Близько десяти років тому лінгвіст Рустам Гаджієв вирішив спробувати розібратися з тим, як працюють механізми SMM в соцмережах. Для цього він створив сторінку в фейсбуці, де публікував блоги про цікаві факти із життя різних мов.
Несподівано для автора специфічний контент зайшов читачу: сторінка швидко отримала тисячі підписників, яких не лякали лонгріди. Схоже, саме читачі переконали Рустама перейти до великих форм — він почав писати книжки. Чергова з них — «Останнє слово. Світ мов, що зникають» — вийшла 2025 року.
The Page поговорив з Рустамом Гаджієвим про те, як повномасштабна війна змінює українську мову, про роль суржику в її житті, чому саме «паляниця» стала словом-ідентифікатором «свій-чужий» і про те, чи зникає в Україні табу на ненормативну лексику.
Як змінюється ставлення до суржику
Після 2022 року багато російськомовних перейшли на українську, змінилися навіть правила етикету — до незнайомої людини чемно звертатися українською. Неофіти зазвичай мають обмежений словник, іноді забувають слова і вживають замість них російські аналоги чи русизми. Чи бачите ви підстави вважати,
що такі запозичення з російської змінять мову?
Мова постійно змінюється, і українська тут не є винятком, інше питання — які саме зміни закріплюються. Якщо людина переходить на українську і на перших етапах вживає русизми чи кальки, це є абсолютно природним. Я б не став цього боятися або, тим паче, соромити таких людей. Для переходу між близькоспорідненими мовами це цілком типовий етап.Якщо ми хочемо, щоб українською говорило більше людей, потрібно прийняти, що не всі говоритимуть нею однаково й бездоганно з першого дня.
Чи можуть окремі русизми закріпитися в українській? Звісно, повністю виключати таку можливість не можна, водночас поки що мені не здається, що ми спостерігаємо саме такий процес. Навпаки, останніми роками престиж української мови помітно зріс, і багато людей свідомо позбуваються русизмів, розширюють словниковий запас і шукають українські відповідники.
Інколи цей процес навіть заходить надто далеко і перетворюється на гіперкорекцію: люди починають уникати слів, які насправді є цілком нормативними в українській, лише тому, що вони схожі на російські.
Словом, я не очікував би, що нинішня хвиля переходу на українську призведе до якихось принципових змін у самій мові. Значно важливіше, як на мене, що дедалі більше людей обирають українську для щоденного спілкування, а мовна компетенція майже завжди приходить із практикою.
Багато неофітів соромляться суржику, вважаючи, що треба з повагою ставитися до мови і грамотно говорити. Водночас ті, хто є україномовним з дитинства, запевняють, що сурж — нормальний інструмент для переходу на українську і навіть для повсякденного спілкування. Яка ваша думка: суржик — це добре чи погано?
Я не великий прихильник категорій «добре» чи «погано», коли йдеться про мовні явища. Суржик — це не хвороба мови і не ознака лінощів чи неграмотності. Це наслідок конкретної історії України: багатовікової русифікації, мовних контактів і нерівного статусу української та російської мов.Якщо людина переходить на українську і на перших етапах суржикує, то це абсолютно природно.
Ба більше, для багатьох саме суржик стає містком між російською та українською. Інша річ, що якщо людина хоче оволодіти літературною українською,
то її, як і будь-яку іншу літературну норму, потрібно вивчати, але це не означає, що всіх, хто відхиляється від цієї норми, треба соромити чи повчати.
Загалом зміна ставлення до суржику — це певною мірою ознака дорослішання українського суспільства. Якщо раніше ми часто ділили людей на тих, хто говорить «правильно» і «неправильно», то сьогодні дедалі більше розуміємо, що мова набагато складніша за ці прості категорії. Прийняти українську мову означає прийняти її в усьому різноманітті: з літературною нормою, діалектами, професійними говорами та навіть із суржикуванням як соціолінгвістичним явищем.
Я тут фокусуюся не на тому, що людина вжила якесь «не те» слово, а на тому, що вона взагалі обрала українську для свого повсякденного життя.
