленький, бо зазвичай ти стаєш Summer Analyst, потім аналітикинею на повній ставці, за 2 роки — Associate, і так далі. Ціла кар’єрна драбина. Люди, які її проходять, генії окремого виду. Але я розуміла, що для мене це шлях довжиною в 20 років. Це занадто довгий шлях, і фінанси як тема мене не так сильно надихають, як IT і технології.
По-друге, там люди переймалися тільки через фондові ринки. Одна з моїх задач була складати новини зранку для директорів мого відділу, щоб вони читали, що сталося за день з фондовим ринком і акціями, які нові правила або закони з’явилися в цій галузі. Це все мені здавалося занадто матеріальним, без «душі».
Навчання під час війниНа четвертому курсі навчання в Джорджстауні я все ще була в Україні, отримала дозвіл від університету вчитися онлайн. Ми з чоловіком купили свою квартиру,
і бізнес добре розвивався. Але в лютому 2022 року почалася повномасштабна війна, а в травні в мене був запланований випускний. І я ще довго думала, їхати чи не їхати в США, бо я навчалася онлайн.
Я виходила на заняття вночі, з бомбосховища, коли була тривога. Викладачі й одногрупники були в шоці, що я сиджу в укритті й намагаюсь ще й навчатися. Але для мене тоді це був зв'язок зі світом і розуміння, що життя триває.
На третьому тижні війни я трохи оговталася. У мене була екзистенційна криза: я розумію, що нічого не можу зробити з цим, не можу зупинити війну і повпливати на російську агресію. До цього, весь 21 рік свого життя, я на все могла повпливати, все моє життя було в моїх руках. Це дуже відрізнялося від того, що я зрозуміла: не все тобі підвласне.
Як зараз пам’ятаю: чищу картоплю і думаю, що можна зробити, аби лишити в цьому світі якийсь вплив. Я завжди мріяла про навчання в Стенфорді, ще навіть коли в Джорджтауні навчалася. Я подумала, що можна податися на програму MBA. Бо це якраз місце, звідки ти отримуєш голос і плацдарм для розмови. Кремнієва долина дуже відома цим.
І тут реальний кадр з мого життя: я однією рукою чищу картоплю, а іншою заходжу в інтернет і дивлюся, коли дедлайн подачі заявки. Тоді було 2 березня 2022 року, а дедлайн – 12 березня. Тобто у мене залишалося 10 днів, але інтернету нормального не було. Нікому не сказала про своє рішення: ні чоловіку, ні батькам, ні родині.
За 2-4 дні написала мотиваційний есей і попередньо відправила своєму знайомому, який професійно консультував студентів перед вступом в іноземні ЗВО. Зазвичай таким людям платять близько $300 за годину роботи. Цього знайомого — його звали Грегорі — порадив мій родич і попросив його мені допомогти. Він звернув увагу на мій вік. Казав: «Тобі 22 роки, який MBA? Там середній вік 28-30 років!»
Грегорі допоміг мені безоплатно, знаючи, яка ситуація в моїй країні. Мій есей ми обговорювали близько пів години. Він тоді сказав мені, що над ним треба багато працювати. Але в момент, коли Грегорі надсилав мені правки до есею, я його вже відправила в Стенфорд. Він був максимально сирим. Кого не спитай на МВА-програмах, особливо в Стенфорді, Гарварді та інших відомих вишах,
люди готуються місяцями до вступу. Спершу 3-4 місяці підготовка до іспиту. Потім пів року, щоб подати свою заявку: написати листа, знайти рекомендаторів.
Однак я все відправила. Коли я повернулась з Джорджтауна в Україну після випускного і зайшла в квартиру, зателефонували зі Стенфорда і сповістили, що раді мене запросити на навчання.
Власне, зараз ви навчаєтеся там за програмою MBA, і ви єдина українка на потоці. Уже другий рік, як я єдина українка на магістерській MBA програмі. Раніше, до мого вступу, серед студентів на цій програмі можна було частіше зустріти українців. Їх запрошують на короткі програми або українці вчаться на інших спеціальностях в Стенфордському університеті.
Я єдина українка також на Knight-Hennessy Scholars — це стипендіальна програма для студентів Стенфорду, які навчаються на магістратурі.
Цю програму започаткували засновник Nike Філ Найт і голова материнської компанії Google Alphabet і колишній ректор Стенфордського університету Джон Геннесі. Вони казали, що хочуть створити програму, на якій будуть вчитися майбутні президенти і мегакруті люди цього світу.
