Основний суб’єкт освітнього процесу — це дитина. А як сильно сучасні діти, занурені у віртуальний світ, хочуть навчатися? Результати опитування від студії онлайн-освіти «EdEra» показують: понад 70 % учнів та учениць не вмотивовані вивчати шкільні предмети.
З одного боку, маємо запит держави на «сильних» випускників та випускниць, а з іншого — школярів і школярок, які не хочуть учитися Безумовно, це стосується не всіх, але тенденція в Україні помітна.
- Як тоді розв’язати проблему — мотивувати дітей та підлітків до навчання?
- І як держава та школа мають реагувати на цифрову ідентичність дітей, що, власне, впливає на мотивацію до знань?
Система освіти визнає очевидне: сучасні діти живуть в іншій реальності. Але далі від цього визнання справа не рухається. Освітній процес недостатньо враховує те, як цифровий простір змінює спосіб мислення,
комунікацію та навчання дітей.
Слід розуміти, що відбувається із сучасною дитиною, у якої переважає цифрова ідентичність (ідеться про сукупність її онлайн-слідів: від облікових записів і фотографій до вподобань та історії пошуку):
- знижуються когнітивні функції мозку;
- зменшується фокус уваги;
- не формується довготривала пам’ять, що спричиняє проблеми з оперуванням інформацією;
- дитина отримує легкий дофамін: через взаємодію із віртуальним простором її нервова система здобуває швидку насолоду та задоволення, що викликає звикання до таких стимулів.
Як на мене, є два ключові чинники, які впливають на формування цифрової ідентичності дитини.
- Середовище, зокрема віртуальне.
- Мотивація, яка стимулює заглиблення у віртуальний світ або навпаки — пошук балансу між реальним та віртуальним.
Якщо так, то слід визнати: такі діти через свої психофізіологічні характеристики не можуть навчатися в традиційній класно-урочній системі.
Їм необхідно організовувати інші форми здобуття освіти, які відповідатимуть на запити їхнього віртуального світу.
Якщо ж ні, тоді батькам і педагогам потрібно співпрацювати із психологами, щоб унормувати нервову систему та психіку дитини, а потім розпочинати освітній процес у класно-урочній системі.
Сучасна система освіти не готова навчати дітей із цифровою ідентичністюТож над цією проблемою мають міркувати психологи та психологині. Педагоги в цьому процесі є виконавцями освітніх завдань, які розуміють особливості функціонування нервової системи та психіки дитини, комунікують про це зі спеціалістами та батьками, щоб створити ефективне психоемоційне поле для навчання.
До слова, психологи та психологині зараз працюють із дитиною в межах реального світу. Чи вміють вони працювати з дитячим віртуальним світом?
У системі здобуття освіти мали б з’явитися два треки формування індивідуальної освітньої траєкторії дитини:
- для дитини, у якої цифрова ідентичність не переважає, яка може сконцентруватися, докласти зусиль під час навчання та почувається комфортно в шкільному середовищі;
- для дитини, яка занурена в цифрове середовище, сформувала комфортний для себе віртуальний світ і цифровий образ у ньому.
А як навчати «цифрову» дитину? Коли їй кажуть іти до школи, де на неї чекають учителі, які хочуть реальної комунікації та пізнання, рівень стресу дитини може зростати з кожним наступним уроком. Навіть якщо педагоги/ні чи психологи/ні намагаються його послабити чи зняти, стрес може спричиняти саме середовище. Нервова система не витримує таких гойдалок, і в дитини з’являються схильності до апатії, агресії, плачу, афективних станів, насильства щодо себе або інших, вандалізму тощо.
Це своєрідний протест, який така дитина виявляє проти навчання в школі загалом. І не школа чи вчителі погані. Повірте: педагоги/ні, психологи/ні, соціальні педагоги/ні докладають багато зусиль для утримання дитячої психіки в межах норми. Просто дитина живе у віртуальному світі, де їй добре, а реальність вимагає виходу з нього й виконання справжніх завдань, що не приносить швидкого дофаміну.
Освітня система сприймає це як невихованість дитини, однак річ в іншому: дитина, у якої переважає цифрова ідентичність, має інакший набір соціальних цінностей та норм.
Батьки кажуть, що педагоги не знайшли підходу до дитини,
і в дечому мають рацію, бо для цього треба знати її віртуальний світ, образи, якими вона оперує, сюжети, які вона створює чи проживає. Зрештою, батьки теж не завжди знаходять індивідуальний підхід, бо не можуть розповісти, насамперед психологам, що відбувається у світі їхньої дитини.
Можливо, такій дитині не потрібні класичні науки чи вища освіта. Можливо, для розбудови її віртуального світу потрібні зовсім інші інструменти та знання, які дасть (чи вже дає) штучний інтелект а не живе спілкування, якого такі діти часто уникають.
Деякі держави починають розробляти законодавство, яке обмежує перебування дитини у віртуальному світі до певного віку. Частина з них розглядає обмежене використання штучного інтелекту в освітньому процесі.
Держави шукають баланс у способі здобуття освіти з огляду на людей, у яких переважає цифрова ідентичність. Але обмеження та заборони засвідчують: державна політика все-таки ґрунтується на тому, що людина, для якої віртуальний світ не пріоритетний, є нормою в освітньому процесі.
Реформа «Нова українська школа» декларує формування індивідуальної освітньої траєкторії учня та учениці, але зберігає класно-урочну систему.
Тож яких змін потребує наша система освіти? Це широке поле для дискусій. Звісно, на поведінку та мотивацію дитини впливають й інші чинники, крім віртуального світу та цифровізації. Та все ж варто змінювати оптику й дивитися на сучасні виклики нестандартно,розуміючи сучасну дитину, її погляди, ідеї та цінності.
Фото Magnific
Щоб бути в курсі важливих освітніх новин, підписуйтеся на наші сторінки в соцмережах:
- фейсбук,інстаграм,ютуб
- Х,тредс,вайбер
