Завдяки скам’янілостей, знайдених глибоко під землею в південноафриканській печері, на генеалогічному дереві людини з’явилося ще одне дуже таємниче відгалуження.
13 вересня 2013 року два спортсмени-спелеологи, Стівен Такер і Рік Хантер, спустилися в систему доломітових печер Райзинг-Стар, в п’ятдесяти кілометрах на північний захід від Йоганнесбурга, – повідомляє «Моя Планета».
Райзинг-Стар користується популярністю у спелеологів з 1960-х, заплутані лабіринти ходів і печер давно нанесені на карту. Але Такеру і Хантеру хотілося скласти менше торований маршрут.
Крім того, спелеологи сподівалися, що їм вдасться знайти що-небудь вартісне. У першій половині минулого століття в цій місцевості було знайдено стільки скам’янілих залишків наших далеких предків, що її деякий час навіть називали «колискою людства».
І хоча кращі часи полювання за закам’янілими рештками тут давно пройшли, шанси на успіх все ж залишалися. Спустившись глибоко в печеру, Такер і Хантер подолали вузький прохід, прозваний Шляхом Супермена: більшість людей можуть подолати його, лише щільно притиснувши одну руку до тіла,
а іншу витягнувши вперед, немов Супермен в польоті.
Потім спелеологи перетнули велике розширення і вилізли на зазубрену стіну – Спину Дракона. Нагорі друзі потрапили в симпатичну маленьку западину, прикрашені сталактитами. Тут Хантер дістав відеокамеру, і Такер, щоб вийти з кадру, ступив у розколину на дні. І тут сталося неочікуване: спелеолог намацав ногою кам’яний виступ, потім, нижче, ще один, а під ним – порожній простір. Обидва спелеолога надзвичайно худорляві – будь вони хоч трохи товстіше, їм би ні за що не втиснутися в жолоб, і нове відкриття в палеоантропології – можливо, найвражаюче (і, безсумнівно, саме загадкове) за останні півстоліття не відбулося б.
Просочившись по вузькому жолобу на 12 метрів вниз, Такер і Рік Хантер потрапили в затишну печеру, одна зі стін якої була прикрашена нерухомим «водоспадом» з білого кальциту. Звідси йшов прохід в печеру побільше, близько дев’яти метрів в довжину і метра в ширину, з химерними кальцитовими виступами на стінах. Але увагу спелеологів привернули не вони, а те, що лежало внизу. Це були кістки – вся підлога була посипана ними.
Спочатку Такер і Хантер вирішили, що у них під ногами відносно недавні останки. На відміну від типових скам’янілостей, ці кістки були легкими і вони не стирчали з породи, а просто лежали на дні печери, наче хтось їх туди скинув. Спелеологи звернули увагу на фрагмент нижньої щелепи зі збереженими зубами – вона була схожа на людську. Бергеру вистачило одного погляду на фотографії, щоб зрозуміти: кістки не належать сучасній людині. Деякі характеристики, особливо в тому, що стосувалося щелепи і зубів, були дуже примітивними. На одному зі знімків вчений зміг розгледіти обриси черепа, визирає з грунту. Було схоже, що все побачене – частини цілого скелета. Бергер був приголомшений. Знайдені досі майже повні скелети ранніх гомінін (серед них і два виявлених ним самим у Малапе) можна було перерахувати по пальцях однієї руки. А тут таке. Але що ж це за кістки? Якого вони віку? Як потрапили в цю печеру?
Кістки збереглися чудово, і, оскільки вони повторювалися, скоро стало ясно, що в печері не один скелет, а два.Потім їх виявилося три, п’ять... потім їх стало так багато,
що вчені збилися з рахунку. Чи Бергер планував відвести на розкопки три тижні. До кінця цього терміну дослідники підняли на поверхню близько 1200 кісток – більше, ніж в будь-якому подібному місці в Африці, – і ще не закінчили працювати на тому самому одному квадратному метрі навколо черепа. Знадобилося кілька додаткових днів розкопок у березні 2014-го, перш ніж відкладення закінчилися на глибині 15 сантиметрів. Було вилучено понад 1,5 тисячі фрагментів, що належать щонайменше 15 осіб. Черепа. Щелепи. Ребра. Десятки зубів. Майже ціла стопа. Кисть руки, в якій практично всі кістки лежали в правильному порядку. Крихітні кісточки внутрішнього вуха. Дорослі, підлітки. Діти, чиї залишки було легко впізнати по хребців розміром з наперсток. Окремі кістки виглядали вражаюче з-тимчасово – майже як у нас з вами. Але інші більше нагадували частини скелета навіть не австралопітека – людиноподібної мавпи!
Тим не менш щоб спеціально упокоїти мерців таким чином, гомінінам потрібно було в непроглядній пітьмі добратися до початку ринви і потім повернутися – а значить, вони майже напевно повинні були використовувати світло: факели або вогнища, розведені через певні інтервали. Думка про те, що істота з настільки маленьким мозком могла демонструвати таку складну поведінку, видається до того неймовірною, що багато вчених відмовилися приймати її всерйоз. У далекому минулому, стверджують вони, повинен був існувати інший вхід у печеру, через який було набагато простіше дістатися до місця, де були знайдені кістки, – або, можливо, їх принесла вода.
