Мамо, досить вже, ми – не зайчики
Мамо, досить вже, ми – не зайчики!
– Добре, котику.
– Мамо-о!
– Ок!
У пологовім цілувала пальчики,
Які тиснуть тепер курок.
Ніч невиспана – лізуть зубчики.
День:
– Не хочеться до садка!
Сам собі вистригає чубчика:
– Мам, я схожий на козака!
Дні за днями, дванадцять років,
Радість в серці й на ранах сіль,
Прогуляв двадцять п’ять уроків,
– Та згоріли б вони усі!
Стоси зошитів і паперу,
Нитки нервів – тонке, урвись!
– Я вступаю до універу.
Ще п’ять років – і він юрист…
Син закоханий, це навіки,
Звісно ж, мама про це все знає,
Кожен зайчик є чоловіком,
А кожен котик кицю стрічає.
І безперечно, що королеву,
Найкращу в світі, миліш від сну.
Не кожен котик зростає левом,
Та мій ось виріс…. В оцю війну.
А війна, мов стара кравчиня,
Строчить залпами із околиць,
Кроїть долю страшним начинням.
– Мамо, я тепер доброволець!
А війна фастригує чорним,
Прошиває червону заполоч.
– Ми їх, мамо, таки поборемо!
– Вірю, котику. Знаю, зайчику.
– Ох, та, досить вже! Ми – не зайчики
Що ж ти, мамо, вперта така?
– Я в пологовім цілувала пальчики…
Щоб не ковзали із курка.
За словами Любові Бурак, це її перша літературна відзнака. «Дякую високому журі конкурсу, дякую видавництву «Білка»! Дякую котикам, які тримають над нами небо і поглиблюють землю під могилами ворогів! Дякую всім, хто пише і читає книжки про війну! Дякую за нагороду! Дякую за довіру», – ділиться емоціями переможниця.
Віктор КАРПОВИЧ
