Дізналась багато та познайомилась із людьми, які щодня творять нову Україну – активістами та волонтерами із Харкова та області. Я дуже рада, що знаю, хто скидав пам’ятники Леніну, підіймав українські прапори, зупиняв провокаторів, захоплював обласну держадміністрацію, фарбував мости та зупинки, всіх тих активістів, які проводять патріотичні заняття, вчать керувати безпілотником та поводитись зі справжньою зброєю. У Харків я везла з собою валізу в руках, а в голові - цілу купу стереотипів і запитань, та ще, мабуть, трохи страху, бо за останні кілька місяців тут відбувались теракти, напади, різні провокації. Чи змінились мої переконання після повернення? Чи розвіялись мої стереотипи? Чи отримала я досвід у тележурналістиці? Так. Читайте...
…Я працювала на місцевому телеканалі «Simon», у відділі «Objective Новости» разом із групою журналістів, які вчили мене правильно розписувати новинний репортаж. Як шукати ексклюзиви – ділилась досвідом я . Вдалось зняти десять репортажів. Про матеріал із зони АТО я опишу нижче. Найбільшою проблемою для мене було те, що я не знаю досконало російської граматики і не можу правильно викласти думки на папір.
Євгенія Гокова – одна із редакторів, допомогала мені, за що їй щиро вдячна.
Я не медіаексперт, але дозволю висловити власну суб’єктивну думку, що журналістика у Харкові знаходиться в стані постійного розвитку. Звичайно, для цього потрібні ресурси, яких не вистачає. Тому далі йде усе по колу: немає грошей – немає мотивації – немає класного матеріалу. Радує те, що попри усе журналісти розвиваються (наприклад, організовують для усієї редакції лекції з англійської та інших мов), цікавляться іноземними програмами та стажуваннями.
Останній мій матеріал на стажуванні – репортаж із зони АТО. Село Піски – місцевість, яка постійно знаходиться під обстрілами, де я провела два дні. Це була моя власна ініціатива, та я рада, що редакція пішла мені назустріч і я самотужки вибралась у зону АТО. Моя подруга із Нью-Йорка запитала:
- Коли ти востаннє відчувала страх?
- В окопі, коли на мене летіло «щось», - відповідаю.
Я мала зреагувати швидко і сховатись. А далі – як пощастить. Якщо встигаєш – залишаєшся жива. Так було і вночі, коли ми із солдатами з добровольчого батальйону «Січ» були на останній позиції української армії,
в окопі. На нас «летіло». Я бачила тільки світло та вибух. Солдат накрив мене, снаряд впав трохи далі. Я жива, розбила коліно. Ніхто не постраждав. Пощастило.
Наступного дня я знімала у добровольчому батальйоні «ОУН».
- Перемир’я? Це ви про що? – із посмішкою запитує солдат і показує пальцем в небо. - Чуєш, яке у нас перемир’я?
Ми йдемо від штабу батальйону «ОУН» до якогось із підвалів, де живуть солдати. По дорозі знаходимо касети, уламки від мін. З асфальту стирчать снаряди, які не розірвались. Будинки без даху, повибивані вікна, спалені машини та військова техніка.
Ніс лоскочить перший подих весни. Милуємось сонцем та голубим небом. Слухаємо звуки «градів», свист мін та вистрілів. Сюрреалізм? Ні, українська війна. Солдату, який поруч, 20 років. Активіст, вже майже рік доброволець на війні. В його очах я бачу спокій та врівноваженість. З ним не страшно. Він – герой мого репортажу. «Пан або пропав» – улюблена фраза «Ліптона».
По дорозі до позиції починає прилітати те «щось» і до нас. Ми ховаємось. Сидимо в підвалі і знову слухаємо «гради». Через щілину спостерігаємо, як заходить сонце та наступає вечір. Поволі стихають звуки. Ми перебігаємо до більш безпечного місця. Разом з іншими воїнами п’ємо чай та слухаємо пісні у виконанні «Перехреста». Кілька годин, аби відпочити, а потім вночі знову на позицію. І так щодня.
Там, на війні, все просто і щиро. Ці відчуття і досвід неоціненні. Хотіла б порозмовляти з усіма, але час повертатись до Харкова, а потім до столиці. Прощаюсь та кажу, що повернусь пізніше. Обов’язково. А всередині стискається серце і я запитую себе – чи буде село Піски українським? Чи будуть ці хлопці живими?
Уляна Перескоцька, Теребовлянська районна газета «Воля».
