Не мала баба клопоту — купила си пацє. То чисто про мене. Та добре тобі, нічо не тисне й не болит, сидиш си в теплій хаті, то сиди камінчиком. Нє, в світи потягнуло старе поторочє. А всьо через ту Леську. Зателефонувала, шо слаба така, же білого світу не видит. А вона ше сотку ми винна. Ая. Вторік позичалам, бо не мала бідака за шо змолотити. То нинька так є, більше на той городець стратиш, ніж з нього збереш.
Ото слухаю Леську, вголос шкодую її, а в голові єдно ся крутит: як вмре, то плакала моя сотка. Поставилам слухавку та думаю си, же бим чисто глупа була, якби таке допустила. Повна рішучости, йду до сусідки тої, шо справа, — Лєнки. Прошу: «Дай ми свого чоловіка, бо маю нагальну в нім потребу». Та очі витріщила. «Тра мя на Хмельниччину відвезти», - додалам, бо жінка різне си може подумати, особливо коли про її хлопа йдеться.
Ото погрузив мене в неділю Владко до жигулів і почмихала ми помаленьку аж за Волочиськ. Ше не встигли за Тернопіль добре виїхати, як ми вже по нужді захтілося. Сиджу. Терплю. Руков за низ живота вхопилася й лаю себе на чім світ стоїт,
за то, шо коли з дому виїжджала фурасиміт випила. Ага. Три таблєтки. На раз. А шо, я — баба стара, тиск маю, а там —дорога… Перестрахувалася… Йой, вочі ми вже лізуть, чую ...буде калабаня прямісінько в авто. Молю Влодця спинитися коло туалєту… Сміється. «Бабо, де ви на наших трасах труалєти виділи?» — питає. Стає коло найближчих корчів… А там, людоньки, ні єдного листочка. А природі всешко єдно. Кидаюся в ті голі кущі, сідаю… Блаженство. Аж зиркаю — а я, як на долоні. Бозю, ніби посеред дороги сиджу… Машини сигналять, а шо, не завжди бабу в кущах зовидиш… Так ми стидно востатний раз було, коли Ющенко казав «шо ці руки нічого не крали». Хапаю спідницю в кулаки та гайда до авта. Сіла, відхекуюся, мов орда за мнов гнала... А червонам зо стиду така, як помідор… Думаю, все, шоби там громи били, більше до вітру ні ногою. Але фурасиміт робит своє. За кілька метрів — знов прошуся… Стає Влодцьо вже на заправці. Каже, підіт до віконечка, там хлопець вам ключ дасть… Йду. Пукаю у скельце, а звідти: «Что вам, бабушка?» «Ключ» - сичу крізь зуби. «Какой?» - питає, ніби безсмертний.
«Від виходку», - протягую і чую зараз всьо скінчиться… «От чєго?» - допитується. Це ж треба, шоб на всій трасі єден москаль і то мені трапився… «Від кімнати з дзюрочкою», — не витримую. «Туалєт откритий» — рапортує уже ламаною українською, певне, напудившись моїх баньок… Йой, а я чого відразу туди не потикнулася, а стілько натерпілася?
«З полегшенням», — підколов Влодзьо, коли сілам назад до машини. Ніц йому не сказалам, тіко зиркнула так, шо таракана могла б на місці вбити. Рушили далі. Влодзьо переключив врешті з бум-ца-ца на новини. А там якраз про те, шо наша Тернопільщина дуже приваблива для туристів. «Ага, — кажу вголос, —хіба для нудистів. Який порядний турист, буде як заяць по кущах скакати, аби нужду справити?» «Екстримал, - сміється Влодзьо. — А шо? І дороги в нас, як в американців гірки… Вони за ті гірки, знаєте, скіко правлять? А ми шо, гірші? Я коби мав трохи грошей, то купив би пару запорожців і тих туристів у них пхав та по наших дорогах пускав… Екстрім такий, шо від задоволення свічки в очах стают…» Ото балакаємо собі, а я подумки вперше за життя дякую тим,
хто в наші аптеки трохи браковані лікарства возит. Фурасиміт мій скінчився, а мав би ше ого-го-го, як мене по кущах ганяти… Не зчуласям , як від тих переживань закимарила… Аж чую крізь сон такий смачний Влодзин мат, шо стрепенуласям… «Шо трафилося?» — питаю, протираючи вочи. «Та най го вирве, — кинув. — Хтівим скоротити, виїхав на дорогу, а тут тобі — ні показника, ні таблички». «Йой, то ми зблудили? — запричиталам. – А день короткий, шо буде?» «Ану тссс», — прикрикнув, чим мя трохи зобидив. Покрутився ше капусю й став попутки пиняти. Чую, допитується, як до Волочиська їхати. Якийсь мужик вчить його, же коло третього дерева зліва треба звернути направо, за кілька метрів зобачит пеньок, то коло нього треба наліво скрутити, потім їхати прямо, аж до третьої сосни, за нев повернути знов наліво і — траса… Тьфу ти. Дожилися. 21 століття, а ми напрямки за соснами визначаємо.
Сів Влодзьо до машини сам не свій. Їдемо, рахуємо, боїмося пеньок і сосну пропустити… Слава Богу, виїхали на ту трасу. Влодзьо злий, як пес, шо му три дні їсти не давали. Я ж у вікно зиркаю,
вдаю, ніби не виджу, шо він про мене думає. Аж тут глип — а ми прямісінько коло розчавленого чорного кота проїхали. Кричу: «Влодзю, тормози! Треба тварину набік відкинути, не гоже по мерцях їздити». Він тілько відмахнувся. Але я не здаюся. «Бабо, та тут тих котів і псів, хоч греблю гати на кожному кроці. Нікому до них діла нема. Лежат, гниют…» - нервує. «А ми не такі, як всі, — стою на своїм. — Ми — християни». І шо думаєте, Влодзьо таки не витримав. Здався. Цафнув назад. Спинитися. Витягнув якийсь пакет з багажника та зламав дві гілячки. Ото ними ми і згребли того кота з асфальту. Але на тім не скінчилося. «Прах мусит йти до праху», — почала я. Влодзьо не дослухав. Своєю гілячкою так-сяк випарпав ямку. У ній і похоронили бідну тваринку. А як інакше? Вона також душу має… До Леськи ми прибули, коли вже далеко по обіді було. Зиркаю на неї й вочам не вірю: пашить, мов ябко спіле… Так, ті, шо вже на ладан дихают, не виглядают… «Лесю, та на тобі можна орати, а ти повідала, шо вмираєш», - дивуюся. «Зосю, та я си горілочки тоді випила трошки, для травлення. А голова, як схопить… Всьо думаю. Тапочки. Ото й рішила попрощатися зо всіма. А шо? Хто відав, шо так все обернеться. Зато, знаєш, і діти з внуками приїхали, і куми, і ше купа тих, хто б до здорової мене, так інколи й не знайшов часу навідатися…» Верталися ми з Влодзьом додому пізньої ночі. Я си дорогов мислила, шо стілько літ маю, а глупа, як ніч. Їхалам до Леськи за якоюсь соткою, а за дорогу Влодзеві цілих дві буду мусіла заплатити. Жадність фраєра згубила, як кажут. Йой, не вмію я, людоньки, на тім світі жити. Нє, шоб зекономити, тілько трачу й трачу… Ваша мандрівниця баба Зоська.
