Більшу частину свого життя проводжу в дорозі. Це пов’язано насамперед із професійною діяльністю. Пригод набралося б на книжечку. Доводилось їхати автобусом, таксі, попутками, маршруткою, в якої на ходу відлетіло заднє колесо. Вбиває, коли водій курить, а на зауваження пасажирів ще й обурюється: «Я дим пускаю у вікно. На вас не димлю». Хоча саме в салон і несе їдкий дим. Мене нудить, а він, бач, нерви в такий спосіб заспокоює. Водій ніяк не хоче зрозуміти, що пасажири насамперед є його клієнтами і він повинен надавати якісні послуги, бо за це люди платять гроші, а він отримує зарплату.
Дивують не тільки шофери, а й самі пасажири. Перевозять усе, що хочеш і не хочеш. Заходить в автобус жінка років 50-ти з косою, з тією, що косять траву. Кладе на верхню полицю. Починає ляси точити з подругою. За хвилин 15 коса несподівано падає на голову чоловікові похилого віку.
– Ой та не кажуть, що мало вас не вбила коса, – кривляється жінка. А далі як починає кричати на потерпілого, аби той не вчив її жити, бо вона косу зробила безпечною – замотала газетою. А те, що коса впала,
то не вона винувата, а водій, який різко загальмував.
… Зимова пригода досі не виходить з моєї голови. Зайшла до салону автобуса «Свалява – Ужгород». За кілька хвилин, поки прямувала від хати до зупинки «Перечинська школа-інтернат», мої руки геть закоцюбли – парасолькою рятувалася від снігу, а в правій руці тримала сумку й пакет.
Їхати в повному автобусі було незручно,його страшенно трясло від вибоїн на дорозі.На ногах трималася з усіх сил. Сидячі пасажири – молоді люди, схожі на студентів. Більшість спить, у вухах – навушники. Руда дівчина років 20-ти по телефону розповідає комусь, що отой Вася, з яким вона зустрічалася місяць, виявився не Васею, а Сергієм. Матів було більше, ніж слів.
Водій зупинився ще на трьох зупинках. У салоні ставало дедалі тісніше (водій цього автобуса від Перечина до Ужгорода зупиняється 8 разів! Підбирає всіх пасажирів Перечина, Кам’яниці, Невицького, хоча після нього за 5 хвилин їдуть ще два автобуси). Ледве стою. Сумки тягнуть донизу. Біля вікна сидить чоловік років 63-х, милується краєвидами. Я легенько торкнулася його плеча: «Будь ласка,
потримайте мені сумку і пакет», – попросила. «Ні», – злісно буркнув чоловік і насуплений знову повернувся до вікна. І таким набурмосеним сидів аж до Ужгорода. А ще кажуть, що люди старшого віку ввічливі і є прикладом для наслідування Неправда.
У Кам’яниці дівчина, яка сиділа поруч цього пана, прокинулася. Подивилася на мене спросоння: «Давайте потримаю». У цю хвилину я була найщасливішою людиною у світі.
О 16.35 заходжу в автобус «Ужгород – Зарічево». В мене на один пакет більше – купила продукти. Вільних місць уже нема, а додому хочеться якомога скоріше. Молодий вродливий чоловік років 28-ми з чорним портфелем (дуже схожий на інтелігента) миттєво підвівся і запропонував присісти на його місце. Від несподіванки я аж зніяковіла.
У Кам’яниці мій добродій вийшов. До салону ввійшло двоє дівчат років 18-ти.
– Передайте один у Дубриничі, а один у Березний, – простягає руку з грошима чорнява.
– Дівчата, ви не на той автобус сіли. Він щойно мене обігнав. Зі мною можете до Перечина, – пояснює водій.
– Слухай, затримай березнянський автобус на минуту, в мене дві його пасажирки. Може, я го і дожену, – сказав комусь по телефону водій. Як на мене, своє прохання водій адресував диспетчеру Перечинської автостанції.
У ту мить я подумала: невже сучасними топ-новинами будуть поодинокі людяні вчинки?
Тетяна ГРИЦИЩУК «Карпатський об’єктив» Новини Закарпаття
