Старший матрос Іван Костюк у свої 39 років був призваний до лав ЗСУ 16 вересня 2014 року. Зараз йому виповнилось 40, а додому прибув із зони АТО декілька днів тому.
На Яворівському полігоні за два тижні набув спеціальності навідника-оператора БМП, після чого його направили до Маріуполя, де ще два тижні, за його словами, підрихтовували бойову техніку й вирушили в смт Талаківку Донецької області. Біля останнього населеного пункту військовий підрозділ Івана – 28-ма окрема механізована бригада з Одещини, тримався півроку. «У Талаківці, – розповідає Іван Костюк, – по нас били почергово то «Градами», то крупнокаліберними мінометами ті нелюди московські, хоч те було заборонено Мінськими угодами. Та вони на це не зважали. Коли ми тільки прийшли (а ворог знав про наші ротації), вони почали нас, необстріляних вояків, випробовувати на міцність, чи встоїмо, чи побіжимо. І так лупили цілий тиждень, що голову важко було висунути поміж осколків і куль. Але коли ми їм у відповідь разок влупили зі своїх «Гадів», то бусурмани вмить порозбігалися, полишивши всю свою техніку».
Далі, розповідає солдат, бої продовжували комплексно, спершу йшла щільна артпідготовка, потім - стрілецька зброя, а далі слід було чекати наступів диверсійних груп, хоч вони лазили і так цілодобово. У тому місці з Іванової роти сім бійців загинули, ще близько п’яти були поранені. З Іваном служили більшість одеситів, були і з інших регіонів України. Жили дружною сім’єю, ніяких перепон у мові не відчувалося, один в одного вчилися бойовому хисту, все ж на початках було дуже страшно. Напевно, той страх проникав від незвичності війни для мирних людей. Чого солдати найскоріше навчилися, за словами Івана, так це прислухатися до кожного звуку навколо, безпомилково розрізняти звуки пострілів танків, різних видів артилерії, навіть різних калібрів мінометів. Після ротації на Різдвяні свята підрозділ Івана перемістили в Гнутове, що під Маріуполем (23км), неподалік Широкиного. Там захищали рубежі Батьківщини ще півроку. Коли бувалого бійця запитали, як там було, він раптом замовк і зблід, тривала довга пауза, а потім ледь видихнув: «Там… там… Там було… справжнє пекло… Постійні ворожі «Гради»,
крупнокаліберні міномети, а від снарядів САУ взагалі не можливо було сховатися, вони вивертали землю, пряме попадання їхніх снарядів розносило будівлю вщент, ніби на тому місці до того нічого й не було, мало рятували окопи з бліндажами. Дякувати Богу, зі мною якось усе тоді обійшлося…» У підрозділі солдата в той час були 4 БМП, 4 танки, тепловізори, пристрої нічного бачення, снайперські гвинтівки нового зразка з сучасною оптикою, гранатомети. Було все необхідне для бойового життя переважно завдяки волонтерам-теребовлянцям та добрим людям з інших областей. Якраз вони постачали продукти, особливо воду, бо навесні і влітку там спека нестерпна. А от з формою була проблема і всі ходили, хто в чому міг і мав. Воїн пригадує, що в останній місяць його служби нестерпною стала обстановка на фронті, особливо останні три доби. Вороги підходили все ближче і ближче, від цього нахабніли і посилювали вогонь. Жодних мирних домовленостей з москалями за час служби, каже солдат, вони не бачили. Деколи обстріли послаблювались на якийсь тиждень-півтора, тоді, коли москалі пускали свої,
так звані «білі гумкомвої». Незважаючи ні на що, каже солдат, їх бойовий дух був дуже високим і кожен боєць подумки і деколи вголос просив Бога і командування лишень віддати наказ про наступ. Ось тоді вони б показали нападникам, як уміє воювати українське військо. Та наказу не було, так і досі немає, а москалі рвуться будь-що до Маріуполя, хочуть зробити собі вихід до моря. Іван розповів, що у їх підрозділі служила жінка-доброволець, була досвідченим бійцем, вправним снайпером, воювала на рівні з чоловіками. Бували такі дні, що й голови неможливо було підвести, а вона сама йшла на «зеленку» і звідти стріляла сепаратюг із москалями. Потім вона завагітніла і…Воїни таки її не вберегли, не встигли, загинула на 7-му місяці від ворожого осколка… Далі воїн розповів про особливих своїх бойових побратимів – сім’ю бойових собак породи алабаї, кремової масті - тата, маму і їхню дочку. Вага їх сягала до 80-120 кг, у витягнутому стані вони були вищі за людей. Тварини врятували багатьох солдатів, адже чули краще за людей найменші звуки. За час служби собак жодна ворожа диверсійна група не змогла непоміченою проникнути до українських вояків.
Алабаї були місцевого фермера, господарка якого розміщувалась неподалік. Так ті собаки поступово перейшли до війська, а фермер ще довго годував воїнів та постачав їм воду, куриво, інше, провідуючи і також підгодовуючи своїх тварин. Під кінець Іванової служби вожак тієї бойової зграї, на жаль, загинув, а його подруга й дочка продовжують рятувати солдатів. Собаки передчували всі обстріли. А перед мінометними, танковими чи САУ-обстрілами тварини скавчали й самі заганяли бійців у бліндажі, окопи. А для розвідників алабаї були не лише зором й слухом. Тварини самі хотіли всьому вчитися. Так солдати навчили їх навіть підносити у потрібний час різні предмети – у бою - магазини до АК чи «цинки» з патронами до кулеметів, також гранати, правда, бійці їх спершу обмотували скотчем задля безпеки тварин. Собаки зовсім не боялися пострілів і під час перестрілок зі стрілецької зброї сиділи поруч, вірніше - лежали й розумними некліпаючими очима чекали команди принести боєприпаси. Іван пригадує: «Собаки були нам щирими друзями, мов люди. Ми з ними і розмовляли, як з людьми, разом їли, спали і воювали. А якими вони були розвідниками! Іван пішов на дембель у другій хвилі. – Тяжко було розлучатися зі всіма побратимами, з якими вкупі пізнали ціну життя й сотні разів зазирали смерті у вічі. Ми всі стали родиною, рідними братами. Під час розставання були теплі братерські обійми, скупі чоловічі сльози, тверді рукостискання, – резюмує вояк. Віктор Аверкієв
