Вперше пишу про свої переживання війни з часу її початку. Вперше під цим роздумом поставлю дату. Важливо вести часовий відлік пережитого…
Досі не можу написати ні слова про своїх рідних на війні. Тепер також не писатиму – залишу це іншим. Мої роздуми про «нормальність» - почуттів, думок, дій.
Ходили на урочистості з нагоди Дня захисника України, де чоловікові вручали нагороду. Діти одразу відмовились відвідати захід. Я добирала різних слів, зваблювала військовою технікою й виставкою зброї. Марно – вони були одностайно непохитні в своєму «ні»!
Початок урочистостей, прапори, виступи перших осіб, фотографування побратимів при зустрічі після «дембеля»… Мої почуття суму і болю, який весь час жив в мені при чеканні своїх воїнів, виринув і полився слізьми. Стою і плачу, дивлячись на маленьких тендітних вдів із малолітніми дітьми на руках, плачу від усвідомлення непоправності власних емоційних «втрат». Болітиме ще довго. Це невидима рана війни. Тільки в цю мить доходить до свідомості, що діти вірно вчинили, вирішивши не йти. Їм боляче контактувати з темою війни.
І тут стався,
як кажуть психотерапевти, інсайт! Я дивлюсь на молодь з прапорами України, які бавляться ними – «б’ються» древками, стрибають навколо і розумію, що то дуже здорово і нормально!!! Можливо, комусь видадуться крамольними такі дії молоді, але для мене це стало свідченням їхньої «нормальності» - вони мають непоранену війною душу, їм не боляче і вони здатні бешкетувати на урочистостях. Підлітки навряд чи усвідомлюють своє щастя! Для них нормально жити і бути в мирній реальності й урочистості для них гра в доросле життя. Відчуваю радість за них, за нас! Ми маємо здорову молодь, а отже, добре майбутнє.
І є ми, поранені в душі воїни та цілі родини… Нам жити з цими ранами і відчувати їх. Добре б, без образ та жалю, чому ми?
Радію, чітко відчуваю ще одну грань свого світу – травмовану війною частину душі. Вдячна молоді за подаровані відчуття – нові для мене в сенсі розуміння війни у моєму житті.
P.S. Прохання до керівників освітніх установ – побережіть почуття дітей, чиї батьки в АТО від переглядів фільмів про війну в школі. Дітям важко контактувати з цією темою. Придумайте для них інше заняття в цей час. Їхнє патріотичне виховання відбулося!
Наталія Братасюк
Більше на цю тему читайте тут