На програмі навчають бути лідерами: як спілкуватися і говорити публічно, створювати різні проєкти, залучати допомогу. Це унікальна методика, за якою керівники програми Тіна та Джон разом із командою науковим чином впливають на твої лідерські навички і можливості.
Ще Knight-Hennessy Scholars надає грант на навчання на програмі MBA. Тобто в Стенфорді я також навчаюся безоплатно.
Історія MovadexПоговорімо про вашу підприємницьку діяльність — компанію Movadex. Як вона з'явилася? Я була в Україні під час своїх канікул, коли познайомилася онлайн зі співзасновником майбутньої компанії Нором Ньюманом. На той момент мені і йому було по 18 років. Ми обидва діти іммігрантів: я — грузинських, він — вірменських.
Є така думка, ніби вірмени і грузини — це мирні сусіди, але завжди конкурують одне з одним. Мені здається, що для наших батьків це було таке «вау»: я грузинка і роблю бізнес із вірменином. Хоча передусім ми обидва українці.
Саломе Мікадзе і Нор Ньюман. Фото надане героїнею інтерв'юЯ дуже захоплювалася стартапами, а Нор любив їхню технологічну частину. І ми подумали,
що можна створити унікальну IT-агенцію, яка об’єднує продуктовий і сервісний формати.
Наша ідея полягала в тому, що ми будемо працювати з підприємцями над створенням MVP-продуктів. За останні вісім років ми опублікували кілька наукових досліджень саме з MVP Development Framework, яке наразі допомагає software стартапам з усього світу втілювати ідеї у віртуальну реальність.
Перші шість місяців компанії, як і продукту, найважливіші. Часто компанія витрачає $50 000 на створення застосунку, а він може взагалі нікому не подобатись: користувачів немає і їх дуже важко залучити.
А ми створюємо архітектуру продукту таким чином, що наші користувачі в них закохуються. Наша мета під час роботи з клієнтом — це не просто перенести їхню візію і ідею на мокапи і розробити застосунок або сайт, а створити його таким чином, щоб завести сюди користувачів.
Побудувати продукт найлегше, це 10% успіху. 90% успіху — це залучити туди людей, знайти своїх користувачів.
Ми не займаємось маркетингом. Але від себе робимо все, щоб людина, коли дійшла до застосунку, лишилася, закохалася в продукт і почала ним користуватися.
Ось це і мотивувало нас започаткувати Movadex вісім років тому. Почали наймати людей, спершу це були студенти. Я знаходила клієнтів у США або Європі. Потім Movadex почав зростати. Нашими клієнтами було Міністерство праці в Абу-Дабі, ми працювали і працюємо з українськими компаніями, зокрема і з Київським метрополітеном.
Зараз я навчаюся, тому не займаюсь операційкою, але дивлюсь стратегічно, як ми впливаємо на підприємців і на стартапи та планую масштабування Movadex після свого випускного. Наші продукти, які ми створювали, вже мають мільйони юзерів. Це дуже надихає. Я думаю, що ми тільки на початку і будемо створювати ще більшу екосистему таких продуктів для користувачів.
Які саме продукти ви створюєте? Ми створюємо все, що ви можете уявити собі в digital-світі.
Один із найцікавіших проєктів, над яким працював Movadex, — це CoVoice. Він як Uber, але не для машин, а для перекладачів. Якщо клієнту потрібен живий переклад саме зараз, у подорожі, на конференції чи під час спілкування з лікарем, він у застосунку натискає кнопку — і за кілька хвилин з’єднується з професійним перекладачем у реальному часі.
Є компанія Weatherden, яка займається диджиталізацією медицини. Ми допомогли створити повністю екосистему для цього.
Німецька рекрутингова компанія Truffls, яка використовує механізм Tinder: якщо тобі подобається посада, ти свайпаєш її.
Працюємо з інвестиційною артплатформою Artsted. Ви заходите на неї і можете інвестувати в будь-яке мистецтво, яке там бачите. Це технологія блокчейн і NFT.
Дуже багато HealthTech і EdTech стартапів. В Америці особливо багато освітніх проєктів. Це різні застосунки для студентів, вчителів і дітей.
Нас цікавлять продукти зі сфери DeepTech. Це AI, VR, AR — усе, що стосується новітніх технологій. Ми робили продукт, який допомагає дівчатам підбирати собі бра, використовуючи VR.
Часто корпораціям потрібні внутрішні платформи. Ми їх також створюємо.
Різноманітність продуктів шалена. І це нам допомагає, бо ми можемо бути присутніми в будь-якій індустрії.
