Адже він, майстер спорту, старший тренер Тячівської ДЮСШ та області з греко-римської боротьби, голова олімпійського руху Тячівщини, відмінник освіти України, ще й почесний громадянин м. Тячів, виховав цілу зіркову плеяду спортсменів, що захищають в борцівських поєдинках честь не лишень району, а й краю, України. Серед них 20 майстрів спорту, 9 чемпіонів України в різних підгрупах. Завдяки Йосипу Юрійовичу та його колегам-тренерам тячівські борці ось уже впродовж десяти літ входять до складу збірної України, виступають на чемпіонатах Європи, і навіть, світу.
Тому виникає закономірний інтерес: що ж рухає цією людиною, котра самовіддано, на грані фанатизму, ось уже чотири десятиліття служить спорту, досягаючи воістину фантастичних для скромного, маленького Тячева результатів? Та, напевно, одного лиш бажання й ентузіазму в цьому випадку було б замало, насправді йдеться про людське призначення, що не визнає жодних перешкод і поворотів долі.
…На юне нинішнє покоління Йосип Болдижар дивиться з сумом: до нього, в секцію греко-римської боротьби, приходять записуватись слабенькі,
малорухливі, до того ж боязкі діти, що, здається, виросли в тепличних умовах. Тож перш, ніж подавати їм уроки боротьби, домагається їх загального фізичного зміцнення – комплексом відповідних спортивних вправ
Він же, на противагу нинішнім своїм «новачкам», виростав напрочуд жвавим і міцним хлопчаком. Можливо, саме тому, що не відав надмірної опіки й усіх тих забаганок, якими нині балують батьки свої синів і донечок. Вони з однолітками черпали здорову дитячу радість у постійному рухові. Тож і нині з ностальгією згадує і вуличні футбольні баталії, й купання та стрибки з імпровізованих трамплінів у холодні обійми Тиси, і воєнізовані хлоп’ячі ігри. Що вже казати про зимові розваги, лижні спуски з пологих вишківських пагорбів, перші ковзанярські піруети, «штурми снігових фортець» аж до настання густих сутінків...
Не дозволяли засиджуватися на одному місці й домашні обов’язки. У їхній багатодітній родині їх вистачало, і найбільше роботи припадало саме Йосипу, найстаршому серед чотирьох братів.
Проте це не заважало хлопцеві гарно вчитися – до школи йшов з радістю, особливо на уроки малювання,
до якого рано проявив хист, і, звичайно, на заняття з фізкультури, що проводились на далеко серйознішому рівні, аніж зараз.
Коли ж настав час визначатися з майбутньою професією, гору взяло перше захоплення: Йосип вступає до Ужгородського художнього училища і з насолодою поринає у багатобарвний світ творчості: малює картини, бере участь у виставках.
Проте, як не дивно, а фізичному вихованню мистецької еліти тут надавалось не менше значення, аніж творчому її розвитку. І всі студенти в обов’язковому порядку повинні були займатися в котрійсь із спортивних секцій.
Йосипу Болдижару неабияк поталанило – його першим наставником з класичної боротьби був Михайло Маркович, який, власне і став фундатором цього виду спорту в обласному товаристві «Спартак». Він з перших занять запримітив здібного юнака, чия непогамовна енергетика «на всі сто» відповідала духові й стилю борцівського мистецтва. Хлопець напрочуд швидко освоївся у нововідкритій стихії і вже через три місяці успішно виступив у змаганнях на першість міста. На наступному ж етапі продовжував удосконалюватись під наставництвом іншого досвідченого тренера,
майстра спорту СРСР ленінградця Анатолія Жукова – спаринг-партнера відомого на той час спортсмена, олімпійського чемпіона Анатолія Рощина. Він теж швидко виокремив студента-художника із загальної маси, адже Йосип Болдижар впродовж одного року тренувань стрімко «виростав» за цілих два. Тож уже через два роки став чемпіоном області серед дорослих супротивників. Потім на протязі цілого десятиліття входив до складу обласної збірної, успішно виконавши норматив майстра спорту як із класичної, так і з вільної боротьби.
Служба в армії не перервала й не змінила життєвого вектору, скоріше, навпаки, саме там, в секретних військах ПВО, розпочав… свою тренерську кар’єру. Водночас, немало часу віддаючи борцівським заняттям з юнаками, Йосип Болдижар вважався одним з кращих стрілків тодішнього СРСР (!), який запросто збивав на льоту снаряд славнозвісної «Катюші».
Демобілізувавшись, повернувся на Ужгородську фабрику художніх виробів, де працював до армії. Та через певний час захворіла мама, і він, сповнений синівського обов’язку, повертається у рідне Вишково. Невдовзі доля закинула в Тячів,
і мальовниче місто над Тисою стало для нього назавжди рідним.
Реалізовуючи природне тяжіння до творчості й набуті професійні навики на фабриці художніх виробів і маючи непогану для тих часів зарплатню (біля 300 крб.), він відчував: у житті бракує дуже важливого – спорту, його напруги, динаміки, сплеску емоцій. І, щоб заповнити прогалину, береться організовувати при спорттоваристві «Колос» секцію з греко-римської боротьби. Причому, на одному лишень ентузіазмі, абсолютно не претендуючи на якусь винагороду. Справа ця для Тячева була нова, тож сміливців-першопрохідників було негусто. Проте популярність спортивного «ноу-хау» поступово зростала. І вже через рік вихованці Йосипа Юрійовича несподівано для всієї спортивної спільноти на обласному змаганні з греко-римської боротьби в Берегові посіли третє місце. Це була справжня сенсація. Голова райспорткомітету Й.А.Фекете цілісінький день «сидів» тоді на телефоні і перепитував, правда це чи ні. Після такого тріумфу Йосипу Юрійовичу запропонували тренувати борців греко-римського стилю на платній основі (четвертина ставки).
