«Країна мрій» вже одинадцятий рік поспіль пропонує киянам та гостям міста відірватись від буденності, втекти від шуму великого мегаполісу, щоб поринути у світ етно-фольку. 6 липня, на другий день дійства, кількість охочих пофестивалити не зменшилась, а територія парку «Феофанія» уподібнилась до окремої держави, на чолі якої – організатор і головний ідейний натхненник Олег Скрипка. Атмосфера та формат свята дозволяє українцям повернутись до свого коріння, вбратись у вишиванку, послухати етномузику та долучитись до створення виробів народного декоративно-прикладного мистецтва.
Цього року організатори вирішили трохи оновити програму. Крім двох нових сцен усіх охочих закликали приєднатись до підготовки заходів або ж навіть взяти участь у програмі – запропонувати ідеї власних майстер-класів, виставок, музичних виступів тощо. Однією з таких ініціаторів стала Альона РАЄНКО, організатор барабанного кола:
– Я була на прес-конференції з Олегом Скрипкою, де він розповідав про «Країну мрій» і наголосив, що там можна втілити всі свої мрії! Я підійшла до організаторів, запропонувала ідею – вони сказали:
«Робіть!». Ідея була в тому, щоб зробити барабанне коло, яке об’єднує людей одним ритмом. І взагалі, я думаю, що це дуже круто, що «Країна мрій» цього року дала таку можливість втілити в життя свої мріяння. І я впевнена, що барабанна сцена стане традицією цього фестивалю!
Унікальних виконавців та митців на фестивалі було безліч і кожен мав свої особливі історії, якими вони радо поділились з газетою «День».
«МИ – ЦЕ ТІ, ХТО НАРОДИВСЯ ПІД КОБЗАРСЬКОЮ ЗІРКОЮ» Михайло КОВАЛЬ, кобзар, кобзарська сцена:
– Знайомство з бандурою в мене почалося з дитинства. Коли мені виповнилося десять років, у нас провели електрику. І от одного разу, пригнавши корову з пасовища, я зайшов в хату і почув дивне звучання. Навіть не пісню, а дещо більше, настільки гарне, що я роззявивши рота дослухав до кінця. Після чого диктор сказав: «Ви прослухали виступ співачки-бандуристки Антоніни Голуб». Це стало тією іскрою, яка розпалила в мені бажання заграти самому. Але бандури в нас не було, в нашому селі мені не вдавалося її ніде знайти, тому я й гітару ставив сторчма й грав на ній, наче то бандура.
Очевидно, такий талант дається людям від народження: ми – це ті, хто народився під кобзарською зіркою. У кожного своя місія в житті, моя – то гра на кобзі. Я ніколи не вчився грати, однак коли вперше, вже після закінчення школи, я взяв в руки бандуру, все трапилось саме собою. Граючи на кобзі, я хочу донести до людей прекрасне звучання наших народних пісень і, можливо, вразити когось так, як мене колись вразила Антоніна Голуб.
«НАША МУЗИКА – ТЕСТ НА УКРАЇНСТВО, ВОНА ДУЖЕ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА» Ярослав КРИСЬКО, львівський кобзар, кобзарська сцена:
– Раніше я був будівельником, а тепер кобзар, яким не так то й просто стати. Щоб поповнити лави братії, необхідно скласти екзамен: заспівати одну думу і дванадцять пісень. Кожен з нас повинен співати на вулиці, ким би він не був, – бізнесменом, підприємцем чи науковцем. Це робиться для того, щоб зломити в нас гординю. Спочатку незвичне відчуття. Але потім розумієш, що найкраща сцена – це саме вулиця. Дивує те, що люди нам досить часто кидають гроші. Знаєте, це такий собі взаємообмін. Я вважаю, що наша музика - тест на українство,
вона дуже інтелектуальна.
