Прохачі – справжня проблема нашого часу. Куди не повернешся, всюди їх повно. На вулицях, дорогах, пішохідних мостах, на вокзалах, біля церков Закарпаття їх чи не щодня збільшується. Ні пройти ні проїхати. Набридливо чіпляються до людей. З табличками, простягнутими руками, з консервними банками, скринями просять і просять. Причини різні: дитина хвора, сам/сама хвора, треба гроші на операцію, нема за що хліба купити і так далі. Один днями на сучасний ґаджет збирав гроші, вартість якого 26 тисяч грн. І це не тільки розхристані та замурзані циганчата, а й люди різних національностей, не тільки малеча та підлітки, а й дорослі. Якщо колись можна було побачити сирітку чи ковдоша (інваліда) з протягнутою рукою, то тепер і жінку, і чоловіка. І не завжди з фізичними вадами. Жебракувати простіше, ніж працювати – Раніше я шкодувала і в силу можливого жертвувала. Але потім цих прохачів стала ігнорувати. По телебаченню подивилася декілька сюжетів про них. Журналісти розкусили і вивели на чисту воду багатьох таких хитромудрих жебраків. Один молодик переодягнувся у бабцю і жертвував біля монастиря у столиці.
Ні ганьби, ні совісті у таких людей нема, та і гріха не бояться. Та і сама я стала свідком багатьох ситуацій, в яких ці прохачі показали, що це бізнес ледарів, дармоїдів, нахабів. Тут на роботу щодня ходиш за дві тисячі на місяць, а вони не хочуть працювати, а по тисячці у день мати. Кажуть, що нажебрати можуть по 150-500 гривень у день. Хіба за ці гроші не можна купити собі їсти? – обурюється 54-річна Валентина Семенівна з Ужгорода. До речі, французький вчений Людовік Полпана у XІX ст. вивчав життя жебраків. І ось який висновок зробив: «Більшість із них мають стійку відразу до… праці. Варто їм запропонувати роботу і вони негайно зникнуть…» Селами Іршавщини знають ходити жебраки. Люди кажуть, що дадуть їм і поїсти, і гроші, і продукти, але нехай щось допоможуть, зроблять. Але вони не приймають таких пропозицій. «Я аршувала у городци грядку на часник. Вулицею ішли дві циганки, одягнуті добре. Попросили щось поїсти і гроші. Кажу: ходіть аршувати, то дам. А одна випалила: роби собі сама. І пішли собі бурмочучи далі», – розповіла мені Ганна з Великого Раківця.
Скільки не дай, усе мало Торік я була на весіллі в Мукачеві. Після обряду вінчання ми вийшли з храму. Цигани тут як тут. Всі просять. Люди дають. Одна повнява циганка років 60 підійшла до молодих. Наречена дала їй 50 гривень. Але циганка на цьому не зупинилася: почала підходити до кожного гостя з простягнутою рукою. Один чоловік сказав, що не має грошей. «Як ото нема грошей? Так у вас же свальба», – не вгамовувалась циганка і далі підходила до гостей: «Дайте, я буду молитися за молодих». На прохання відійти, бо хочемо зробити фотосесію, не реагувала, а почала невдоволено бубоніти собі під ніс. Цього року на престольний празник на Петра і Павла в Білках, що на Іршавщині, серед великої кількості прохачів були і монахи, монашки, жінки зі скринями, які збирали пожертви для будівництва та ремонту церков. Якщо вони стояли в одному місці і кожному жертводавцю казали «Най Бог прийме», то цигани набридливо чіплялися до прочан. Одна циганка років 40 підійшла до сивочолої жінки. Пенсіонерка каже, що вже багатьом давала, то немає. Але та не відступала. Тоді жінка витрусила з гаманця копійки собі у жменю і простягнула смаглявці.
Та взяла дріб’язок, покрутила в руках – і повернула жертводавиці. «Таку мелоч не беру. Нормальні люди дають по десятці, двадцятці», – сказала нахаба і, вийнявши з кишені пачку грошей, потрусила перед очима пенсіонерки. Від такої несподіванки жінка аж розчервонілася, попросила відвести її у затінок і принести води. Свідки цієї ситуації почали присоромлювати смаглявку, а тій як з гуся вода – розвернулася і пішла чіплятися до інших. Пішла голота на вигадки Пригадуєте, рік чи два тому мукачівські цигани плювали в їжу людям у барах та кафе, якщо ті відмовлялися їм дати гроші чи з того, що сама споживали? Іршавські пішли далі – за куму кличуть. Перестають жінок серед вулиці і пропонують стати маточкою їхнього чада. Ось яку історію розповіла мені Ольга: – Іду Іршавою у справах, зупиняє мене молода циганка: «Хочу тя за куму покликати». Я відмовилась. «Тоді дай хоч на хрестик», – вчепилась за мене, як реп’ях за петик. Кажу їй: «Як ти будеш моїй дитині давати, то я дам і твоїй». Зрештою вона таки відчепилась від мене. Така ж історія була і зі мною. Під час Богослужіння на храмовому празнику в Малому Раківці до мене підійшла смаглявка.
Стала за куму мене кликати. Запитала її про дитину, скільки їй місяців. Каже, три тижні. Почала її сварити: невже можна залишали тримісячну дитину саму? «За малим позеравуть старші діти», – сказала без докору сумління. P.S. Правди ніде діти: проблема є. І вона дошкуляє багатьох. Питання: хто має її вирішувати? Правоохоронні органи? Соціальні служби? Журналісти? Активісти? Пересічні громадяни? Можливо, закрити на все очі? Ігнорувати тих попрошайок? Дехто може дорікнути мені: хто хоче, той дасть кровно зароблені, а не хоче, то це його справа. Багато хто з нас не пройде мимо, бо живе по-християнськи. Але чи своїми благородними справами ми не допомагаємо розмножуватися дармоїдам, лінюхам? Питання відкрите і. Тетяна Грицищук, фото автора На фото: Роми-прохачі біля церкви у Білках. 12.07.2016 Жебрачка на сходах церкви у Рахові.