Чи відбувається в Україні реванш російської мови
Десять років тому ви вважали, що Україна має право на свою версію російської мови, за аналогією з англійською — російська UA. Чи змінилася відтоді ваша думка?
Я, до речі, за останні роки доволі часто згадував ті свої слова про «українську російську» з нашого інтерв'ю. Звісно, суто лінгвістичних підстав говорити про повноцінний окремий український стандарт російської мови,
аналогічний, скажімо, австралійській чи американській англійській, ніколи не було, і я це прекрасно розумів і тоді. З мого боку це була не стільки мовознавча, скільки суспільно-політична позиція.
Напевно, я дещо наївно сподівався, що такий своєрідний компроміс дозволить виграти нам час. Що поступова, лагідна українізація працюватиме ефективніше, якщо не ставити людей перед жорстким вибором, а дати їм можливість спочатку психологічно дистанціюватися від Росії, прийняти українську політичну націю, українство як таке, а вже потім — перейти на українську самим або принаймні передати її своїм дітям.Напевно, тоді я навіть не усвідомлював, а радше відчував, що справді швидкий (за історичними мірками), низовий перехід мільйонів людей на українську може статися лише після якоїсь колосальної колективної травми. Чогось такого масштабу, який тоді було важко навіть уявити.
На жаль, саме так і сталося. Маріуполь, Буча, Ізюм та сотні інших трагедій зробили те, чого десятиліттями не могли зробити жодні мовні кампанії чи дискусії. Тому зараз ці мої давні міркування вже не мають великого практичного сенсу.
Історія пішла іншим шляхом, і, чесно кажучи, я дуже хотів би, щоб вона довела мою тодішню наївність якимось менш страшним способом.
Зараз часто можна почути, що спостерігається і деякий відкат: мовляв, багато людей повертаються до російської, особливо це стосується людей, що мешкають за кордоном, і молоді. Чи спостерігаєте ви цей тренд?
В мене немає на руках якихось релевантних даних, але з того, що я бачу, певний відкат справді є, і мене це не дуже дивує. Після 2022 року ми стали свідками безпрецедентної хвилі добровільного переходу на українську. Для багатьох це була емоційна реакція на колективну травму, і зрозуміло, що після перших років великої війни частина людей повернулася до більш звичних мовних практик.
З іншого боку, я б не поспішав називати це якимось масштабним реваншем російської. По-перше, варто відрізняти окремі тенденції від загальної картини. По-друге, навіть якщо людина час від часу переходить на російську, це зовсім не означає, що вона повернулася в той самий культурний чи політичний простір, у якому жила до 2022 року.
Що мене налаштовує на обережний оптимізм,
то це зростання загального престижу української мови (вибачте, що знову про престиж).Після 2022 року в Україні, кажучи простою мовою, стало модніше розмовляти українською. Але, звісно, якщо ми хочемо, щоб мовний перехід був сталим, одних емоцій від пережитої травми недостатньо.
Потрібна щоденна робота і «знизу» — в родинах, громадах, медіа, культурі, — і «згори»: через якісну освіту, послідовну мовну політику, підтримку україномовного контенту і культурного продукту. Мовні зміни майже ніколи не відбуваються за два-три роки. Це процес, який триває десятиліттями, тому я б дивився тут радше не на тимчасові коливання, а на те, чи зможемо ми закріпити ті зміни, що сталися за останні кілька років.
Як війна впливає на мову
Окрема тема — воєнний сленг. Чи довго люди пам’ятатимуть етимологію таких слів і які слова чи фразеологізми можуть зберегтися надовго, як це було, наприклад, з «тонкою червоною лінією»?
Передбачати майбутнє мови — справа невдячна, але історія показує, що війни справді залишають по собі мовний слід. Частина слів зникає майже одразу після завершення бойових дій,
бо разом із ними зникає потреба називати відповідні реалії. Натомість деякі слова або фразеологізми відриваються від свого первісного контексту і починають жити власним життям. Зрештою, сьогодні далеко не всі знають, звідки походять вислови на кшталт «перейти Рубікон» чи «Піррова перемога», але ми продовжуємо ними користуватися.