«ТАК НАРОДИЛАСЬ МОЯ ПЕРШЕ ПІСНЯ…» Rina Physalis (Катерина МЕЛЬНИЧЕНКО), бандуристка, сцена сучасної бандури:
– Я дуже люблю імпровізувати. Оскільки в Одеській консерваторії ми граємо академічну музику, то можливості творити щось своє, модерне, не надто дозволяють. Можливо, таке незігране в мені накопичувалося продовж усього часу, і одного разу таки вийшло назовні. Це було минулого липня. Зазвичай, пишуть музику на слова, а тієї ночі я написала слова на музику, і виникла моя перша пісня «Про любов». Я була дуже втомлена і лягла спали, але не могла заснути. Заплющивши очі, раптом чую текст пісні і музику в голові. Це було після опівночі. Я одразу встала та почала тихесенько «щупати» ті нотки, щоб нічого не забути та не розбудити сусідів. Зранку я вже доробила цю пісню до кінця. Так народилась моя перше пісня, яка, до речі, з латинськими ритмами. На «Країні Мрій» цю пісню я виконала першою.
«РОЗПОЧИНАЄТЬСЯ НОВИЙ ЕТАП УКРАЇНСЬКОЇ МУЗИКИ» Ольга ТРОЯН, солістка гурту «ДримбаДаДзиґа», етно-лаундж сцена:
– Гурт цілковито виправдовує назву: для колориту в музиці використовуємо звучання дримби.
Сьогодні виконуватимемо одну з таких пісень, називається «Коломийка». Наш гурт суттєво відрізняється від того, що був спочатку: нові люди, нова творчість, нові підходи в баченні музики. Як на мене, це – супер, тому що ми розвиваємося й крокуємо вперед. Нещодавно переглядала відео з фестивалю «Червона рута». Це був кінець 1980-х, і тоді українська музика перебувала на хвилі піднесення і не вписувалася в жодні рамки. Нині зі створенням таких гуртів, як «ДахаБраха», «Фолькнери» та решти наших друзів розпочинається новий етап. Українська музика розвивається й скоро стане трендом у всьому світі.
«ЦЯ МУЗИКА – ЛІКУЄ» Юлія ВАСЮК, участниця гурту «Мокоша», обрядова сцена:
– Фольклором я зацікавилися не з дитинства, а лише років сім-вісім тому. Скажу про те, що приходити до цього потрібно серцем, а не розумом. Цьому не можна навчитися, або змусити себе займатися – це можна тільки полюбити. Я займалася класичною музикою і виховувалася в дуже класичних традиціях. Фольклор я дуже не любила, бо серед класиків вважається, що це музика другорядна, архаїчна. Я навіть не пам’ятаю цей момент,
коли, власне, з’явилася любов до тієї музики. Воно відбулося раптово, як один дзвін, як один ривок. Мабуть, я тоді відчула себе українкою. Не лише громадянкою України, але й, власне, українкою, бо це різні речі. Це було щось ірраціональне. Це просто сталося, і все. І я дуже рада, що це сталося. Бо ця музика – лікує.
«НАМАГАЄМОСЯ НАБЛИЗИТИСЯ ДО ОРИГІНАЛУ» Маргарита ПРОСКАЖЕНИК, керівник гурту «Володар»:
– Весь наш репертуар записаний у власних фольклорних експедиціях по різних регіонах України. Більшою мірою це – прип`ятське Полісся, Черкащина, Полтавщина та південна Київщина. Ми виконуємо власноруч записані матеріали і намагаємося наблизитися до оригіналу, працюємо в стилі автентичного співу, без будь-яких обробок. Відтворюємо манеру, діалект, в решті-решт костюми регіону, звідки походять пісні. Цей рух автентичного співу започаткував Євген Васильович Єфремов, керівник ансамблю «Древо». Тобто ми, фактично, діти цього ансамблю і продовжуємо цю традицію.
