Останні пару років ціни на комп’ютерне залізо здатні викликати справжній відчай: ноутбуки, відеокарти, ігрові консолі, оперативна пам’ять — усе це подорожчало настільки, що звичайний ПК почав перетворюватися на предмет розкоші. Автор каналу DIY Perks вирішив показати, що так бути не мусить, і зібрав повноцінний моноблок майже виключно з деталей, які інші люди вже списали в брухт.
Материнська плата з розбитого ноутбука дешевша за планку пам’ятіГоловна деталь усього проєкту — материнська плата, витягнута зі зламаного ноутбука. Дістати таку можна і самостійно, розбираючи фізично пошкоджену техніку, але набагато простіше й надійніше — купити вже відновлену плату онлайн, благо коштують вони копійки. Конкретний екземпляр, який автор використав для збірки, укомплектований процесором AMD з ІІ-блоком, окремою відеокартою Nvidia RTX і цілими 32 гігабайтами розпаяної DDR5-пам’яті.
Найкумедніше в цій історії — ціна. Уся плата з таким набором “начинки” коштувала менше, ніж один комплект настільної оперативної пам’яті на ті самі 32 гігабайти. За словами автора, це приблизно втричі дешевше,
ніж зібрати систему з подібними характеристиками зі стандартних десктопних компонентів.
Причина такої аномально низької ціни доволі логічна: подібні плати практично нікому не потрібні, крім вузького кола людей, яким терміново треба замінити запчастину в конкретній зламаній моделі ноутбука. Ринок для кожної окремої плати мізерний — а тому й ціни на них не встигають за загальним подорожчанням заліза.
Є, втім, одна суттєва загвоздка. Ноутбукові плати не мають окремої кнопки живлення — в сучасних моделях вона фізично інтегрована в саму клавіатурну мембрану. А клавіатуру разом із платою, куплену онлайн, продавці зазвичай не докладають.
Розв’язання автор знайшов доволі витончене: за допомогою мультиметра й тонкої голки можна прозвонити контакти на роз’ємі клавіатури й знайти той самий, що відповідає за кнопку живлення. Коли на плату подається живлення, вона переходить у режим очікування й подає невелику напругу — зазвичай близько 3,3 вольт — на кілька контактів, один з яких і моніториться як тригер запуску. Знайшовши потрібний контакт і замкнувши його на “землю”,
можна запустити плату так, ніби хтось справді натиснув фізичну кнопку.
Переконатися, що плата увімкнулась, можна навіть без монітора: справна плата починає видавати характерне легке потріскування та нагріватися. І тут важливе застереження — забувати про радіатор і кулер під час таких тестів категорично не можна, інакше плата просто спалить сама себе від перегріву.
Навіть отримавши робочу плату, підключити монітор через HDMI виходить не завжди — частина плат просто не хоче віддавати сигнал через цей порт у “відірваному” від ноутбучного корпусу стані. Робочий обхідний шлях — використовувати порт USB-C замість HDMI, якщо той підтримує вихід сигналу DisplayPort. Оскільки в такому разі відеосигнал бере свій початок значно вище по сигнальному ланцюжку, цей спосіб спрацьовує майже завжди.
Головна родзинка проєкту — екран від розбитого iMacНайамбітнішою частиною збірки стало використання дисплея зі старого розбитого iMac — ідея, яку автор виношував роками. На перший погляд такий екран виглядає непридатним до жодного використання. Але навіть техніка десятирічної давнини від Apple комплектувалася разючими Retina-дисплеями:
яскравими, контрастними, з роздільною здатністю понад 4K, де окремі пікселі просто неможливо розгледіти оком. Оскільки самі старі моноблоки нікому вже не потрібні, розбиті панелі з них часто можна знайти безкоштовно в пунктах прийому електроніки та ремонтних майстернях.
Проблема в тому, що LCD-панель у таких дисплеях приклеєна до захисного скла оптично прозорим клеєм — точнісінько так само, як робив автор в одному зі своїх попередніх проєктів із гігантським екраном на базі iPhone. Щоб відділити панель від скла, потрібні терпіння і повільні, обережні рухи: тонким міцним дротом акуратно підрізають шар клею, підігріваючи його феном чи тепловим пістолетом, не даючи склу перегрітися й пошкодити саму матрицю. Робота ця небезпечна — робота зі склом вимагає захисних рукавичок та окулярів, і сам автор чесно зізнається, що один поріз під час зйомок таки отримав.