Для мене було несподіванкою побачите серед ваших клієнтів Київський метрополітен. Що ви створили для нього?Це був проєкт з розпізнавання обличчя в метро і автоматичної оплати проїзду без потреби пасажирів прикладати платіжну картку,
оплачувати зі смартфона чи купляти жетони. Ми співпрацювали з командою, яка створила термінали для розпізнавання облич, а Movadex — застосунок для цього, в якому користувач реєструється і сканує FaceID, і може просто пройти на станцію, бо термінал розпізнає його.
Вісім років — це доволі великий шлях для стартапу. Розкажіть, які були його ключові точки розвитку? Ми ніколи не залучали інвестиції. Стартап-складова в нас, звісно, є, але все одно ми сервісна компанія. Тому в нас завжди була система погодинної оплати праці. Тобто нам не треба було залучати інвестицій.
Перші півтора року існування Movadex ми працювали без зарплат та особистих грошових винагород, бо кайфували від цього. По-перше, нам не треба було багато. Ми ще не побудували власні сім’ї, не було кого підтримувати фінансово. І через це в нас не було жадібності.
По-друге, ми були юні. Уявіть собі: угода з міністерством в ОАЕ. Онлайн-зідзвон, я заходжу на нього. Одна дівчина і 20 чоловіків. Але через те, що ми були такі молоді, ми і не розуміли цього соціального контексту.
Коли почався COVID-19, багатьом бізнесам потрібні були сайти.
Тому я вважаю, що це для нас був лише плюс. Я повернулася додому, бо всі стали вчитися онлайн. Через відмінність у часових поясах, я вчилася вночі, а вдень вдома я могла дуже багато працювати. Я спала дуже мало, пару годин на день. Але ми дуже сильно працювали. І це допомогло нам вирости, відкрити офіс і долучити людей.
Потім почалася війна, і було дуже страшно. Бо ми не знали, що і як робити. Передусім ми допомогли нашим людям релокейтнутися в західні регіони. Потім почалися, звісно, і донейти. Ми допомагали і бронежилетами, і документами, і гуманітаркою. Намагалися зрозуміти, чи зведемо наші фінансові баланси. Я і Нор знову перестали отримувати винагороди. Просто для нас було максимально важливо лишати робочі місця і допомагати нашій державі, з чим ми і впоралися. Хоч звісно, не в таких масштабах, як великі корпорації, але нам було приємно, що ми могли робити таке.
Війна теж стала переломним моментом, і наші з Нором особистості зросли. Це були найбільші зміни, які сталися.
Я помічала, що наші клієнти дуже хотіли допомагати нам. Казали: «Ми лишаємося з вами,
будемо працювати з Україною». А зараз буває й таке, що вони дивуються: «Ой, банк не відправляє гроші в Україну». Дуже цікаво дивитися на тенденцію змін.
Певно, клієнти важче йдуть на поступки. Якщо раніше радо вітали українців, то зараз трошки охолола жага допомагати?Ми вже в такій позиції, коли також обираємо клієнта, як і клієнти нас. І для нас мегаважливо, щоб вони підтримували Україну і розуміли, що відбувається в світі.
Тому якщо людина не сприймає слово «війна» і думає, що це конфлікт, — це не наші люди, ми не можемо з ними співпрацювати.
Є Американська асоціація ветеранів, ми з ними працюємо в благодійній організації Hope for Ukraine. Вони роблять величезну підтримку для України. Ми для них сайт робили. І це лише один із прикладів, як наші клієнти паралельно ведуть гуманітарні проєкти та ініціативи, які допомагають Україні.
Перший меседж, який ми відправляємо людям, — це «Привіт, ми з України».
Тобто ми ніколи цього не приховували і пишаємося цим. Бо часто кажуть, що ми компанія зі Східної Європи. Ні, ми компанія з України. Якщо я навчалася з бомбосховища,
якщо люди працюють з бомбосховища, як ви думаєте, у цих людей який рівень резистентності, адаптивності і відданості до роботи, що вони продовжують це робити? Це ж мегастійкість, яку ви не отримуєте в жодній інші компанії, з якою будете працювати, бо там немає цих нещасних випадків і агресора, який створює цю ситуацію.
Окрім того, що ми дуже сильні розробники, зараз ми просто мегасильні. Стартапи часто проходять через злети і падіння. Ми до цього дуже стійкі, бо пройшли через справжнє падіння. І тепер, коли працюємо на проєктах, і дедлайни горять або трапляються інші труднощі, ми дійсно набагато краще адаптуємось. І через це продукти, які ми створюємо, набагато кращі також.