Мені здається, щось подібне станеться і з нинішньою війною. Уже зараз окремі слова виходять за межі військового середовища і стають частиною загальнонаціонального словника. «Бавовна», вислови на кшталт «русскій воєнний корабель…» чи «добрий вечір, ми з України» можуть ще довго жити у нашій культурній пам'яті, але з часом вони не лише поступово втрачатимуть свою етимологію, вони ще й тривіалізуватимуться.Війна триває вже достатньо довго, щоб окремі вислови пройшли весь шлях від народження і потужного емоційного заряду до масового тиражування та поступової втрати своєї первісної сили.
Вислів «русскій воєнний корабель…» народився за справді виняткових обставин, а сьогодні його можна побачити на чашках, футболках чи магнітах. Це не означає,
що він став менш важливим як символ, але його емоційне навантаження вже не таке, яким було у 2022 році. Так, власне, і працює мова: вона поступово перетворює навіть найсильніші історичні вислови на звичні елементи повсякденного словника.
Чи можна по мові чітко відстежити історичні події, які переживали її носії?
Мова — це не лише засіб спілкування, а й своєрідний архів історії, тому так, можна, але не надто чітко і з певною мірою спекулятивності. Наприклад, зародження англійської ідіоми to turn a blind eye to something («вдавати, що не помічаєш чогось») традиційно пов'язується з віцеадміралом Гораціо Нельсоном, який під час битви при Копенгагені у 1801 році нібито підніс підзорну трубу до свого сліпого ока, щоб «не побачити» наказу про відступ.
А, скажімо, в корейській мові є досить дивний вислів «епоха Лідса», який означає «золотий період» або «найкращі часи». Його походження асоціюють із футболістом Аланом Смітом: у Південній Кореї вважали, що найкращий етап його кар'єри припав на виступи за англійський клуб «Лідс Юнайтед», тож «епоха Лідса» поступово стала означати найкращий період у житті будь-якої людини.
Тобто іноді історія, спорт чи навіть один конкретний епізод залишають у мові слід на десятиліття, а то й століття.В українській таких прикладів теж набереться. Скажімо, вислів «як Мамай пройшов/погуляв» сьогодні означає, що десь панує страшенний безлад. Це таке собі відлуння пам'яті про руйнівні набіги військ Золотої Орди, які в народній уяві персоніфікувалися в образі Мамая.
Інший приклад, значно ближчий до нас, — «тітушки». Ще якихось півтора десятиліття тому це було просто прізвище конкретної людини, а після подій 2013 року воно перетворилося на загальну назву найманих провокаторів.
Ну і, звісно, те саме відбувається просто зараз. Повномасштабне вторгнення вже подарувало українській мові чимало нових слів, висловів і нових значень старих слів. Які з них залишаться ще на сто років, а які зникнуть разом із епохою, ми поки не знаємо, але сам процес дуже показовий — історія не просто впливає на мову, вона буквально продовжує писати її словник.
Деякі неологізми цієї війни стають «класикою», деякі зникають. Наприклад, 2022 року доволі часто можна було почути «блєдіна» у значенні «ракета».
Але зараз це слово майже не вживається. Якими можуть бути причини цього? Чи є взагалі якась гранична кількість неологізмів, що тримаються в колективній пам’яті? Умовно, є ліміт на 10 нових слів, щоб ви там не переживали в свій винятковий період історії.
Ну, тут немає якогось універсального правила. Я сказав вище, що мова — це своєрідний архів історії, але варто уточнити, що вона все-таки не є музеєм чи якимось жорстким словником, у якому є квота на десять нових слів. Неологізми постійно конкурують між собою: одні виявляються вдалими, інші — ні. Одні прив'язані до дуже конкретного моменту або локального жарту і зникають разом із ним, а інші влучають у ширший суспільний досвід і починають жити самостійним життям.Якщо говорити про «блєдіну», то мені здається, що воно було прив'язане до емоцій і контексту перших місяців повномасштабного вторгнення. Саме тоді люди масово створювали нові слова, меми та жарти як один зі способів пережити стрес.
Потім війна, на жаль, стала частиною повсякденності, і частина цієї лексики просто втратила свою актуальність. А ось інші слова,
які виявилися зручними для регулярного вживання або набули ширшого культурного значення, навпаки закріпилися.