«ЯКЩО ЛЮБИШ ТЕ, ЩО РОБИШ – НЕМАЄ ПЕРЕШКОД» Арсен ІСАМІДІНОВ, соліст ансамблю «Ветан», кримсько-татарська сцена:
– У дитинстві хотів бути суднобудівельником, чимось пов’язаним з морем хотів займатися, але потім усе це минуло. Я любив музику з раннього дитинства, ходив в музичну школу, а потім, після переїзду з Узбекистану до Криму, почав займатися вокалом. Дитиною я співав вдома арію Фігаро, не знаючи цієї партії, вона була в мене на слуху, батьки все-таки музиканти, я почав повторювати. Це було дуже смішно і кумедно. Якщо любиш те, що робиш, а я дуже люблю співати, – немає перешкод. Глядач – найважливіше, що є у нас. І кількість не важлива, важливіша, звісно, віддача й те, що вони прийшли, приділяють тобі увагу – це вже приємно. Усі очікування, пов’язані з фестивалем, виправдались. До нас приходить дуже багато людей, які дивляться і слухають нас з усмішками, даруючи свій гарний настрій, які просто хочуть насолодитися нашою музикою.
«ДЛЯ МЕНЕ ЦЕ КУЛЬТУРНА МІСІЯ, ЯКА ДОПОМОЖЕ УКРАЇНЦЯМ ДІЗНАТИСЬ БІЛЬШЕ ПРО СУСІДІВ» Ельнара АБДУЛАЄВА, солістка ансамблю «Арзу», кримсько-татарська сцена:
– Мої батьки переїхали з Узбекистану до України, де я вже почала займатися танцями, а також вокалом і грою на фортепіано.
Зараз отримую другу освіту – економічну, та захищаю кандидатську роботу. Крім того, займаюся педагогічною діяльністю. Ми з друзями відкрили невелику школу, куди спочатку ходили наші співвітчизники, зараз вже ходять і українки, і навіть німкні. Ми займаємось у школі дуже серйозно, по дві години на день. Я змушую їх вивчати базові рухи кримсько-татарського танцю, особливо руки – це найголовніше для дівчинки у нашому традиційному танці. Окрім хореографічного гуртка, я ще планую відкрити центр, в якому поєднається національний танок, вивчання мови та історії кримських татар. Для мене це культурна місія, яка, я вважаю, допоможе українцям дізнатись більше про сусідів.
«ПОЕМА «НАЛИВАЙКО» СТАЛА ЗНАКОМ ОКЛИКУ У МОЄМУ ЖИТТІ» Левко ЛУК’ЯНЕНКО, письменник, дисидент, літературна сцена:
– У 1991 році, за декілька днів до укладання Акту, зібралась Народна рада і вирішила ухвалити новий закон. Мала скликатись і Верховна Рада для ухвалення тих законопроектів, які б стали Законами Української радянської соціалістичної республіки. Але я подумав, що це не те – ми можемо зробити більше,
у наших силах проголосити Україну незалежною державою. У той момент до мене прийшло прозріння. Я витягнув зошит із папки і почав писати. За півтори години я написав Акт і потім, на зборах, о 12 годині його прочитав. Сталося так, що 24 серпня, у мій день народження, цей Акт проголосили.
У моєму житті велику роль відіграли книги. Особливо збірки Рената Рилєєва. Поема «Наливайко» стала знаком оклику у моєму житті. Там були слова, після яких я вирішив, що свідомо буду боротись за самостійність, навіть якщо доведеться загинути.
«ТАНГО ЗНАХОДИТЬ СВІЙ ВІДГУК У КОЖНОМУ СЕРЦІ» Квартет Kiev Tango Project, Майстерня танців:
– Особливість нашого квартету в тому, що ми граємо П’яцолло в оригіналі. Всі цього композитора люблять, знають, але до цього часу його твори виконувалися лише в аранжуваннях, а ноти композитора створені для виконання саме у такому складі, як у нас: бандонеон, контрабас, скрипка і рояль. Виконання творів цього стилю вимагає так само багато майстерності, музикальності, як у класиці, але при цьому можна сказати, що танго – це мікс імпровізації й гармонії, пов’язаний з джазом, класичною, популярною музикою і як не дивно народною. Танго знаходить свій відгук у кожному серці, незважаючи на вік, стать, професію слухача. Зараз ми стали справжньою родиною і часто сміємося з того, що несподівано настільки поріднилися.
Це лише невелика частина історій людей, які створили цей фестиваль та святкову атмосферу. Незважаючи на те, що «Країна мрій» тривала лише два дні, багато людей встигли відвідати парк «Феофанія» і насолодитись святом.