Розкажіть детальніше про бізнес-модель стартапу.Це стандартний консалтинговий аутсорс. Коли ми говоримо про консалтинговий бізнес, це переважно billable hours — години, за які вам платять клієнти.
Але через те, що ми маємо різні фреймворки, до нас також приходять за ними по запиту. Тобто можна на сайт зайти і придбати MVP Development Framework. Якщо стартапу це підходить, вони за ним приходять.
І потім за 2-3 місяці, коли залучають інвестиції, вони вертаються, і ми продовжуємо з ними співпрацю. У нас є клієнти, які з нами вже вісім років, з першого дня існування Movadex. Бо успішні стартапи продовжують існувати, і їм завжди потрібна підтримка.
Тобто в нас діє дві моделі. Перша — клієнт платить за години роботи дизайнера, розробника тощо. Друга — клієнти платять за фреймворки, які ми створили. Вони можуть отримати готовий пакет інструментів і використовувати для свого продукту.
А який штат людей у Movadex? Близько 30 людей, цифра завжди варіюється. Така бутикова агенція.
Ми завжди спілкуємося з командою, як ми хочемо розвиватися, чи ми хочемо додавати людей до штату. Бо коли ми бутикова агенція, ми маємо цю можливість співпрацювати з кожним клієнтом напряму та знати кожного свого співробітника. Є можливість розвиватися і фінансово, не додаючи більше людей, адже у нас є цілий продукт, який ми надаємо також. Але це одне з запитань, яке ми винесемо на стратегічну сесію. Я думаю, що зараз завершу навчання, і будемо дивитися, як далі рухатися. Питання масштабування у нас буде стояти на першому плані.
А масштабувати до яких меж? Востаннє, коли ми обговорювали це питання, зупинилися на ста людях. Не знаю, чому. У нас вже було більше людей і більше проєктів, але в такому випадку стартап перетворюється на стандартний аутсорс, IT-експорт. І це добре, але зникає те, що для мене завжди було найціннішим, — креативність. Не просто гарний дизайн чи нестандартне рішення, а справжня творча енергія: коли до тебе приходять з сирою ідеєю, а ти разом з командою перетворюєш її на живий MVP, який можна показати світу. Цей момент народження продукту: від інтуїції до структури, від хаосу до чогось реального — от що мене захоплює найбільше.
Частина команди Movadex за роботою. Фото надане героїнею інтерв'юЧи ставите собі якісь часові межі?Залишився рік мого навчання. І зараз я паралельно консультую різні стартапи. Мене часто запрошують бути представницею журі на різних стартап-конкурсах, акселераторах, або спікером на конференції. І це дуже цікавий досвід — заводити нові знайомства, дізнаватися про людей і розповідати їм, хто ми є, що приносить Україна у Кремнієву долину і чого Кремнієва долина може вчитися у нас.
Саме цей нетворк і є будуванням містків між Кремнієвою долиною і Україною? Так. І для мене це дуже велика відповідальність, що від мене залежить перше враження про Україну і українських підприємців.
У Кремнієвій долині є багато українських стартапів. Наші розробники працюють на Apple, Meta та інші великі фірми, запускають ракети в космос. Просто я хочу формалізувати нашу присутність і створити більший потік інформації, знань і ресурсів. Дуже багато наших асоціацій в Україні також це роблять: венчурні асоціації, бізнес-спілки і різні кластери.
До речі, взагалі не говорили про Defense Tech. Ми в Україні дуже сильно в цьому розвиваємось і працюємо. Тут є величезні можливості зробити цей місток знань, ресурсів, інвестицій, і обмінюватися ними. Як-не-як Defense Tech в США мега розвинений. І я думаю, що є великий потенціал посилити співпрацю між двома країнами в цьому напрямку.
Українські стартапи в Кремнієвій долиніЧи може бути українських стартапів у Кремнієвій долині більше? Як вони за якістю відповідають вимогам американського бізнесу? Через те, ким ми є зараз,
чим ми сформовані, якою є історія нашої країни — через це підприємці мегарезистентні. І цю анатомію стартапу вони проходять набагато краще за тих, хто жив у комфорті завжди і не знає, що таке дискомфорт такого рівня.
Дуже багато акселераційних програм, в межах яких українці щось створюють. І коли бачу, що наші створили програму у співпраці з Мета або з Google, яка допомагає підприємцям, — це надихає. Це будується не лише для України, а й для всіх. Але там більшість українців, і потім компанія розвивається, глобалізується, люди дізнаються про цю програму, і додається більше користувачів.
