«Машина топ, єдине – музика не працює». Спеціалісти Quarks Олексій Безуський та Артем Мулик розповідають, як привозили авто українським бйцям та організовували волонтерську роботу. Дзвінок о 5 ранку: «Почалося». Відчуття паніки та шоку було водночас паралізуючим та наче холодний душ. Пам'ятаю, швидко підготували квартиру до можливих вибухів, заклеїли вікна скотчем і заклали подушками, а також перебралися з дружиною та дитиною в коридор, хоча пояснити дитині такі активності о п'ятій ранку було складно. Дзвінок з командою, поки у заторах намагаюся допомогти дістатися дому моїм близьким, яких евакуювали з Чорнобильської зони, а інших – вивезти з Києва.У перші ж дні ми організовувалися з близькими та колегами, почали формувати першу допомогу самостійно. Це прохання від знайомих, яким потрібна була амуніція, одяг, тепловізори, автомобілі, тобто все й побільше. Перший запит вдалося закрити за декілька днів та повідомлень у внутрішніх чатах. Це донати від 100 до 30 000 гривень, в які було складно повірити.Загалом ми не припиняли роботу з перших днів війни. Коли шок від початку нападу минув,
моя команда та колеги, які перебували в умовній безпеці (понад 70%), почали повертатися до роботи та займатися волонтерською діяльністю. Деякі приділяли допомозі майже увесь свій час, і я дуже вдячний, що керівництво компанії було не те, що проти, а навпаки – підтримали команду та пішли на зустріч в усіх питаннях. Поступово графік змінився на організацію роботи команди вдень, а ввечері – пошук військового спорядження, автомобілів і постійний збір коштів. Вихідних, як і у більшості українців, більше не існує.Достатня сума – лише невелика частина справи. Далі замовлення, логістика в Україну, логістика по Україні і все це вимагало великої кількості комунікації з абсолютно незнайомими людьми, що було спочатку важко для мене. Перші купівлі пройшли з нічними дзвінками з митниці, що документи не підходять, та годинами, які я провів на блокпосту пояснюючи для кого призначене авто. Даний досвід був точно корисним і згодом допоміг багатьом знайомим спростити цей процес. Була ситуація, коли ми вже придбали автомобіль, залишалося замінити певні деталі і доставити його як можна ближче до східної ділянки фронту.
Деталі, які ну дуже важко знайти, але година на телефоні і вже є зрозумілий маршрут. Дивом знайшлося все необхідне, а хлопці на станції обслуговування, просто десь по дорозі на фронт, вже були готові підготувати автомобіль і відправити далі. Вдячний колезі Артему, який завжди приходив на допомогу, та з яким ми закрили не один подібний запит. Найбільше дивувало, коли дзвониш і просиш допомогти з транспортуванням машини в гарячу точку, а тобі у відповідь: «я готовий, що від мене потрібно?» І за три дні авто знаходиться вже на східних рубежах та виконує завдання. Люди, ризикуючи власним життям, проводячи по 15 годин в дорозі, роблять просто неможливе заради фотокартки військових на фоні автомобіля і повідомлення: «машина топ, єдине – музика чомусь не працює»А ти навіть не подумав перевірити, яка там ситуація з музикою. Такі моменти дуже підіймають настрій. Українці – титани. І чим більше їх атакуєш – тим більше вони об'єднуються та захищають своїх. Подібні речі я спостерігав ще в 2014 році, але в іншому масштабі. Був такий кейс, коли амуніцію та екіпу ми проплатили в четвер,
а через чотири дні вона вже була на позиціях за 1500 км.Як тільки телефон вийшов зі сплячого режиму, одразу отримав повідомлення: «Валерич! Нас бомблять. Війна. Збирайся».Послухавши повітряні тривоги, з'їздивши під Васильків (як нам казали у дуже безпечне місце) вирішив повернутися на лівий берег до коридору із 3-ох стін.Коли голова почала закипати – зам'ютив майже усі інформаційні канали і спробував працювати. До війни я створював масштабні вечірки, тімбілдинги та інші офлайнові активності в компанії, які, на жаль, зараз не на часі. Підключившись у різні волонтерські канали, почав займатись евакуацією людей з Київської області, діставати необхідну їжу та речі, доставляти до пунктів прийому. Гроші швидко збиралися у чаті Quarks, а ми з Богданом Булигою, нашим Project-менеджером, купували необхідні продукти для евакуйованих людей. Згодом передавав паливо та їжу людям у Бучі. Ця поїздка залишила на мені стійкий запах гару, який не вивітрився й досі.Їздив туди, коли міста були зачинені у супроводі бригади ЗСУ. Тільки одна смуга мосту залишилася висіти в повітрі,
якою можна було проїхати на свій страх і ризик.Суцільна туга, жах і жаль скрізь в метрі від тебе. Обірвані дроти вздовж усієї дороги, а ти намагаєшся проїхати між ними, як у тетріс. Коли приїхав до людей, які провели в підвалах більше 2 тижнів, вони розповідали про тортури, про побачені вбивства сусідів та мародерство. З їхнього будинку були примусово вивезені люди через Чорнобиль, Білорусь до Росії. Це мій друг, його молодший брат та їх мама. Їхній батько залишився в Бучі, щоб допомагати людям похилого віку. Далі я поїхав перевірити будинок, у якому моя дворічна дитина просиділа 9 днів. Гарний приватний будинок, що стояв у сосновому лісі, весь побитий уламками. Цілих вікон немає, а вся оселя всередині перевернута у пошуках трофеїв для своїх орчинь. Найбільша складність була у пошуку військової екіпи. На дев'ятий день придбати щось, наприклад, з амуніції, було практично неможливо, особливо розгрузки та бронежилети. В цьому допоміг колега. А загалом, потреби ЗСУ, окрім специфічних, схожі на потреби великої компанії. Тому передали ще й корпоративну тестову техніку (ноути і телефони) та багато комплектів одягу.Згодом запити стали більш різними. Наприклад, участь у пошукових роботах з 72-ю бригадою на території аеродрому у Гостомелі. А ще, до війни я мав невеличку справу з майстрування та продажу декоративних подушок, які вдалося передати на благодійність, близько 150 штук. Потрібно вірити своєму передчуттю. Недаремно за тиждень до війни, я переїхав з Ірпеня до Києва і почав дивитися зброю до покупки. І як казав один мій друг – бути, а не здаватися.