Після зняття скла панель виглядає жахливо через залишки клею, але звичайний спирт легко повертає їй практично заводський вигляд. Щоб такий “голий” екран взагалі показував картинку, знадобилась окрема плата драйвера дисплея — недорога,
на кілька десятків доларів, яка перетворює панель на звичайний зовнішній монітор із стандартними відеовходами.
Корпус із деревини, металу і трохи інженерної впертостіОскільки панель без скла втратила рамку, край почав відшаровуватися від підсвітки — довелося додати новий обідок, для якого автор обрав дерев’яний профіль, попередньо просочений пігментованою олією. Задню частину закрили листом алюмінію, обгорнутим у вініл, а материнську плату з платою драйвера дисплея закріпили на невеликих стійках, щоб уникнути контакту з провідною поверхнею металу.
Окрема інженерна головоломка — живлення. Материнська плата й драйвер дисплея потребують різної напруги, тож знадобився понижуючий стабілізатор, щоб живити обидва компоненти від одного джерела. А оскільки одночасне живлення двох плат природно збільшує навантаження по струму, оригінальний 200-ватний блок живлення ноутбука замінили на набагато потужніший, 300-ватний.
Не обійшлося без додаткових покращень: USB-хаб і картрідер для розширення кількості портів, додаткова пам’ять, SSD-накопичувач, а також Wi-Fi модуль з окремими зовнішніми антенами,
замаскованими у складеному вигляді всередині металевого корпусу.
Окремої уваги заслуговує саморобний шлейф для кнопки живлення — рішення настільки просте, наскільки й дотепне. Замість того щоб напряму паяти дроти до крихітних контактів роз’єму, автор вирізав смужку паперу потрібної ширини, яка щільно фіксується в самому роз’ємі, а на неї наклеїв тонку смужку мідної фольгованої стрічки точно навпроти потрібного контакту.
Перша спроба не спрацювала — виявилось, що контакти роз’єму повинні бути знизу, а не зверху, тож стрічку довелося переклеїти на зворотний бік паперу. Після цього мультиметр нарешті підтвердив надійний контакт саме з потрібним піном, залишивши сусідні контакти повністю ізольованими. До цієї мідної смужки залишилось лише припаяти пару тонких проводів — і повноцінна фізична кнопка запуску готова.
Замість банальної офісної підставки від старого монітора автор вирішив зробити щось більш художнє — триногу з масивної дубової дошки старої підлоги, розпиляної на три довгі трикутники й з’єднаної одним верхнім блоком. Через невеликі неточності розпилу підставка спочатку не стояла рівно,
тож усі три ніжки довелося вирівняти за допомогою лазерного рівня.
Для звуку автор використав сабвуфер і пару середньочастотних динаміків зі старого зламаного телевізора. Головна причина, чому телевізорні динаміки зазвичай звучать посередньо, — не якість самих драйверів, а те, як вони орієнтовані всередині корпусу: часто донизу або назад, розраховуючи на відбитий звук. Розвернувши ті самі динаміки прямо на слухача у власному 3D-надрукованому корпусі, автор отримав відчутно кращу якість звучання — і заразом знайшов ідеальне місце для фізичної кнопки живлення, вмонтованої прямо в звукову панель.
Результат — і несподіваний бонус наприкінціФінальна збірка вийшла не просто економною, а справді потужною: система впевнено витягує важкі задачі на кшталт відеомонтажу і навіть ігор, а завдяки сучасній відеокарті Nvidia підтримує апаратне AI-масштабування зображення, яке на 4K-екрані виглядає бездоганно різко.
Наостанок автор показав і простіший варіант того самого підходу — компактну ігрову консоль на базі ще однієї “донорської” ноутбучної плати, за продуктивністю порівнянну з новою Steam Machine, але втричі дешевшу. У неї встановили колекцію класичних ігор, аби брати з собою в гості для казуальних посиденьок з друзями.
Запис Ентузіаст збирає з компонентів ноутбука нетипові ігрові комп’ютери: утричі дешевше за звичайну збірку спершу з'явиться на ProstoMob.
