Письменниця Надійка Гербіш поділилася у соціальних мережах словесними перлами своєї донечки Богданки, які публікує з хештегом #Данусинітеревені.
У Синяві (в батьківській хаті Данусиного тата)
Ігор: Донечко, треба помити руки.
Дануся: Тату, це не має сенсу.
(Руки помилися, але дівчинка була права: за секунду вони знову полювали за котом) *
Там само, вилізла на вершечок кутового дивану:
– Ви будете моїми підлеглими, – з такою, знаєте, чарівною усмішкою. – А я буду принц.
*
Ігор інспектує валізу перед від’їздом:
– Надійко, ти ж бачиш, що вона не закривається.
– Мені треба все, що там є. Я й так вийняла половину.
– Але ж вона не закривається, – починає виймати речі не першої необхідності, у мене на очі накочуються сльози, бо я завжди невиправдано сентиментальна.
– Я не поїду без гірлянди! – бурмошуся сильно.
– Не сваріться! – втручається Дануся, дивлячись на тата, а тоді підходить до мене й обіймає за шию, – не плач, все ми зробимо, все буде гарно!
*
В автобусі обговорюємо з Данусею мій затяжний кашель і чому я не можу багато говорити вголос. Саме проїжджаємо красиво освітлений львівський гіпермаркет:
– Дивися, дивися, як красиво! Правда, тобі вже краще?
*
На митниці забрали у всіх будь-які продукти тваринного походження (йогурти, яйця, усе таке). Нам дозволяють залишитися в автобусі, поки всі решта рентгенять сумки. Дануся до прикордонника, який зайшов у автобус:
– Нема нашої смакоти, забрали!
*
На Варшавському вокзалі, несу дівчинку на руках, відволікає від поспіху розмовами:
– Кого я люблю?
– Бодяню.
– А ти?
– Маму і тятя. І людей!
*
У Лодзі, неподалік нашої вулиці, під проливним дощем без парасолі:
– Мамо, мамо, дивися, це наша дома, наш Йодзь, я можу його бачити!
*
Послухавши кілька розповідей бабці Тані, що повернулася з-над озера Вікторія в Африці, вимагає історій про бегемотів.
– А чому ти не знаєш про бегемотів?
*
Щойно:
– Що ти робиш?
– Записую.
– Сьо? Життя?
