Родина Каралкіних з міста Антрацит, що на Луганщині, принад
«переселенського статусу» зазнала сповна. Можливо, тяжких випробувань,
матеріальних втрат і моральних страждань, крізь які довелося пройти,
було б менше, якби це була звичайна середньостатистична сім’я. Та
йдеться про велику прийомну родину, якій не так просто було знайти
надійний прихисток й убезпечити від лиха дітей в умовах збройного
протистояння на сході, коли під ногами захиталася земля…
Попереду чекала невідомість
Уже на самому початку конфлікту, у червні 2014 р., тут відбувалися шокуючі події: в місто увійшли дві роти російських вояків. Й за кілька днів сталася жахлива трагедія – від поранення осколками розірваного снаряду помер хлопчик, який гуляв з бабусею у дворі багатоповерхівки.
Поволі обстріли, смерті, руїни й пожежі ставали буденною реальністю, тож залишатися на окупованій території означало наражати дітей на серйозну небезпеку.
Проривалися через блок-пости на власному мікроавтобусі.
– Адже я працював на шахті підземним електрослюсарем, – розповідає Олег Валентинович, – дружина – медсестрою в пологовому будинку,
загалом, малися непогано, тож могли дозволити собі власний автотранспорт.
І ось «територія війни» вже зосталася позаду, та попереду чекала невідомість. У пошуках місця під сонцем об’їздили майже пів-України, проте надовго не вдавалося затриматися ні на Одещині, ні у Вінницькій області, ані на Волині.
– Спочатку, на емоціях, люди зі співчуття й жалю приймали нас у себе, та згодом ми починали відчувати, що хороший гість – той, який гостює недовго.
На Закарпаття дорога пролягла після зустрічі з братами й сестрами з Церкви євангельських християн-баптистів з Волині, які запропонували здійснити автопробіг населеними пунктами, зі служебними проповідями. Познайомившись з краєм, вирішили й зостатися тут – припали до душі і природа, й люди. Однак пошуки місця проживання раз-у-раз терпіли невдачу: після Мукачева спробували «осісти» у Нижній Апші, проте й там не надто поталанило. І коли підвернулася нагода орендувати помешкання у «солотвинському кварталі» в Тереблі, вирішили спробувати. Не скажеш, що всім це подобалось – неодноразово наражалися на відвертий спротив людей,
які могли допомогти, а могли й перешкодити і вибрали якраз друге…
– Так, нам багато довелося разом пройти і пережити, – ділиться Олег Валентинович. – І хтозна, як би склалося на сьогодні, якби за нас не заступилися впливові люди, небайдужі до людського горя й дитячого сирітства. А ще постійно відчуваємо підтримку євангельських християн-баптистів, які не залишають нас у біді.
Серця, віддані дітям
…У цих людей – Нонни і Олега Каралкіних – серця й справді віддані дітям. Адже окрім п’ятьох рідних синів і доньок, зігріли батьківською любов’ю й турботою ще двох дітей – Сергійка і Настю, й настільки зріднилися з ними, що вже й не уявляють без них свого життя.
… А 10 років тому на малих чекало безрадісне «казенне дитинство» у дитбудинку, таке далеке від затишного родинного мікросвіту, що дає дитині відчуття захищеності. Якщо до Насті мати час від часу навідувалася у притулок, де вона опинилася і звідки її вже ось-ось мали відправити до дитбудинку, то Сергійка ненька залишила ще в пологовому. Тут, у лікарні, й минули його перші п’ять років. Через брак належної уваги у хлопчика вчасно не сформувалися мовні навички,
й ця проблема його переслідувала доволі довго. Та зараз вона майже не нагадує про себе.
– Неспроста мовиться, що в кожної дитини – свій талант, – каже Олег Валентинович, – і навіть неблагополучні ранні роки не заглушили математичних здібностей Серьожі – він у нас уважний, розсудливий і кмітливий. До речі, сьогодні ми ходили разом по гриби, і я помітив, як добре Сергій орієнтується на незнайомій місцевості.
Настя пішла до школи на рік пізніше, тож одинадцятий клас Тереблянського НВК-ЗОШ І-ІІІ ст. закінчуватиме у 18 років. За характером – це лідер, бойова, активна дівчина, за що, навіть, обрана старостою класу. На період літніх канікул вона влаштувалася на роботу в пекарню селища Буштино.
Двоє старших дітей подружжя – уже на власних крилах: Андрій і Софія вже мають власні сім’ї. До речі, нещодавно Каралкіни їздили провідати доньку, яка ощасливила їх новонародженим внуком. Микиті виповнюється 12, Діаночці – 8, Ілюша ж восени піде до першого класу…
– Діти дружні, працьовиті, старші пильно наглядають за молодшими. Тож коли буваємо з дружиною у від’їзді, ми за всіх них спокійні,
– ділиться батько сімейства. На запитання, чи не важко справлятися з п’ятьма дітьми, каже словами героя фільму «Москва сльозам не вірить»: найважче організувати двох-трьох, а тоді кількість вже не має значення.
Мистецтво виживання
Відносно безбідне існування цій родині забезпечують кілька джерел: допомоги на дітей, 30% з їхньої суми, які отримує мама – Нонна Петрівна, і заробітна плата Олега Валентиновича, якому пощастило влаштуватися електриком у Тереблянському НВК-ЗОШ І-ІІІ ст. Буває, сусіди попросять полагодити щось із побутової техніки, то він не відмовить, хоча плату за це бере рідко. Звичайно, сімейний бюджет тримається на розумній економії – продукти беруться оптом, на складі, за зниженою ціною. А молоком у літній період забезпечує кізонька. Вона ж привела нещодавно двох козенят, а це також плюс.
На жаль, земля біля обійстя неродюча – окрім бур’янів, на пісній кам’яниці нічого не росте. Городина лише там, де грунт завезено, проте для них це поки що розкіш.
Господар оселі виявився на рідкість добропорядною людиною, й грошей за житло від Каралкіних не бере – сплачують лише комунальні платежі.
– Жити б можна, – каже Олег Валентинович, – проте немає впевненості, що завтра щось не зміниться на гірше, і нам знову не доведеться зриватися з місця.
Світ рятує доброта
Попри всі життєві труднощі й перипетії, що випали на долю родини, ці люди анітрохи не зачерствіли душею й завжди радо простягають руку допомоги тим, хто її потребує.
Донеччанка Лідія Подобрій, яка мешкає неподалік, не нахвалить сусідів:
– Був момент, коли в хаті у нас зовсім нічого не було їсти, то вони повиймали з холодильника усі свої запаси, ще й хлібину дали на додачу.
Треба, то Олег Валентинович радо підвезе в райцентр, доставить вантаж, усуне неполадки з електрикою. А Нонна Петрівна, як медик-фахівець, допоможе добрими порадами чи процедурами… Безкорисливі, щирі, добросердні, вони швидко стали в мікрорайоні потрібними і шанованими людьми.
На батьківщину ж, в Антрацит, готові повернутися лишень якщо місто знову стане українським. А поки що туди дорога заказана. Як і багатьом іншим, хто змушений був рятуватись від цинічної безпощадності війни, розв’язаної сеператистами, від масового безробіття через закриті шахти і підприємства та через свавілля нової влади.
Тож нині для них життєво важливим є наше розуміння й бажання допомогти пережити лиху годину. Адже світ можна врятувати, лишень рятуючи окремих людей...
Ганна Макаренко.