Власне, в будь-якій мові періодично з'являються нові слова, але переважна більшість із них не переживає навіть кількох років. Тому мені завжди трохи смішно чути закиди, буцім хтось нав'язує якесь слово чи хтось спеціально хоче ввести якесь слово у вжиток.Якби це працювало, лінгвісти давно б уже домовилися і змусили всіх говорити так, як їм хочеться.
Насправді мова набагато менш керована, жодне слово не закріплюється лише тому, що цього захотіла якась група людей. Воно має виявитися зручним, доречним, потрібним мовцям і пройти своєрідний природний відбір.
Чому саме «паляниця» стала словом-паролем
Війна — це завжди матюки. Ми бачимо, що це призводить до зміни ставлення до багатьох слів. Путін — х…йло. Русскій воєнний корабель — нах…й. Нацбанк випускає мерч із написом, в якому пропущені голосні літери, але явно читається, що «русні п…зда». Чи дозріли ми до детабуювання ненормативної лексики?
Я би тут тільки додав, що війна — це завжди сильні емоції, стрес,
страх, біль і лють, і саме тому війна — це завжди матюки, бо обсценна лексика є одним із найуніверсальніших способів вираження саме таких емоцій.
Це не суто українська особливість — так відбувається практично в усіх мовах світу. Лайка допомагає виплеснути напруження, позначити межу між «своїми» й «чужими», висловити те, для чого нейтральної лексики просто не вистачає. Тому цілком закономірно, що під час повномасштабної війни ми почали набагато частіше чути слова і вислови, які в мирний час були значно більш табуйованими.Чи означає це, що ми «детабуювали» обсценну лексику? Ну-у, радше частково. Ми точно стали значно спокійніше ставитися до неї в певних контекстах. Навряд чи когось сьогодні шокує гасло з «русскім воєнним кораблем», так само як уже нікого не дивує, коли державні інституції чи великі бренди обігрують обсценну лексику.
Проте це не означає, що мат перестав бути табуйованим узагалі, швидше ми переглянули межі його доречності. Якщо раніше обсценна лексика майже автоматично сприймалася як ознака невихованості, то тепер ми значно краще розуміємо, що іноді вона виконує дуже конкретну емоційну і навіть соціальну функцію.
Ви описали багато лінгвістичних анекдотів, писали і про шиболет: слово-пароль, яке працювало як ідентифікатор «свій — чужий». У нас 2022 року таким словом стала «паляниця». Як думаєте, чому саме воно?
Ну, насправді «паляниця» як шиболет набагато старша за повномасштабне вторгнення. Я й сам пам'ятаю, що ще в дитинстві, коли до когось у дворі приїжджали родичі з Росії, їх нерідко просили вимовити саме це слово. З новою силою воно повернулося після початку війни на Донбасі у 2014 році, а у 2022-му стало вже загальнонаціональним символом.А саме «паляниця», тому що це майже ідеальний фонетичний шиболет.
У ньому поєднано одразу кілька особливостей української вимови, які носії російської несвідомо підлаштовують під фонологічні правила своєї рідної мови. Насамперед це м'який звук [ц'] наприкінці слова, який у російській мові зазвичай є твердим, але й оце послідовне чергування твердих та м'яких приголосних теж справу не полегшує — через це дуже часто виходить знаменита «паляніца».
Важливо й те, що шиболет працює не тому, що людина не здатна вимовити певний звук. Навіть почувши правильну вимову, вона нерідко автоматично перебудовує її відповідно до звичних для себе артикуляційних моделей, і саме тому шиболети настільки ефективні.
Водночас мені здається важливим не перебільшувати унікальність саме «паляниці».Шиболети не працюють за принципом магічного слова, яке представник іншої мовної спільноти ніколи не зможе правильно вимовити.
В українській є чимало слів із подібними фонетичними особливостями — «полуниця», «нісенітниця» та багато інших. Просто історично склалося так, що саме «паляниця» стала символом (так, коли кажемо «історично», це означає, що ми не знаємо чому). І, мабуть, це дуже символічно: одним із найвідоміших українських шиболетів стала не назва зброї чи військової техніки, а звичайний український хліб.
