Спробую передати послідовно усе, що відбувалося в Тернополі ввечері 18 лютого крізь призму свого жіночого сприйняття та емоцій. По частинах.
Але скажу одразу, що я не була в самій гущі усіх подій, хоч і перебувала на місці, як журналіст і мала би встромити носа туди, де пересічний громадянин не пролізе. Я не спілкувалася з лікарями, як це робили мої колеги, не брала інтерв’ю в активістів чи якихось неформальних лідерів, які час від часу то вигулькували з натовпу, то знову зникали. Я не пролазила у захоплені будівлі і не ловила яскраві кадри в фотооб’єктиві. Я просто спостерігала. При чому, з позиції жінки невисокого зросту.
О 20.00 до мене зателефонував колега з-під ТОДА. Намагався щось повідомити про події, які там в той час відбувалися. Але через шум та крики я його практично не чула. «ОДА захопили», «Беркут», «тут треба людей» - якісь обривки його фраз, які я почула. Зібралася їхати.
Але добратися до ТОДА автівкою, як виявилося, неможливо – з усіх боків дотичні вулиці перекриті постами ДАІ.
Коли ми все ж припаркувалися і підійшли до будівлі адміністрації, я побачила там дуже багато тернополян – схоже,
було тисячі дві людей. Вони вишиковувалися у своєрідний коридор ганьби – від входу в ТОДА і донизу по сходових маршах. Було тут багато молодих парубків у масках-балаклавах. Також виділялося кілька бойових жінок – вони сварилися, обурювалися, як я зрозуміла, на адресу правоохоронців, навіть плювали на асфальт, де мали б зараз пройти військові. Але силовики не вийшли до натовпу. Вони утекли через один із додаткових виходів ззаду будівлі. Коли тернополяни це побачили – кинулися наздоганяти.
В цей момент я зустріла знайомого, який був тут раніше за мене і застав момент застосування димових гранат, шашок. Сказав, що бачив чоловіка, у якого руки були в крові від осколків гранати. Проте ні карети швидкої, ні поранених людей, ні паніки з цього приводу особисто я не бачила.
Коли стало зрозуміло, що гранат уже ніхто кидати не буде, я разом з іншими людьми піднялася нагору, аби побачити, як зараз виглядає захоплена народом ТОДА. Те, що побачила, хай і не виглядало руїною, але викликало гнітюче враження.
Весь перший поверх без скла у вікнах. Тому в холі гуляли протяги.
Дерев’яні рами вивалені. Земля встелена дрібними осколками скла та шматками бруківки, плитки. Треба було добряче дивитися під ноги.
Табличка з надписом «Тернопільська держвана обласна адміністрація» замальована чорним балончиком.
Молоді хлопці залазили досередини будівлі через вікна. Хоча двері уже біли відчинені і теж не мали скла.
Збоку будівлі побачила слід на асфальті – наче мука. Знайомі сказали, що такий слід залишають гранати.
Оскільки люди масово поспішали до управління МВС, то й я відправилася туди - на бульвар Шевченка. Попередньо зайшла в аптеку біля драмтеатру купити пов'язку, аби при застосуванні гранат не надихатися газу. Пов'язки у них залишилися лише марлеві, тому придбала одну собі за 3 грн.
Далі буде Люба Вовк новини Тернополя "Погляд"
