Історія родини Вадзюків – це живий літопис нашої країни, де відвага предків-повстанців через десятиліття відгукнулася мужністю сучасних героїв.
Коріння цього роду заглиблене в українську землю настільки міцно, що жодні вітри історії не змогли його зламати. Усе почалося з постаті Володимира Паненця на псевдо «Зозуля» – чоловіка великої душі й сталевої волі, який очолював районний провід ОУН. Його останній бій відбувся погожого травневого дня 18 травня 1950 року на Микулинеччині.
Того дня ворог, не маючи змоги подолати дух повстанців чесно, стягнув ціле військо – майже двісті солдатів держбезпеки. Очевидці згадують, що шлях до криївки вистелили підступно – за допомогою картопляного лушпиння, аби вистежити героїв. Коли кільце замкнулося і почалися розкопки схронів, «Зозуля» та його побратими зробили свій останній вибір – померти вільними. Володимир вискочив із бункера, кинув у ворогів гранати, а останню кулю залишив собі.
Довгі роки їхні тіла покоїлися у безіменній могилі в урочищі Стромки, куди їх таємно завезли на «студебекерах». І лише в липні 1990-го, коли Україна вже відчувала подих волі, героїв перепоховали з почестями. Але дух «Зозулі» не зник – він оселився у серцях його нащадків.
Минуло понад сімдесят років, і тепер Оксані Степанівні Вадзюк, яка мешкає у селі Лучка Великоберезовицької громади, берегині цього славного роду, випала доля знову чекати своїх синів із війни. Її старший син названий на честь пращура – Володимиром, а молодший, Андрій, обрав собі дідове псевдо – «Зозуля».
Серце матері завмирало не раз. Ще у 2014-му Андрій, аби не тривожити матусю, сказав, що їде працювати до Києва. А сам – добровольцем у саме пекло, у Донецький аеропорт. Нині він – старший лейтенант, десантник, кавалер орденів «За мужність» ІІ та ІІІ ступенів. Після двох поранень Андрій продовжує службу інструктором, передаючи молодим воїнам не лише знання, а й ту особливу козацьку витримку. Поруч із ним – вірна дружина, яка залишила рідний Івано-Франківськ, аби бути для коханого надійним тилом і тихою гаванню біля місця його служби.
Старший син Володимир – це втілення справедливості та доброти. Він пройшов Майдан, боровся у лавах «Правого сектору», а з перших днів великої війни знову взяв до рук зброю. Оксана Степанівна каже про нього з особливою ніжністю: «Він завжди готовий допомогти кожному, хто того потребує».
Брати – як два крила одного птаха. Вони безмежно люблять один одного, і кожна їхня рідка зустріч – це свято. Мати досі береже світлину з Харкова, де сини, один із Донеччини, інший із Сумщини, змогли на мить обійняти один одного. На це фото неможливо дивитися без сліз – у ньому вся сила братерської підтримки.
Оксана Степанівна виховувала хлопців сама. Рано залишившись вдовою, коли синам було лише п’ять і шість рочків, вона вкладала в їхні душі все найкраще. Коли настав час іти на фронт, мати дала кожному по вишитому власноруч рушнику. У кожному стібку – материнська молитва, у кожній ниточці – оберіг, сильніший за будь-яку броню. Вона вишивала їм сорочки ще змалечку, ніби готуючи до великого чину.
Нині в домі пані Оксани особлива атмосфера. Вона знаходить розраду в квітах – біля хати пишно квітнуть десятки мушкательок. Мати доглядає за ними так само дбайливо, як колись за своїми маленькими синами. А коли нічна тривога не дає заснути, бере до рук вервицю. Кожна намистина – це прохання до Бога за Володимира, за Андрія, за всіх наших захисників.
Найбільше свято в цій родині – День Незалежності України. Раніше його святкували гамірно і щиро, а тепер – із великою надією. Найбільша мрія Оксани Степанівни проста і водночас найвеличніша у світі: щоб одного дня за родинним столом знову зібралися всі разом. Без звуків сирен, без болю втрат. Просто разом.
Історія роду «Зозулі» – це історія самої України. Поки є такі матері, що плекають любов у молитвах і квітах, і такі сини, що тримають небо на своїх плечах, наш народ – непереможний. Бо сила роду – це те коріння, яке тримає нас на цій землі вічно.
Лариса РОМАНІВ
