Страх смерті в армії ніби легалізований, але такі розмови не популярні, їх стараються уникати. Зазвичай усе зводиться до простої фрази: «Ну, всі бояться померти».
Ці слова схожі на туман, яким навмисно запотівають дзеркало, щоб не бачити у відображенні власне обличчя. Бо коли бояться «всі», не боїться ніхто конкретно. Це своєрідна колективна анестезія, яка заважає зробити найважливіше — присвоїти свій страх. Чесно сказати собі: «Мені страшно. І я боюся не абстрактної смерті, а своєї власної». Тут, у розподільчому центрі, я зустрічаю людей, які застрягли в цьому тумані.
Вони справді налякані, але водночас уникають будь-яких розмов чи навіть думок про смерть. Намагаються заглушити тривогу побутовим шумом, жартами, нескінченними розмовами або глухим мовчанням. Та уникнення не захищає. Навпаки — витіснений страх поступово розростається всередині, набуваючи форми напруги, паніки або внутрішнього паралічу. Смерть — єдина подія, яка гарантовано станеться з кожним із нас. Ми лише не знаємо, коли саме. В армії її присутність відчувається гостріше, але навіть тут вона залишається невизначеною.
І в цьому прихований парадокс: більше шансів зберегти життя має не той, хто заперечує небезпеку, а той, хто визнає її існування. Коли знаходиш мужність протерти це дзеркало і подивитися своєму страху в очі, повертається відчуття внутрішнього контролю. Усвідомлення того, що фінал реальний, не обов’язково паралізує.
Часто воно, навпаки, мобілізує. Стає зрозуміліше, заради чого варто жити, що потрібно берегти і за що боротися.
Тоді починаєш діяти тверезіше: уважніше вчитися, ретельніше перевіряти спорядження, краще контролювати свої реакції та емоції. Люди, які готові думати й говорити про власну смертність, зазвичай краще керують собою в теперішньому моменті. Вони менше витрачають сил на заперечення реальності й більше — на те, що справді залежить від них. Усвідомлення смерті не робить слабшим. Навпаки, воно повертає здатність бачити життя таким, яким воно є. І саме це усвідомлення нерідко стає тим, що допомагає зберегти життя «тут і зараз». Володимир РАБІНЧУК
