Перша Life Is Strange стала справжнім феноменом, відкривши шлях у світ відеоігор для людей, які раніше були від нього максимально далекі. Може і не ідеальна, але страшенно захоплююча і атмосферна, новинка від Dontnod Entertainment довела, що в світі «інтерактивного кіно» є місце і для інших студій крім Telltale і Quantic Dream, і що популярною може стати гра без зомбі і надмірного насильства.
З тих пір Life Is Strange перетворилася на бренд, що породив безліч сиквелів і приквелів. Life Is Strange: Before the Storm розповіла про події за три роки до оригіналу, The Awesome Adventures of Captain Spirit (або «Дивовижні пригоди Капітана Примари») була своєрідним спін-офом і рекламою Life Is Strange 2, яка, незважаючи на оманливу назву, не мала нічого спільного з першою частиною крім геймплея. І ось ми підійшли до Life Is Strange: True Colors, яка, незважаючи на відсутність номера в назві і зміну студії, більше схожа на оригінал, ніж всі інші. Саме вона повернула мені інтерес до серії, і сьогодні я розповім про те, як. Life Is Strange: True Colors розповідає історію Алекс Чень – дівчини,
яка володіє дивовижною здатністю психічної емпатії, тобто вона може відчувати емоції і читати думки людей поруч. На початку першого епізоду вона залишає інтернат і возз’єднується з братом Гейбом, якого не бачила вже вісім років.
Перше, що впадає в очі – це технологічний стрибок. Особливо його помітять ті, хто пропустив сиквели, і True Colors на PS5 зуміла мене прямо-таки вразити своїм візуальним рядом. Але якщо в багатьох інших іграх гарна графіка – це приємний бонус, то тут це критично, адже ми, нарешті, можемо бачити справжні емоції на обличчях персонажів, які перестали виглядати, як пластилінові болванчики (не рахуючи волосся).
Навряд чи хтось змусить мене припинити вважати Макс Колфілд моїм улюбленим протагоністом у серії, однак Алекс наближається дуже близько. Зробити вдалий і приємний персонаж для гри подібного жанру критично, адже ми не тільки проводимо з ним багато часу, але і неодмінно уособлюємо себе з ним. Занадто велике «нерозуміння» між гравцем і його аватаром призведе до того, що перший втратить інтерес.
Ігри такого жанру (можна навіть сказати «формули»,
тому що багато чого тут дійсно схоже на оригінал) схожі на постановки, де в умовах обмежених декорацій вся увага зосереджена на дійових особах. На щастя, і тут Deck Nine не підвела: автори Before the Storm вже встигли набити руку і зуміли створити цілий ряд незабутніх героїв, з якими хочеться познайомитися якомога ближче.
Грати я починав «наосліп», ще не подивившись трейлери і не погравши ні в які демоверсії, і з цієї причини навіть офіційний синопсис зараз здається мені спойлерним. Тому я не буду згадувати навіть події першого епізоду, які мене недосвідченого застали зненацька. Скажу просто, що тут, як і у Стівена Кінга, маленьке спокійне містечко досить швидко починає трусити, причому як в буквальному, так і фігуральному сенсі. Що я маю на увазі, дізнаєтеся самі. Адже ви будете в неї грати, куди ви подінетеся.
Як і у всіх подібних ігор, Life Is Strange: True Colors інколи здається неспішною, але рідко коли настільки, що я втрачав інтерес. Це не екшн, тут не потрібно кудись бігти і відстрілюватися, але ви, думаю, і самі це розумієте. Тут потрібно говорити,
слухати і дедуктувати, і, часом, приймати складні рішення. Іноді ці рішення ні на що не впливають, а іноді позначаються на фіналі. Тут кілька кінцівок (а не дві, як раніше), і в процесі гри складно зрозуміти, в який момент зробиш доленосний вибір. Але в цьому і вся принадність – тут немає бінарного вибору з першої частини.
Забавно, що головний гіммік оригіналу – маніпуляція часом – постійно вилітає у мене з пам’яті. Я пам’ятаю персонажів, сюжетні повороти і музику, але точно не потойбічні вміння головної героїні, але я такий один, швидше за все. Як я вже згадував, Алекс теж виявилася «надлюдиною», а точніше, емпатом. Чесно кажучи, розповісти хорошу історію можна і без цього, але я розумію бажання творців зробити True Colors більше грою, ніж інтерактивним фільмом. І, зізнаюся, особливо інтригуючими або видовищними здатності Алекс не назвеш, але вони дуже доречні в контексті драми. Саме так гравець може зняти з персонажів маску і побачити їх справжніх – це допомагає зробити складний вибір і визначитися зі ставленням до того чи іншого NPC.
Ну і відзначу музику.
Хороший саундтрек – це найважливіший аспект будь-якої частини серії, і в цьому сенсі True Colors не підвела. Вона продовжує радувати акустичним і злегка меланхолійним звуком і відкривати гравцям нових виконавців. Актори теж впоралися на відмінно: Еріка Морі в головній ролі ігровій спільноті невідома, але вона прекрасно впоралася зі своєю роллю. Те ж можна сказати про Хану Сото. Взагалі, більшість акторів – новачки, але це абсолютно не помітно.
Чи перевершує Life Is Strange: True Colors першу частину? Однозначно дати відповідь на це питання неможливо – воно доволі особисте, адже кожен з нас полюбив оригінал з різних причин. Але те, що перед нами – чудовий сиквел, гідний вважатися одним з найкращих інтерактивних фільмів останнього часу, безсумнівно.