Проте ця обставина ніколи не була визначальною у його тренерській діяльності. Адже ще в юності вирішив довести світові, що серед закарпатців є сильні і мужні люди, справжні чоловіки, здатні перемагати найсильніших суперників України та міжнародного класу. До цієї мети він ішов впевнено: тячівські спортсмени щорічно поповнювали збірну області на Чемпіонатах України. Хоч попервах умови, в яких вони займалися, залишали бажати кращого: тренувалися в тісному приміщенні, на чотирьох матах, довкола яких присутні ставали щільною стінкою, аби, у випадку чого, «підловити» спортсмена, що вилітав за межі «території» на бетонну долівку.
Проте нові й нові перемоги привертали до спортивних аматорів дедалі пильнішу увагу. В кінці 70-х, на початку 80-их вже заявили про себе як про борців високого класу, Віктор Горюнов, майстер спорту, Віктор Телецький, Петро Олексій, Василь Поп. Вони першими серед тячівців продемонстрували високі результати на рівні держави. Переконавшись, що боротьба – не дитяча забавка й не заняття від нічого робити, влада почала більше опікуватися спортсменами та умовами їхніх тренувань А сам Й.
Ю.Болдижар у 1982 році (коли вже працював на півставки), отримав пропозицію очолити обласне товариство «Спартак» в якості старшого тренера.
Він не міг не погодитися, бо насправді був одержимий цією справою, жив нею.
Однак 90-ті роки виявились фатальними для спортивних товариств: вони попросту перестали функціонувати. Пропрацювавши два роки директором спортспоруди, Йосип Юрійович переводиться на роботу в ДЮСШ, старшим тренером. Працює і з дітьми, і з тренерами. Робота, каже, складна і вкрай відповідальна. Починати доводиться «з чистого листа» – діти, що приходять, часто навіть не знають на ділі, що таке «віджимання», «підтягування» тощо. До того ж спочатку ці 30 хлопчиків нагадують галасливу, некеровану масу, якій ще далеко до усвідомлення: спорт – це дисципліна, зібраність, витримка. Тож спортивні тренерські настанови тісно переплітаються з виховними.
Всяке буває: декого з порушників доводиться навіть відправляти із заняття додому, проводити бесіди з батьками та вчителями. Поступово ситуація вирівнюється, і на тренера в спортзалі чекає вже не метушливе юрмовисько,
а шеренга вишикуваних хлопчаків, що дружно скандує привітання. Нерідко до тренера підходять батьки і просять: «Йосипе Юрійовичу, поділіться секретом: що потрібно, аби мій син слухався мене так, як Вас?» А основний секрет, напевно, у тому, щоб серцем уболівати про кожну дитину, бути в стосунках з нею добрим психологом, старшим, доброзичливим другом, помічником, який викликає цілковиту довіру.
Тому кожен поєдинок для Й.Болдижара - це невеличкий стрес: хвилюється і за дитину, й за результат, звичайно. Адже не так просто вирвати перемогу у поєдинках з представниками мільйонних мегаполісів, що славляться відомими борцівськими школами. Нерідко в таких випадках і судді вдаються до « хитрощів», бо ж нечуване діло – віддати перевагу якомусь хлопчині з віддаленої провінції. Та все ж… вони беруть свої висоти – і Руслан Ісрафілов з Грушева, і брати Євген та Максим М’ягкі з Тячева, і внук Йосипа Юрійовича - Богдан Ковернюк (на фото зліва), учасник Чемпіонату світу, який уже в 16 років виграв Чемпіонат України серед молодших і дорослих учасників, і Євген Уваренко, Іван Лукач,
Василь Маркуш та багато інших.
Для цілого ряду вихованців греко-римська боротьба стала справою життя, й нині вони успішно працюють тренерами, керівниками секцій в населених пунктах Тячівщини.
Радує Йосипа Юрійовича та його колег-тренерів – майстрів спорту В.Варгу, директора ДЮСШ, В.Ковернюка, І.Лукача, М.Гусара, М.Поповича й те, що, нарешті, відчули підтримку й розуміння з боку влади, зокрема, райдержадміністрації, в особі І.В.Бринзяника, з ініціативи якого відбулося преміювання талановитої молоді з нагоди Дня фізкультурника. Тішить і перспектива відкриття спортивного комплексу в Тячеві. Можливо, саме тут відбудеться зональний Чемпіонат України – така пропозиція вже прозвучала з Києва.
А взагалі, спортивна тема – це серйозний привід для роздумів, оптимістичних і не дуже. Адже спорту дітворі не вистачає нині як ніколи. Подекуди це вже добре розуміють. Ось і Тереблянський сільський голова М.Ю. Цьока висловив побажання односельчан щодо відкриття в селі спортивної секції з греко-римської боротьби. Люди готові самі, власним коштом придбати усе необхідне. Проте й цього замало – довірити своїх дітей ладні лишень спеціалісту, а їх ще дуже бракує.
…Нині Йосип Юрійович зовсім не уявляє, як би й жив без своїх тренерських перемог і неминучих хвилювань та поразок. Проте, все ж бувають хвилини, коли хочеться побути в тиші, «прокрутити» в пам’яті події минулого дня і виповісти світові те, що коїться на душі, мовою сонячних акварелей. Так народжуються його нові картини, де, з живописних пейзажів, вишуканих натюрмортів, портретних замальовок постає світ його невловимих настроїв, почуттів, мрій і поривань до світлого, красивого, вартісного в цьому житті. Його світ…
Ганна МАКАРЕНКО
газета «Дружба»