Звісно, українських стартапів у Кремнієвій долині недостатньо через те, що якби не було війни, у нас було би ще більше підприємців. По-перше, зараз багато людей на війні. По-друге, багато людей в умовах, які не дозволяють їм зараз думати про бізнес. Але ті, хто роблять це, і ті, хто думають, роблять це дуже якісно.
Я часто проводжу вебінари в Україні: і YEP Accelerator, і Win-Win, і в кластерах. І я бачу багато молоді, яка створює ці продукти. Вони думають про майбутнє в державі і відповідають за нього.
Людям по 16-18 років, а вони вже створюють продукти, які можуть змінити світ і хід історії. Тому я думаю, що це просто треба підсилити і підживити далі.
У своїй статті я писала, що ми можемо як держава і уряд більше інвестувати в те, щоб посприяти умовам створення бізнесу і його масштабуванню в Україні. Наприклад, Ukraine Global Scholars зобов'язує вертатися та працювати 5 років в Україні. І загалом всі студенти дуже відкриті до цього. А от стартапери, якщо подивитися на зріз, як тільки залучили інвестиції з закордону, виїжджають і реєструють фірми там. Дуже приємно, що це українська фірма, але економічної підтримки і створення локального хабу в Україні немає. Це причина, чому ми зареєстровані в Україні, і бізнес продовжує працювати тут.
Під час побудування містків потрібно створити policy, які допомагають українцям. Є «Дія. Сity» і багато різних бенефітів, які ти отримуєш, відкриваючи бізнес в Україні. Але я кажу про зміцнення цього і створення умов, за якими закордонні підприємці також обирали Україну як стартап-хаб для себе.
У чому відмінність між веденням стартапу в США і Україні? Перше,
що людина зі США робить, коли має ідею, іде збирати гроші. Тут така культура. Вони мають досвід, екосистему, і це дуже круто. Але проблема в тому, що вони витрачають гроші дуже швидко, і через це їм треба заново шукати капітал. І через те, що тут є доступ до всього, з’являється багато стартапів.
В Україні наразі немає цього доступу такого рівня, на жаль.
У нас є венчурні фонди та інвестиції, але немає де залучити багато грошей. Тому наші підприємці більш ресурсно адаптивні. Вони можуть тисячу доларів набагато ефективніше використати ніж підприємець у США.
Так, ціни зовсім інші, але коли людина розуміє, що в неї бюджет складає $2000, то вона інвестує це в найкращу рекламу, а не буде витрачати гроші і ресурс на тестування. Така велика відмінність допомагає нам створювати продукти, які масштабуються набагато швидше, краще і сильніше.
Водночас компанії швидко злітають і так само падають. І рейт успішності стартапу складає 5-10%, всі інші помирають рано чи пізно. Коли ти маєш дуже багато грошей, тобі здається, що ти можеш зробити все. Але є момент, коли їх нема, і через це багато стартапів помирають.
Пам'ятаю, коли я займалася операційним менеджментом кілька років тому, мені написали два клієнти. Інвестор не давав їм більше грошей, тому вони мусили призупинити проєкт. Це повторювалося декілька разів. І це були клієнти, які мали доступи до інвестицій. Через залежність від них сталася така ситуація. А мені здається, що в українських підприємців цієї залежності нема, бо у нас немає таких доступів до інвестицій і можливостей фінансування.
Як у США ставляться до українських стартаперів? На другий рік війни все ще питали в мене: «Як ви? Як батьки? Як родина?». Зараз набагато рідше питають це, але часто кажуть: «Я вас підтримую». Немає такого яскраво вираженого жалю, який раніше був. Зараз вони просто кажуть: «I support Ukraine, thank you so much for being here». І одразу переходять до бізнесу.
Якщо чесно, мені це подобається. Адже з нами працюють не через жаль, а через те, що ми надаємо. Через силу, міцність і резистентність, яку ми маємо. Так, питають про це менше. Але є підтримка і співпраця на рівних умовах. Зараз Україну бачать як активного гравця. Тобто ми на арені стартапів. І ми — підприємці. Наша держава у війні, але ми такі самі підприємці, як і всі інші. Нас дуже поважають і підтримують.
Я думаю, що це зміна більш позитивна. Бо коли розмова починається розмова з жалю, ти одразу почуваєшся в інакшій, слабшій, позиції.
Читайте також: AIN і kmbs запустили нове YouTube-шоу про лідерів в бізнесі, армії і державі
