Революція вступає у черговий свій етап – цього разу вже максимально абсурдний. Те, що починалося співами і танцями на Майдані, а потім переросло у криваві зіткнення, тепер переходить у щось тягуче і безперспективне. Починається протистояння між прозахідною владою у Києві і нашим індустріальним Сходом. Те, що кінець-кінцем дійде саме до цього, було зрозуміло від самого початку революції. Схід і Захід досить різні, і за останні чверть століття ці відмінності тільки поглиблювалися. Щоб дві протилежні половини лишалися одним цілим, потрібно над цим активно працювати. Але такої роботи ніде особливо не видно. Виконавча влада все безнадійніше виявляє свою неадекватність нинішній складній ситуації. Про те, яким буде уїк-енд на Сході, було добре відомо ще з 2 квітня. Тоді в Інтернеті з’явилися ролики з закликами до бойових дій у суботу – неділю. Тим не менше, захоплення адміністративних будівель виявилися для влади нібито цілковитою несподіванкою. Тут же на екрани вилізла ціла купа провладних клоунів і стала зітхати, мовляв, це все відбулося так швидко, тепер вже пізно щось робити і так далі.
Замість серйозного аналізу нескінченно обговорюється десятирядне питання: який відсоток на барикадах громадян Росії, а який – наших співвітчизників. Натомість східні циркачі теж не пасуть задніх: проголошуються мініатюрні республіки в окремих містечках і сільських районах – зовсім тобі “Весілля в Малинівці”. Але одна справа – доведені до відчаю рядові громадяни, а зовсім інше – міністри і народні депутати. Уряд не здатний справитися з жодною проблемою – ані економічною, ані політичною. Гривня продовжує стрімко падати (нам, звичайно, пояснюють, що це дуже добре), виробництво згортається, все дорожчає. Якщо десь щось ще тримається, то тільки завдяки ентузіазмові низів. Натомість команда урядових дилетантів впевнено веде національну економіку у прірву. Певне покращення обіцяють хіба що з 2016 року, до якого дотягнуть не усі. Саме у цьому причина сплеску сепаратистських настроїв на Сході. Східняки ніколи не дозволять злити свою індустрію. Це на Заході відносно легко пожертвували своїми заводами ще у першій половині дев’яностих років. В Ужгороді з двох десятків радянських підприємств ту чорну добу пережили тільки три (потім з’явилося ще кілька нових).
На Галичині деіндустріалізацію було проведено ще активніше і глибше. Колишні робітники, техніки, інженери подалися у трудову еміграцію. У кращому випадку вони розбудовували чужі країни, у гіршому – просто поневірялися на найменш престижних роботах, якими гребували самі іноземці. Був і проміжний варіант – працювати вдома у різних кримінальних і напівкримінальних структурах. Східняки до такої деградації не були готові і трималися за свої робочі місця до останнього. Зараз вони зіткнулися з перспективою, коли найближчими тижнями і там може все позакриватися. Для них це – крах усього, чим вони жили, що було для них дорогим. Це втрата сенсу життя. Ну немає у східняків лакейських схильностей, тому робота няньками і сиділками десь в Італії – це для них неприйнятно. Варіантів два: або померти на руїнах власних заводів, або будь-що відстояти право на звичну роботу на рідній землі. Заради цього вони готові іти на барикади і стояти там не менш запекло, ніж стояли з інших міркувань учасники київського Майдану. Дуже цікавими є різноманітні відеорепортажі з Донецька чи Луганська.
Люди на цих кадрах зовсім не виглядають якимись кримінальниками. Це типові роботяги з натрудженими руками. Коли окремі журналісти змальовують їх, як якихсь асоціальних елементів, то дуже кривлять душею. Точнісінько так кілька місяців тому оббріхували активістів київського Майдану. Насправді ж між тодішніми і нинішніми протестувальниками значно більше спільного, аніж відмінного. Просто одні боролися за своє право поневірятися на закордонних заробітках, а інші – за право гарувати на рідних підприємствах, де колись робили їхні батьки і діди. Вони, звичайно, не люблять Європу, але це ще не причина вважати їх злочинцями і нехтувати їхніми цінностями. Росія зацікавлена в оборонній індустрії нашого Сходу, але, скажемо, депресивні шахти Донбасу їй не потрібні точнісінько так же, як і Києву. Тому проросійські настрої на Сході присутні, але вони не надто сильні. Головне – вирвати у Києва економічний суверенітет. На Сході повністю розчаровані у нових губернаторах, як і у старій гвардії часів Януковича. Запит на нові кадри так такий самий, як і на Заході. Треба максимально швидко проводити нові місцеві вибори і створювати виконкоми обласних і районних рад.
Формально офіційний Київ погоджується з цим, але коли дійде до реалізації, поки не зрозуміло. Через це люди починають бунтувати. Мовляв, якщо можна було у Києві, чому не можна у нас те саме? Принаймні, коли український ринок буде повністю затоварений продукцією з Європи, а українські виробники остаточно потраплять у Червону книгу, протестувати буде вже пізно. Зі Сходом за півтора місяці так ніхто із нової революційної влади і не поговорив по душах. Між тим східнякам буде значно тяжче пристосуватися до майбутніх європейських порядків, ніж, наприклад, закарпатцям. Ми адаптуємося до Європи вже чверть століття, і то маємо з цим чималі проблеми. У кожному нашому селі, які живуть великою мірою з заробітчанства, готові розповісти цілу купу драматичних історій на дану тему. У східняків подібний досвід тільки починає формуватися. Тому східняки зараз нагадують витязя на роздоріжжі. До Європи дуже не хочеться, до Росії – теж. Стояти на місці не вдається. Люди у прострації і часто самі не розуміють, що чинять. Вони не є якимись міфічними ворогами України – за винятком незначного відсотка кремлівських провокаторів, які там таки присутні. Але основну масу протестантів становлять наші громадяни, котрих треба зрозуміти, а зрозумівши – запропонувати вихід із їхнього скрутного становища.
